Багато, багато, багато попелу

Радутний Радій

БАГАТО, БАГАТО, БАГАТО ПОПЕЛУ

Попіл був скрізь – на підлозі й на підвіконнях, на веселому килимку біля дверей і на поличці для взуття, на календарі з чиїмось портретом – і крізь шар сірого порошку годі було розібрати, хто саме дивиться з того календаря.

Тонким шаром попіл обліпив стіну – де більше, де менше; де проглядали з-під сірого кольору радісні жовтаві ромашки, а де здавалися похмурими осінніми купками гнилої трави.

Специфічний солодкуватий запах попелу густо розливався у повітрі й когось більш чутливого могло б і знудити.

На підлозі сірого порошку було, звісно, найбільше, й розподілився він нерівномірно – так, наче хтось не дуже розумний набив попелом дірявий мішок і тягнув – із передпокою через коридор аж до вітальні. Здавалося також, що мішок був важкий, бо "хтось" час від часу зупинявся перепочити, але дірку в мішку не затикав, і попіл продовжував сипатись – то цівкою, тонкою-тонесенькою, то цілим струменем, хоч тази підставляй.

Стежка завертала крізь двері за ріг, і там... ну звісно ж, одразу за дверима мішок вивернули.

Купа попелу витягнулась уздовж стіни, від дверей до маленького дитячого ліжечка, і в ліжечку також був попіл, хоча й у значно, значно меншій кількості.

Ще одна купа лежала біля протилежної стіни. У випадку з нею, мабуть, обійшлося без мішка й тяганини – попіл лежав компактно та акуратно. Мабуть, ніхто й відчути нічого не встиг.

Але таке всі присутні не раз уже бачили, а от невеличка купка у дитячому ліжечку траплялась нечасто. Та хоч би й часто. Хіба до такого звикнеш?

— Більше фотографій, — сказав один із присутніх. Кремезний та сивочолий, він поводився так, що ні в кого й думки не виникало щось заперечити. З-за його спини вигулькнув худорлявий експерт, поспіхом відчинив потерту валізу й заходився витягати фотоапаратуру.

— З кількох ракурсів, і... – ледь помітна гримаса незадоволення проскочила його обличчям. – З підсвіткою. Щоб усі деталі. Щоб кожну зморшку на ковдрі!

Ковдра – не ковдра, а ковдрочка! – маленька, яскрава-рожева, була розмальована квітками невизначеного біологічного виду й звірятками, в яких за певної фантазії можна було пізнати чи то овечок, чи то баранців. Квіточки мали центральну симетрію, а звірятка розташувалися поміж ними у довільній орієнтації, як наче у невагомості. Хто вгору дригом, хто вниз; хто мордочкою ліворуч, а хто праворуч. На цьому тлі, мабуть, цілком можна було й повірити, що люди ходять на руках і люди ходять на боках... але тонкий шар попелу трохи заважав філософським роздумам та літературознавчим вправам.

Сіре тло також не сприяло чіткості фотографій, тому, мабуть, кремезний і дав команду щодо підсвітки.

Зачувши її, ще двійко однакових високих плечистих молодиків, що досі тупцювали біля дверей, поспіхом здали назад, у коридор. Вони б, може, і далі втекли, але це було б уже відверте дезертирство.

Кремезний виходити не став. Терпів.

Спалах.

До коридору долинули лише слабкі відблиски, але обидва поморщилися.

Ще спалах. І ще.

Приблизно такими ж спалахами, тільки потужнішими, та з добряче зсунутим спектром якраз і випалили помешкання. Погрюкали в двері, а коли батько відчинив – бабахнули просто в груди, скоріш за все, ані про що не питаючи. Бабахнули погано – напевно, внаслідок поспіху, але можливо й навмисне. Щоб помучився.

Мучився, аякже.

Весь час, поки так-сяк, смикаючись та перепочиваючи, повз до вітальні – весь час мучився. Ультрафіолет – це боляче, дуже боляче. Гірше від нього хіба що осика, але до цього поки що не дійшло. Срібло в цьому плані можна назвати гуманним засобом, смерть від нього миттєва та майже безболісна.

А от якщо хтось казатиме про часник – не вірте. Неефективний він. У січні-лютому багато хто нанюхався часнику. Так, чхали та кашляли, промивали очі водою, жерли лимони й жлуктили молоко – допомагало.

Дурня той ваш часник. Погано стало, коли дійшло до ультрафіолету та срібла. А декому, кажуть, дісталося й осики...

Матері пощастило – їй вцілили просто в обличчя, і як стріляли по дитячому ліжечку, вона не побачила. І всього іншого теж не бачила. Власне, для того й пристрелили – щоб не бачила.

Раціональненько.

Хоча дитинку могли і не вбивати – у такому віці навіть як щось і побачиш, то ніколи нікому не розповіси. Може, буде з'являтися у кошмарах, може, накладе відбиток на психіку, може, деякий час приходитиме уві сні люба матуся й намагатиметься не розвертатися лівим боком – тим, у який прилетів спалах із випромінювача.

Втім, тут задіяли такий калібр, що хоч розвертайся, хоч затуляйся, хоч гопки стрибай – не сховаєш і не сховаєшся. Хіба що під шафу...

З-під шафи почувся звук – короткий та нерозбірливий.

Усі присутні, буквально всі, навіть експерт із фотоапаратом, перетворилися на метушливі напівпрозорі тіні. Ось тільки-но кремезний стояв біля дверей, аж глип – уже біля вікна; важкий фотоапарат ще падає, так повільно падає, що здається, ніби він завис у повітрі, а власник його вже біля дверей (і як тільки не зіткнулися!); двоє однакових, ті, що ховались від спалаху в коридорі – миттю опинилися знову в кімнаті, один у лівому кутку, другий у правому, якщо дивитися від дверей.

Тільки ніхто не дивився. Хіба що пістолети в руках у всіх насторожено втупилися у шафу.

Спочатку з-під неї з'явилася біла пухнаста волосинка, сторожко поворушилася, небезпеки не виявила, гукнула подружку. Друга волосинка з'явилася на палець лівіше. На зовсім маленький пальчик. Дуже тендітній дівчині міг би належати такий пальчик, або навіть дитинці. Як, наприклад, тій, що спалили у ліжечку.

Слідом за вусами з-під шафи з'явилась налякана мордочка – сніжно-біла, хоч на рекламу прального засобу; й нявкнула ще раз.

— Кхе, — неголосно сказав кремезний, і пістолет із його руки зник.

Експерт виявився трохи повільнішим, і підхопив фотоапарат біля самої підлоги, за якусь мить до удару. Однакові перезирнулись, і такими самими блискавичними тінями перемістились назад у коридор.

загрузка...

Кремезний нахилився й обережно простягнув назустріч кошеняті пальця. Те боязко понюхало, полоскотало вусами, трохи подумало й ухвалило висновок – свій.

Має погладити, а потім погодувати. Бажано молоком. Втім, можна ще трохи погладити.

Вуркотіти кошеня ще не вміло, але вже пробувало. Виходило не дуже – як наче двигун старенького мотоцикла, на якому покаталося зо три покоління. Дир... ой, не вийшло. Дир-дир. Ой, ну майже вийшло, але трішечки ні. Ану зараз... Дир-дир-дир-дир... поїхали!

Хоч яке маленьке було створіння, а напрямок до кухні вгадало безпомилково.

— Подивіться там, — неголосно сказав кремезний. – Може, знайдеться, чим погодувати.

Перший з однакових – той, що мав необережність стояти ближче до кухні – рипнувся поперед кошеняти. Налякав. Котик вигнув спину й став більшим – сантиметрів на п'ять. Спробував ще й зашипіти, але це вдалося навіть гірше за вуркотіння.

Однаковий загальмував, також виконав ритуал знайомства – дав понюхати палець, почухав за вухом, погладив під горлечком, ввічливо пропустив господаря вперед і лише тоді рушив слідом.

Шкода, що кошенята не юридичні особи. Дало би хоч якісь свідчення. Навряд чи воно багато побачило звідти, з-під шафи, але раптом все-таки.

Й квартиру б успадкувало.

Кінець кінцем, ходив же інетами жарт про бабусю, що переписала на котика хату, тому що онук вступив туди, куди гидко навіть плювати. Про онука інет мовчав, а котик виявився бойовим. На перших малюнках злякано притискався до бабці, на пізніших – гордо виступав із плакатом, потім з дерев'яним щитом та дубцем, а на останніх – записався до Національної гвардії. Можливо, навіть і онукові пику набив, із виховною метою. Захистив бабусю, виходить.

Шкода, що таке можливе лише на малюнках. Шкода, що скоріш за все, це кошенятко шаснуло під шафу, як тільки бабахнуло в коридорі. Шкода, що не дивилося, як стріляли з вікна, бо якраз щоб дістатися цього вікна, гості й бабахнули в коридорі, потім у кімнаті, а потім — у дитяче ліжечко.

Експерт покинув велику камеру й знову взявся за відео. Був досвідчений – не метушився, не намагався схопити об'єктивом то се, то інше; не намагався підкреслити якісь важливі, на його погляд, деталі – знав, що важливим може виявитись будь-якщо, яка завгодно дрібниця. Зсунуте крісло, зморшка на килимі, подряпина на столі. Що завгодно.

Рулив камерою спокійно, непоспіхом, від входу ліворуч, колом через усю кімнату, а потім назад. Місця на картці не шкода, а от проґавити щось – шкода, і дуже.

— Нагодував! — однаковий визирнув з кухні, та ще й не сам. Білий пухнастий клубочок завмер у нього на грудях – точніше, на руці, притиснутій до грудей. Рука була могутня, груди широкі – місця б вистачило ще на десяток таких гостей.

Спало. Дитинча, що з нього взяти.

Кремезний мовчки простягнув руку.

— Допитувати будете? – нейтральним тоном запитав однаковий, і чи то здалося, чи то справді на мить затримався, перш ніж віддати кошеня шефові. Може, навіть, і на обличчі щось промайнуло. Щось таке як людське... ну, звісно, не зовсім людське, але щось таке.

Шеф ледь помітно ворухнув бровою, й однаковий знову став таким, яким був. Яким уже був, мабуть, багато років. Скажуть стріляти – пальне, не замислюючись. Скажуть рвати руками – розірве. Скажуть зубами – підуть в хід і зуби.

Скажуть годувати кошеня – відбере в когось, може, навіть у себе, але нагодує.

— Буду, — по деякій паузі відповів кремезний.

Розбуджене кошеня сіло в нього на долоні, позіхнуло й довірливо потяглося носиком до обличчя людини – потертися. Подякувати, що заспокоїли та нагодували. А то вдерлися якісь зайди, гриміли, тупотіли... налякали!

Той з однакових, що годував кошеня – відвернувся, другий – ні.

Невловимим рухом кремезний ворухнувся кошеняті назустріч, клацнув зубами – в повітрі, біля шиї кошеняти промайнуло щось біле-довге, потім зробилось червоним, зникло, й лише після цього кошеня нявкнуло – не так злякано, як здивовано та ображено.

"Як же так! – чулося в його няві. – Ви ж хороші! Ви ж заспокоїли, нагодували, погладили! Чому ж ви кусаєтесь? Чи, може, це гра така... але ж боляче, боляче як! І кров потекла! Хто ж так грається!.."

Крові було зовсім трохи, пара крапель, не більше, але на сліпучо-білій шерсті вона так яскраво вирізнялася, що здавалося, ніби випили геть усю.

— На, — кремезний віддав кошеня однаковому, тому, що ходив на кухню.

1 2 3