Тоді, як не стало вже сліз.
Згинув син у боях революцій —
І ніхто чутки не приніс.
Носила осінь сонце в золотих відрах,
А мужик переплакував журбу сліпу.
– Тату! осідлайте не коня, а вітра,
Пошукайте ще раз у степу.
Може він спочиває в знемозі,
Або на грудях Великдень несе,
Не в степах на небитій дорозі —
На споришах коня пасе.
І полетіли —
Долинами,
Ярами
Та лісами.
А вгорі
На високій брамі
Самотній місяць
Грає-виграє,
Жалібно промовляє:
– Ой туго, туго мужикова,
Червона, як кров,
Як трава шовкова!
Та не пить тобі, туго,
Води з криниці —
Бо вже ж тобі, туго,
Страшне сниться.
Та не милувать тобі, туго,
Русявого сина
Парчева домовина…
А як повертались:
Упав мужик на торішніх покосах:
Аж сто зірок цвіте.
Глянув: —
Христос отаву косить
І в колиці кладе.
Глянув прострелено: хто се?
Чи ти, мій синочку, чи ти, Христосе,
Обірваний, босий?
Хто се?
Ой, зацвіли в степах слова зоряно,
Ой, заплакав смуток нив.
– Давно вже людське поле зорано
А ти й отави не скосив…
Підвівся мужик. Не ніч. Журба синя.
Став тонути в Христових очах.
– Я прийшов косить тобі за сина,
Твій син – на моїх жнивах.
Ой, полетів вітер
До мужикової хати,
Упав на призьбі:
– Добривечір!
Радій, Маріє!
Та збирай барвінок,
Стели лепехи
На помості:
Іде в степу твій батько,
А з ним —
Христос у гості…