До восьмої години ранку хворі кінчали сніданок, і починалась візитація.
У черговій кімнаті, що разом з тим правила й за аптеку, лікар мовчки натягав халата, якого білість виразно підкреслювала йому пристаркувате байдуже обличчя.
Потім він одчиняв дверину першого покою та, спинившись на мить, на повні груди захоплював гостре й затухле повітря лікарні, мовби хотів злиться з ним і в ньому затонути.
В покої все приникало, хворі переставали голосно стогнати — сама поява лікаря давала їм на хвилю полегкість: хутко і тихо сновигали покоївки, виконуючи абияку працю.
Лікар підходив до найближчого хворого; за ним нечутною ходою посувались фершал із шматком паперу та олівцем і сестра-жалібниця.
Хворий змутнілими очима позирав на білого лікаря та мимрив спраглими вустами:
— Бік болить... Бік...
Лікар між іншим кидав оком на клапоть паперу, що приліплений був у головах хворого: там чорною низкою записано температуру. Звиклим рухом лікар брав руку хворого та, закотивши ковдру, приставляв до дощастих грудей дерев’яну дудочку. Поволі нахилявся він до хворого й казав:
— Дихайте.
Мова його була ніби вимушена.
Хворий робив кілька спроб глибоко дихнути, та зневірившись, шепотів, закидаючи руку за голову:
— Не можу... Ніяк...
Лікар, випроставшись та йдучи до другого хворого, бубонів собі під ніс:
Injectio cocaine… radix ipecacuani… tinctura adonis vernalis…
Фершал усе те похапцем зазначав на папері поруч прізвища хворого.
Біла процесія швидко плавала серед дерев’яних, нашвидку збитих ліжок. Серед задушених зойків лікар ніби неохоче й невдоволено бубонів:
— Tinctura strophoni, infusum...
Врешті півсотні хворих були оглянуті, та, почуваючи, що їм і на крихту не полегшало, починали зойкати й кричати ще голосніше, ще нестриманіше.
Лікар кидав халата й виходив на повітря. Тут чекала його ціла валка підвід, і він враз опинявся серед кола людей, що благали його приїхати до хворих. Лікар, не розмовляючи, сідав на перший-ліпший віз і незабаром зникав серед шляху.
У черговій кімнаті фершал швидко готував загадані ліки. Він хотів звільнитись якнайраніше, щоб піти половити риби, бо годину сьогодні було ніби до цього тільки й пристосовано.
Сестра-жалібниця розтирала масті й загортала порошки. У вікно з пригорка їм видно було село, що починало вже ховатись за розквітлими деревами. Невидимою, але відчутливою хмарою скупчилась над селом пошесть та гнала до ненависного всім барака брички з жовтими тремтячими людьми.
Тільки-но вийшов лікар з покоїв, покоївки зібрались докупи й почали варнякати про враження минулої ночі. Вночі ж була пригода — Петро Горобець, що ходив ночувати до покоївки Марти, прийшов напідпитті та, переплутавши ліжка, зґвалтував покоївку Гашку так раптом, що коли та збагнула, в чім річ, все вже було скінчено. Такі веселощі не густо трапляються, а тому покоївки реготали і зле зацитькували хворих, як ті починали дуже вже голосно кректати або плакати.
- Валер'ян Підмогильний — Добрий Бог
- Валер'ян Підмогильний — Іван Босий
- Валер'ян Підмогильний — З життя будинку
- Ще 21 твір →
По покоях почав ходити Явтух Куленко, що постачав воду до барака та рубав дрова на кухню. Він тримав у руках черепок, з якого поставав сизий дим. То курилась соснова живиця. Робив таке обкурювання Явтух з власного намислу і власне задля себе. Йому доводилось наносити води в покої, а його нудило від смороду лікарні.
Хворі поволі зникали серед диму, і Явтух, щоб заспокоїти їх, лагідно казав у кожному покої:
— Воно ж як ладан...
Перед бараком скупчувались баби — родички хворих, з глечиками й пакунками в руках. Приносили воду з далекої криниці й вірили, що та вода трохи цілюща.
Їх пускали на побачення тільки о другій годині, а тому вони поки що порозсідались на довгій лаві в затінку та обговорювали різні значні події.
Коли фершал проходив повз їх з довгим вудлищем, вони на мить замовкали.
Година на ловитву була чудова.
Чергова сестра Одарка Калинівна роздавала хворим ліки. Вона уважно схилялась до кожного та казала ласкаві, розрадні слова.
Але хворі її не любили. Не любили за те, що вона часто згадувала про Бога й радила покладати на нього свої надії. У хворих це викликало прикрість.
До того ж сестра Одарка Калинівна була вже досить старенька і як жінка не викликала жодної надії.
Хворі любили сестру Прісю. Вони кликали її навіть тоді, коли вона була не чергова. Важко засапуючись, хворий благав покоївку:
— Поклич мені сестру Прісю...
Та з’являлась без халата, свіжа й вогка, та з докором питала:
— Чого вам?
Хворий силкувався посміхнутись:
— Пече всередині...
Сестра Пріся недбало відповідала:
— Перепече.
Потім нахилялась до ліжка і на мить прикладала руку до лоба хворого. Серпанок її блузки лоскотав йому обличчя.
— Жар у вас, того й пече,— з’ясовувала вона, а її сині очі не витримували й сміялись.
Хворий не встигав подякувати за ласку та легенький дотик пахучої блузки, а вона вже зникала. Далі бачили, як на зеленій горі вітер бавився її спідницею.
Заходами сестри Одарки Калинівни в кожному покої повішено ікону. Їх пожертвувала баракові сама ж таки Одарка Калинівна. Вона питала на те дозволу лікаря. Той, набиваючи собі цигарки, невиразно відповів:
— Дарма.
Проте сестра Одарка Калинівна зважилась повішати ікони по кутках, і лікар нічого на те не сказав.
Роздавши ліки, сестра повернулась до аптеки за шприцом. Треба було зробити впорскування червоноармійцеві, якого хворим кинула тут військова частина. Відомо було, що червоноармієць має померти не пізніше як завтрашнього дня; йому вже паралізувало горло, і він не міг ковтати.
Подвір’ям проходила сестра Ганнуся із своїм п’ятилітнім сином. Сестра Одарка Калинівна зітхнула — їй хотілось би вирвати сина в Ганнусі та виховати його як людину. Через питання про виховання Антося між цими сестрами була затаєна ворожнеча.
Сестра Ганнуся повела сина до скель над річкою. Потім вони гуляли по саду, що невпинно прокидався, та ходили дивитись на землю, розкраяну плугами.
Антось споглядав те й навчався у природи мовчазності та спокою. Крім того, призвичаювався не жахатися з її могутності.
Сестра Одарка Калинівна ввійшла до покою з приладдям до впорскування й гукнула на Явтуха. На його завсіди гукали в такому разі. Явтух приходив, зосереджено хапав червоноармійцеві руки та міцно тримав їх, поки сестра встромляла в кволе тіло тоненьку голку.
Тоді червоноармієць збирав рештку сил і пручався; він з нерухомим прокляттям упирав свої очі в обличчя Явтуха, а дихання його нагадувало рипіння тупої пилки по дереву.
Коли впорскування було зроблене, червоноармієць протягом стогнав і стихав. Явтух дивився на його так, як маляр дивиться на свій твір, та йшов рубати дрова.
Обідав медичний персонал увесь разом, крім лікаря, в тім маленькім будинку, де й жив. Лікар же повертався до барака аж надвечір. Він обідав звичайно в якогось хворого.
Раніше до брички, що привозила лікаря, прожогом кидались покоївки, палаючи з бажання побачити, скільки крашанок, масла та сала назбирав лікар за день. Потім би вони базікали про це цілу ніч. Та бричка завсіди була порожня.
Тоді покоївки остаточно переконались, що лікар приймає тільки гроші. Переказували, що він сотні за день збирає.
Фершал веселий вернувся з ловитви. Хоч він піймав тільки двох невеличких підустиків та десяток бобирів, а проте був задоволений.
— Гарно на воді! — казав він.— Тільки й життя, що посидиш на камінці з вудкою. Принаймні хоч спочинеш від тих миршавих жовтяків.
Він засміявся й показав рукою на барак.
— Сором,— сказала, образившись, Одарка Калинівна. — Люди страждають, а ви смієтеся з них.
Фершала роздратувала її мова.
— Так значить того замало, що я панькаюся з ними? — запитав він.— Я мушу бігти на село рятувати їх?
Одарка Калинівна нахилилась над тарілкою; вона ніяковіла, коли хто сердився. Але фершал зовсім розхвилювався й перестав їсти,
— Коли мене віддавали до фершальської школи,— казав він,— я плакав, я благав не робити цього. Я передчував, що мене чекає — оточення гнилих людей, що пухнуть і конають серед смороду. А мене таки віддали. Я тікав — мене духопелили, як тварюку...
Він махнув рукою й замовк.
— А знаєш, Ганнусю,— промовила сестра Пріся,— тобі випадає чергування під Великдень. Я підрахувала...
Пріся засміялася, радіючи з своєї вигадки, До Великодня ще лишалося більш як чотири тижні.
— Яка різниця? — запитав фершал.— Чи під Великдень хворі не так мордуватимуться, чи не доведеться каляти руки їхнім потом?
Одарка Калинівна з острахом подивилась на фершала. Вона ще виразніше відчула, як важко їй жити з цими людьми, але розрадила себе тим, що Христос ніс куди важчий хрест.
Сестра Пріся кидала кульки з хліба в Антося, а той рішуче не вважав на те.
— Антосю,— примхливо гукнула вона,— я тебе не люблю. Ти не хочеш гратися зі мною.
— Я ні з ким не граюся,— відповів хлопчик та поважно глянув на Прісю.
Та тільки тепер помітила, що очі в Антося холодні й блискучі, як лід, так само, як і в його матері.
Коли скінчили обідати, Антось поцілував матері руку, взяв свій ціпочок і подався до саду. Пріся знала, що він принесе звідти матері квіток.
Сестру Одарку Калинівну, як і завсіди, боляче вразило, що хлопчик не перехрестився після обіду.
"Що буде з його? — гадала вона.— Що може бути з хлопця, в якому з дитинства не розбуджено Бога?"
Проте після їжі хрестилася сама Одарка Калинівна.
Надвечір повернувся запорошений лікар. Він пройшов у свою кімнату й побачив на столі свіжий жмут квіток.
Лікар понюхав його, і в груди, засмічені пилом та випаринами хвороб, поллялись свіжі, бадьорі струмки. Повні легені набрав він ще раз, і голова йому закрутилася від запашності.
Він поклав квіти й закурив. Потім покликав покоївку та сказав їй:
— Заберіть звідси ці квіти.
Покоївка взяла їх; лікар умився та наробив на завтра півсотні цигарок. Час уже йти на вечірню візитацію.
На подвір’ї його перестрінула сестра Пріся й ображеним тоном промовила:
— Йосипе Мартиновичу, я нарвала вам квіток, а ви звеліли їх прибрати... Хіба ж так поводяться з подарунками?
Покоївка вже встигла її повідомити про долю квіток.
Лікар спинився.
— Я не хотів образити вас,— відповів він.— Але я не люблю підмальовувати життя. Слабодушність це.
Сестра Пріся була здивована.
"Чудна людина",— подумала вона про лікаря.
Так само гадали й селяни, коли лікар одмовлявся брати гроші та крашанки за лікування.
Сестра Пріся пішла у сад до альтанки, облямованої жовтою акацією.