Хоч як ховай обличчя під маскою, хоч які окуляри, а ультрафіолет пробивається й випалює очі.
Але плямка, крихітна плямка поміж батареєю та підвіконням мала в ультрафіолетовому освітленні трохи контрастніший вигляд, аніж у звичайному діапазоні.
— Кров? – сухо запитав кремезний.
— Кров, — задоволено кивнув експерт і зняв маску та рукавички. Його роботу було закінчено. Хай навіть ще багато чого цікавого можна пошукати в квартирі, але головне знайдено.
Він простягнув кремезному металеву платівку з голкою – дуже схожу на ті, що їх так бояться маленькі дітки в поліклініках. "Зараз укусить комарик, — лагідно примовляють до них медсестри. – Кусь – і зовсім не боляче!"
Ходить байка, що одне з дитинчат після укусу висловило подив та незадоволення в таких виразах, що їх медсестрички не знають. І не лише ті, що кров беруть, а навіть і ті, що працюють у шпиталях.
Що ж, учитись ніколи не пізно. Буде, буде робота медичкам.
Кремезний обережно тицьнув голкою у край плямки, потім – ще обережніше! – підніс інструмент до обличчя й легесенько торкнув язиком.
— І як? – зацікавлено спитав експерт – Вистачить? Чи, може, наколотити розчин?
— Вистачить, — буркнув кремезний. – Але наколоти. Треба ж роздати...
Кров мала чіткий, легко розпізнаваний присмак.
Мастилом і порохом тхнуло від тої крові. Вправними рухами ворога, з ледь помітним, зовсім крихітним адреналіновим присмаком – трохи хвилювався, звичайно, але більшість людей так хвилюються, коли спізнюються на роботу.
А ще присмаком попелу віяло з тої краплі – попелу багатьох убитих. Досвідчений був стрілець, вправний та підготовлений.
Відгонило також воском та ладаном, нахабним бородатим попом із тютюновою монополією в кишені та золотим хрестом на митрі, теж гаптованій золотом. "Вони не люди! — так і чувся голос того попа. – Вони не належать до Людського Світу! Убий їх усіх!"
І, нарешті, з самого низу, з останнього шару смаку, з-під мастила, попелу, адреналіну та ладану долинало глибинне. Ледь чутно смерділо карликом – лисим, носатим, огидним навіть на вигляд, мерзенним на дотик, неприємним на слух... на смак, мабуть, також гидким, але вгородити ікла це не завадить...
— Ну, що там? – не витримав цікавий експерт, і кремезний здригнувся. – Що скажете?
Експерт кивнув, але не донизу, як кивають нормальні люди, а якось убік, наче й не кивав, а головою показував напрям. Якби від того кивка народився промінь, і якби він проник крізь цеглу будинку, то полетів би далеко-далеко, у ті краї, звідки до майдану приходять ранкові сонячні промені, де багато лісів і малувато ораної землі, де мешкають люди – трохи не такі, як тут, із трохи іншими харчовими традиціями, але так само з двома руками, двома ногами й лише однією головою над усім цим хазяйством, і надто, надто багато зайвого бере на себе та голова. Серця вони не слухають, на побажання тіла майже не звертають уваги — хіба, може, на ту частину, яка час від часу шукає на себе пригод.
Але рішення, звісно, ухвалює не згаданий орган, а голова. Та сама, що керує тією країною.
Доведеться стинати.
Важко це буде, й помре багато хороших людей, і хороших нелюдей теж; багато буде пролито крові, й розсипано буде багато, багато, багато попелу...
Але іншого виходу просто нема.
— То що думаєте? – експерт уже зовсім плюнув на ієрархію й аж палав від цікавості.
— Думаю... – кремезний з деяким жалем прибрав голку з уже непотрібним зразком. – Я думаю...
Він помовчав і зітхнув, але потім таки сказав:
— Думаю, що буде велика війна.