Сієш тут недовольство, мабуть чоловіка не маєш, щоб зло було на кому зігнати.
Про чоловіка попало, неначе в яблучко, завело-розізлило.
– Ти, селюк, мені не вказуй, де купувати й на кому злість зганяти. Без твоєї поради обійдемося. А сам забирайся звідси, щоб більше не бачила, розвів тут антисанітарію. Йди інше місце шукай, поки я добра.
– Добра вона… Та такі… добрими зроду-віку не бувають. Де ти бачила ту свою санітарію, чи шо ти там торочила?
– Ах, так! Ну підожди, я тебе провчу, будеш знати, як патякати. Ти бач, який вишукався. Бугай здоровий – сиром він торгує. Люди зранку за верстатами стоять, а він тут в тіньочку прохлаждається, спекулянт проклятий. Я тобі так не оставлю.
І не оставила.
Написала купу скарг в різні інстанції, що невідомий чоловік в дворі краденим сиром торгує, що веде себе непристойно, чесних людей ображає, що чого доброго ще потравить когось. А на додачу Оксаниному майору нашептала про часті Пєтюлені відвідування, застерігла, аби не допустив у сім'ї розпусти, поставив відвідувача на місце, поки не пізно, а то може вже й пізно.
Скарги направили в районну міліцію, а там довго не розбиралися, вислали наряд і забрали Пєтюлю для "вияснєнія". Чоловік пробував оправдовуватися, голосно кричав, в надії на підтримку жителів ближніх будинків, що нічого й ні в кого не крав, що немає такого закону просто так людину заграбастати, що своє може продавати де захоче, але цього до уваги не взяли, на підтримку ніхто не вийшов. Пєтюлю заштовхнули до міліцейського "бобіка" і повезли до райвідділу. Там надавали стусанів, підступно вдарили кілька разів так, аби відчув де печінка знаходиться, і закрили в камеру разом з волоцюгами.
Після такого безчинства й наруги хлопець замкнувся і відмовився говорити з міліціянтами, навіть не казав хто він та звідки. Хоч і отримав за це ще кілька ударів, проте вуст не розімкнув. Виникла проблема, що з ним таким робити, однак відпускати не збиралися. Посидить трохи – порозумнішає, заговорить, куди дінеться.
На хуторі поселилася тривога – пропав старший син, не вернувся додому з Києва. Чекали й надіялись, що прийде, аж до середини ночі, спати ніхто не лягав. Заспокоювали себе, що може нічого поганого не сталося:
– Всяко буває, може електрички відмінили, або запізнився на останню. А може заснув та проїхав свою зупинку, а тепер сидить десь аж в Коростені.
– Аби тільки нічо хужого не було.
На другий день надія на повернення остаточно розвіялася. Пєтюля вдома не показався. Потрібно було щось робити.
Юхрим одягнувся у чисте й пішов в Ірпінь, в міліцію, заявляти, що син пропав.
Черговий міліціонер записав прикмети пропалого сина й сказав іти додому – повідомлять, коли знайдеться. Пєтюлю внесли в "сводку" пропалих, яку доводили до відома по всіх районах.
В Ленінградському райвідділі таку інформацію прочитали і особу Петра Шургана встановили. В той же день тут було призначено "совєщаніє". Прийшов прокурор, зібралось міліцейське начальство – вирішували, що його із затриманим Шурганом робити.
– Давлять на нас зверху – і з главку, і з райкому, шось треба рішати. Такий шум підняли, начебто ми в районі підпільний цех під самим носом проморгали, цілу сироварню, – почав начальник міліції. – Садити його, й іншого виходу немає.
– За що садити? То ж не так просто: взяв і посадив. Це ж під якусь статтю потрібно підвести. А воно ніби нічого не порушив. Крадіжки, виясняється, не було – своє продавав. За що його посадиш? – пробував перечити хтось із слідчих.
– Дак нада сискать такую статью, – втрутився прокурор. – Что ж ми єво атпускать будєм, штоб, значит, дальше разводіл сваю ету, как єво…
– Ну то може підкажіть нам, ви ж краще знаєте, за що нам його, вам же видніше. І як там в суді?... Не буде проблем?... Не повернуть нам справу назад?
– Суд бєру на сєбя. А статью… я знаю… может за хуліганство пустіть… Как он… ругался прі задєржаніі?
– Щось там кричав, мабуть і ругався. Хуліганство?... може й пройде в суді… ми ж того року таке вліпили одному за зрізану ялинку біля райвиконкому… і пройшло. Давайте спробуєм. Тільки ж із судом все-таки треба домовитись, не забути.
– От і порішили, – знову взяв слово начальник райвідділу. – Значиться так: пишем йому хуліганку і сопротівлєніє работнікам міліції, свідків пошерстіть на місці, може хтось у нас там на крючку, задійте, як положено. І обшук проведіть у них на хуторі, чи де він там живе, може шось ше знайдете. Все, касаємо занятія іхнєго – ізьять! Будем щитати вєщдоками. Всьо панятно?
– Так точно!
На хутір висадився цілий десант, на двох машинах. Від міліцейських кашкетів у дворі почервоніло, немов від маку на городі.
Обтрясли-обшукали всю хату, все обійстя, залізли у всі кутки, у всі шпарини, перекинули вверх дном, що бачили й що до рук могли взяти. Немовби орда чужинська пройшла.
– Скажіть хоч, шо шукаєте, може ми самі оддамо, – пробував найти мову з непроханими шукачами Юхрим.
– Сиди нишком! Знайдем – скажем.
Вкінці-кінців, коли все перекинули-перевернули, прямо спитали:
– Самогонний апарат де прячеш?
– Шо ви, люди, ніколи й не водилося в нас такого. Ми в роботі цілими днями. Коли пити? Буває в празник посидимо, то тоді й магазинної хватає, схочем домашньої – в селі у любій хаті візьмем, нібито ви не знаєте. Апарата не шукайте – нема, тільки зря пилюку піднімаєте.
Міліціянти описали все майно, всю худобу й навіть реманент – сокири, лопати, вила, граблі. Написали щось заковиристе на папері і змусили старого Шургана підписатися. Виходило, що все нажите майно тепер передали йому на "врємєнне хранєніє" із забороною користуватися та з грізним попередженням: при втраті буде нести відповідальністю по закону. Добре – Галя встигла гроші заховати, аби ніхто не знайшов, а хлопці свого моторолера відігнали вчасно до лісу, де прикидали гіллям, щоб ніхто не помітив.
Через кілька днів корів перегнали в колгоспний корівник – там будуть стояти, знову до "вияснєнія". Поле навколо хати переорав колгоспний трактор, тільки невеликий клапоть залишили, під городину, збиралися чимось засіяти. Була чутка, що Шурганів хтіли переселити в село, хутір їхній ліквідувати, аби не мали змоги "капіталізм взрощувати". Однак помешкання хоч якогось у селі не знайшли, то так і залишили.
Пєтюлі вліпили за хуліганку три роки. Галя невдовзі знайшла в капусті хлопчика – чорнявенького, циганкуватого, як усі Шургани.
Хутір без худоби й старшого сина спорожнів-спустошів, мовби після якоїсь епідемії. Зимою дороги занесло величезними копицями снігу, завірюха закрила хату по самі вікна. На одиноку хатину нападали звідусіль холодні безжальні вітри, що проникали в кожні шпарини, мовби колишні гості-міліціянти. Звиклі до роботи люди не знали куди себе подіти.
Проте, як відомо, все проходить. І зима, згідно вказівок зверху, врешті-решт кінчається. Сніг почорнів, злипнувся, побігли з нього до яру булькотливі ручаї, з лісу запахло черемхою, бузком, на стару вербу вернулися буслі. Життя ж не кінчається, не стоїть на місці, йому міліція та прокурор не указ.
Старий Юхрим знову сидів на сонці, гріючи задубілі довгою зимою кості, мружився коли піднімав уверх голову.
– Бать! – вийшла на двір Галя. – Треба вже нам до старого вертатися. Що нам втрачати. Візьмемося разом і все наладимо. Тепер будем розумніші – вже так не попадемся, я на Бесарабці з одною домовилась. У неї там все схвачено, їй буду товар возити. Гроші є, купимо пару корів та й почнемо. Поки Пєтюля вернеться, все буде як раніше, а може й лучче. Гляньте, поля ж скільки, колгосп так і не спромігся засіяти.
– А шо, покажем на шо ми здатні. Я підписуюсь.
– І ми.
– І я, – ніби промовив за ними весь хутір. Хутір Шурганів.
Олександр Мінович