Один поважний панок прогулювався вулицями незнайомого міста. Його, представника губернської канцелярії, послали на периферію для інспекції місцевих чиновників. Робота була чисто формальна і зводилася до заповнення кількох "бомаг".
Службовець зацікавився будинком, що був відгороджений високим муром. На кожному вікні похмурої сірої споруди непривітно чорніли грати.
— Що це за будинок? — запитав він у перехожого.
Неголений чоловік у брудній латаній сорочці, очевидно, вугляр за професією, здивувався:
— Хіба не бачите, пане? В'язниця.
— Ага, це той дім, де тримають всіляких злодюг, — пригадав службовець.
— Ні, пане, — заперечив йому вугляр, — там сидять чесні люди. А злодії — ось у ратуші, в канцелярії.
— Що ти мелеш?! — обурився панок. — Невже наш цар-батюшка невинних карає?
— Виходить, так, — стояв на своєму чоловік у латаній сорочці, — б'юсь об заклад на сто карбованців, що у нашій в'язниці сидять чесні люди.
— У тебе нема стільки грошей.
— Знайдуться, пане. Ну, то як, іде? — чекав на відповідь вугляр.
— Лихо з тобою. Що ж, зараз підемо до начальника в'язниці і перевіримо, хто там сидить.
— Зачекайте хвилиночку, — завагався вугляр, потім підняв з бруківки півпудовий камінь і зненацька жбурнув у вікно.
З будинку вискочили жандарми, схопили пана за руки, а хитрий вугляр утік.
— То не я кидав! — виправдовувався губернський канцелярист.
— Ах, він іще й відпирається! — не давали жандарми і слова сказати.
За тодішніми законами начальник в'язниці міг тримати злочинця на свій розсуд до трьох місяців. У камері, куди запроторили невинного пана, перебувало ще троє чоловік.
— Ти за що сидиш? — запитав канцелярист бородатого селянина.
— За несплату податку. Нічого не вродило, діти голодні в хаті, а мені платити кажуть. Звідки? — обурювався той.
— А тебе за що? — поцікавився новоприбулий у другого сусіда по камері.
— Сторож я, — розказав бідолаха, — пильнував панські конюшні, і однієї ночі злодії вкрали найкращого коня. Шукай тепер вітра в полі. Так поліція мене замість них посадила до в'язниці.
Третій розповів, як обізвав корчмаря злодієм, бо той бере за товар більше грошей, ніж належить, недоливає та недоважує.
— За свій язик і постраждав, — важко зітхнув він. — Злодій не той, що краде і ділиться із владою, а той, що попадається і не ділиться.
Мало того, що чиновник сидів ні за цапову душу у в'язниці, ще й роботу втратив, ставши неблагонадійним для царської служби.
Через деякий час він зустрів підступного вугляра.
— Так які люди сидять у в'язниці? — насміхався обірванець з колишнього представника губернської канцелярії.
— Чесні там люди, чесні! А такі, бандити, як ти, на волі розгулюють. Бодай би ти згорів, нечистий!
— Тепер бачите, чия правда? А раз так. то готуйте гроші, пане, що програли мені, — зажадав від нього вугляр.