Здоровий скептицизм

Радутний Радій

— Мушу попередити, — сказав я, допиваючи келих. – Що маю досить скептичні погляди на усі ці речі. Змалку ще, знаєте, усі нормальні люди вірили у казки, а я розпитував батька, як це чином коні літають, птахи розмовляють, й де саме ростуть молодильні яблука.

— Розумію, — мій співбесідник теж хильнув зі свого кухля. – Мабуть, важко було рости... е-е-е... нетиповою дитиною?

— Всяко, — стенув я плечима. – Свої плюси, свої мінуси. Але відповідати на запитання батьки замучилися, це так. Ну, я попередив. Отож, якщо ви не передумали...

— Навпаки! – чоловік підняв кухля. – Певний здоровий скептицизм має бути обов'язково. Не надмірний, бо знаєте як поляки кажуть? Цо занадто – то не здраво. Знаєте, що це означає?

Я знав.

Мабуть, по обличчю це стало помітно, бо чолов'яга, нарешті, перейшов до суті.

— У нас вся інформація, що надходить, розбита на три категорії. Перша – явна дурня, але про всяк випадок зберігаємо, бо хтозна, а раптом і в лайне трапиться намистинка. Друга – випадки сумнівні. Тут, самі розумієте, порпатись й порпатись, фільтрувати, уточнювати, оглядати місця, опитувати спостерігачів і так далі. Це робота для ентузіастів, а вони, знаєте, часто-густо чують те, що хочуть почути. Ненавмисне, звичайно. Грошей на цій справі багато не вкра...

Він похлинувся пиво, кашлянув й виправився.

— ..не заробиш, майже все робиться на голому ентузіазмі. Так що раз ви самі кажете, буцімто скептик – то з цих двох категорій я вам нічого підсовувати не буду.

— Чудово, — посміхнувся я з певним навіть полегшенням.

— Але третя й четверта... – співбесідник мрійливо примружив очі. – О!.. Це, знаєте, музика зовсім інша. Це...

Він зробив паузу. Начебто для того, щоб знову хильнути з кухля, але трохи переграв, й театральність полізла в очі. Але то було пусте, і я не зважав. Хто з нас геть не бажає справити враження на співрозмовника? Навіть бомжі один одному брешуть, що колись в академіях навчались та дивізіями командували. Сам чув. Так заливали, що якби не сморід, запинився би та послухав.

Від цієї розмови поки ще не смерділо. Та й заклад був не з смердючих – чистенький, інтелігентний, не генделик якийсь, де заїдають пиво насінням та запивають горілкою.

Мабуть, співрозмовник теж зрозумів, що трохи передав куті меду й кінець-кінцем таки перейшов до конкретики.

— Друга категорія, — рішуче повідомив він. – Це беззаперечні випадки. Задокументовані. Підтверджені великою кількістю свідків. Замальовані. Сфотографовані.

— По телевізору показані, — позіхнув я. – В газеті написані.

— Ну... – співрозмовник трохи знітився. – Це ви даремно. Газета від газети відрізняється. Є ж і солідні, ми ж не лише бульварні читаємо. А раніше з цим взагалі значно краще було! От у радянські часи...

— Атож, — кивнув я. – Саме про радянські часи. Газета "Труд". Солідна радянська газета.

— І що? – чоловік аж подався мені назустріч. – Що там було?

— Ну що, що... – стенув плечам я. – Репортаж був. Мовляв, летів "Ту-134", й зустрів НЛО. Не блюдце, а такий собі літачок з куцими крилами. Увімкнули радар – на радарі нема. Запитали диспетчера – і в нього нема. Купа свідоцтв, бо ж не лише екіпаж бачив, а й сотні півтори пасажирів. І...

— Так! – аж розцвів співрозмовник. – Чудовий випадок спостереження! Він у нашій базі є, і якраз у....

— ...третій категорії? – підхопив я на льоту.

— Точно!

— Ну й даремно.

— А то чому?

Мені того хлопця аж шкода стало, але я таки хильнув ще і добив.

— Бо після тієї статті редактору полетів з посади. Здогадуєтесь, чому?

— Ну звичайно! – чоловік знову повеселішав. – Це ж влада! Вони завжди такі речі намагалися приховати – для уникнення заворушень. Навпаки, це зайвий доказ правдивості...

— А от і ні, — я відчув себе старшокласником, який на очах у малюка стирає пилок з крил метелика. Що ж, він сам наголосив, що здоровий скептицизм має бути. – Бо тій нещасній "тушці" пощастило нарватися на випробування іншого "Ту" – але вже не пасажира, а бомбардувальника. Ту-160, радянський недостелтс. Так що журналіст зробив цеерушникам подарунок. Вони, мабуть, дуже вдячні були, але Western Union тоді в нас ще не відкрило жодної філії...

Чолов'яга трохи зів'яв.

— Ну, буває, — невпевнено сказав він. – Це ж таке діло. База – на те вона й база, щоб її доповнювати, редагувати... переносити з категорії у категорію.

— Буває, — охоче погодився я. – Але якщо у вас там лише такі випадки...

— Ні-ні-ні! – поспішно замотав головою хлопець. – Усі інші випадки...

Він зустрівся зі мною поглядом й неохоче виправився.

— ...більшість інших випадків достовірні. Ось давайте я наведу кілька найбільш переконливих прикладів.

— Давайте, — стенув я плечима й поглянув на годинника. – Я вільний аж до сьомої тридцять. Мо', ще по гальбі?

— Давайте, — він кивнув, рішуче лийнув у горлянку залишки й так само рішуче приступив до розповіді – як наче в ополонку стрибнув. Я між тим помахав дівчині біля стійки – мовляв, нам ще пару. Та кивнула.

— Випадок перший, — розпочав співрозмовник. – Формації на полях.

— Кола, чи що? – позіхнув я. – Вони підробні. Вже ловили кількох фальсифікаторів на гарячому.

— Ха! Якби ж тільки кола! – радісно заторохтів чоловік. – Все значно цікавіше. Певна частка формацій справді підробна, і справді, кількох партачів таки на цьому спіймали. Але є чималий відсоток таких фігур, походження яких невияснене. Траплялись взагалі кумедні історії. Наприклад, позаминулорічний випадок у Михайлівці...

— І що там? – поцікавився я, одночасно приймаючи келих зі столу – бо якраз нагодилась дівка з нашим замовленням.

— Може, щось до пива? – посміхнулась вона, досить вправно маневруючи тацею. –Нарізка асорті, рибка, горішки...

— Ні, дякую, — поспіхом зупинив я потік, аби в ньому не трапилися осоружні "сємки". Хотілося лишитися про цей заклад хорошої думки.

Офіціантка пішла. Співрозмовник провів її поглядом, й, між нами кажучи, там було що провести. Але вмить похопився й повернув на своє.

— Так от. Формації. Певний відсоток, як я вже сказав... – тут він, мабуть, згадав, що про фальшивки сказав не він, й трохи збавив напір, але все-таки не зупинився. – Як вже було сказано – таки підробка. Молодь, журналісти, просто не дуже розумні ентузіасти нашої справи.

Себе він, ясна річ, вважав розумним ентузіастом. Я посміхнувся.

— ...є таких відсоток фігур, які могли виникнути природним шляхом. Зверніть увагу – я не кажу "виникли", я кажу "могли виникнути".

Я звернув.

— Причини найрізноманітніші. Дощ, вихори, транспорт. Одного разу виявили одразу чотири кола, однакового діаметру й ланцюжком. Причому виникали ті кола в Михайлівці регулярно, й була надія, що якесь виникне у нас на очах, і не лише на очах, я вам скажу, бо помчали ми туди озброєні фото-, відео— та ще деяким обладнанням.

Він раптом замовк і хильнув так, що в кухлі поменшало принаймні наполовину.

— І що? – я теж хильнув, але не так сильно.

— Та що, що... Бабця козу припинала, ось що. На полі. Щоб, знацця, молоко жирніше було. І щоб не мекала.

Я чмихнув, й ледве стримався, щоб не заіржати. Якби припиняли коня – то мабуть би й не стримався.

— Як бачите, — негайно відзначив співрозмовник. – Такі випадки ми теж чесно документуємо. Для об'єктивності.

— Дуже добре, — кивнув я, нижче опускаючи голову – бо все ще смішно було, а ображати цього дядька чомусь не хотілося. Ентузіаст же! Таких берегти треба. Рідкісний птах в наші прагматичні часи.

— ...але певний відсоток фігур не можна пояснити ні антропогенним впливом, ні природними явищами, ні фальсифікаціями. Так, наприклад, у Малій Олександрівці стебла пшениці було не лише повалено, але й переплетено між собою. Перша думка була, звісно, про фальсифікацію, але ви уявляєте собі титанічну працю – переплести між собою кількасот стебел? Я ні.

Я теж був "ні", але вголос зазначив що дуже хотілося б глянути на фотографію загадкового феномену, і співрозмовник негайно перейшов на інший випадок.

— У Кордишівці було ще цікавіше. Стебла там не були переплетені, натомість виявлено щось на кшталт візерунку або орнаменту у землі. Ромбовидна структура складалася з ямок діаметром близько п'ятнадцяти міліметрів й глибиною близько двохсот. Протягом усього кола було виявлено чотири блоки орнаменту. І...

Він тріумфально подивився на мене.

— ...І фотографія є!

— Можна поглянути? – я витер носовичком руки. Був готовий, що він скаже, ніби фотографію з собою не носить, або попросить емайл, щоб скинути трохи пізніше, або щось таке, але чоловік урочисто витяг із сумки пухкеньку теку, розгорнув просто на столику й витяг фото.

Серед повалених стебел і справді вгадувалась якась структура, але годі було щось сказати і про діаметр, і тим більше про глибину.

— Наступного разу кладіть поруч якийсь предмет, — сказав я, повертаючи фото. – В ідеалі – лінійку, але годиться будь-що, аби з певними розмірами. Сірник, пачка цигарок, мобіла – але так, щоб марку видно було. Бо зараз, граючи збільшенням, можна розтягнути ці дірочки хоч до ста міліметрів.

— Гм, — сказав чолов'яга й почухав потилицю.

— Якщо ж припустити, що діаметр вказали правильно, то оці ромбики дещо мені нагадують, — тим часом продовжив я. – А саме – тракторну борону. Там зубці якраз у такому порядку розташовані, і якщо допустити, що тут розвертався трактор й навіщось чотири рази опускав причепне обладнання – ну, гідравліка несправна, абощо... це коло часом не в кінці поля розташувалося?

Чоловік засопів й поспіхом запхав фото назад у теку, але ховати її у сумку не поспішав.

— Добре, — вперто сказав він, порпаючись у добрячому стосі. – А як вам такий випадок?

Витяг ще один папірець й кинув на столик.

Довелось роздивлятись.

На папірці було два малюнки – саме малюнки, не фото! – і хоч як слабо я розбираюся на малярстві, але сказав би, що створила їх одна й та сама людина. Або не людина, а якась інша істота. Але одна й та сама.

Обидва малюночки були піксельні – цебто, являли собою прямокутне тло з квадратиками – знаєте, як на моніторах початку комп'ютерної епохи. На першому малюнку щось схоже на перекинуту чашку відправляло в небо людину. На другому – більш складна конструкція підкидала типового іншопланетянина – дрібнотілого пуголовка.

— Бачите? – мало не побожно прошепотів співрозмовник.

Я бачив.

— Перший малюнок – це відоме послання іншопланетянам, відправлене у 1974 році з радіотелескопу Аресибо.

1 2 3