Кіборги бачать в ньому бойового побратима, який не лише фотографує, а й бере активну участь в обороні аеропорту, ризикує своїм життям не менше, а часто й більше, ніж вони. Це бойове побратимство не можна зімітувати, воно не залежить від віку, військового стажу чи якихось інших параметрів. Тут все дуже просто: тебе або сприймають, або… Втім, іншого "або" не дано, бо це війна, і ти мусиш бути саме таким, а не інакшим. Проте Молчанов виконує і свою особливу місію: "В Аеропорті життя на терезах долі не переважувала смерть, скоріше навпаки. Олексій просто зрозумів, що хоче, щоби на його кадрах люди побачили очі кіборгів такими, якими бачив їх він".
Молчанов знає подробиці війни, які не можуть бути відомими пересічній людині: "Снайпер стріляв на третю затяжку". Автор устами свого героя веде своєрідний діалог з читачами: "Можливо, читач дорікне й тим, що, мовляв, герой не справжній журналіст, що він порушив моральний кодекс журналістики, узяв до рук зброю й т.д., про що товкмачать їм на першому курсі цієї неіснуючої в природі науки. Так, не справжній журналіст. Так, він політично не коректний. А чи не пішли б ці читачі лісом із усією цією лабудою?".
Він, росіянин, здається, починає розуміти Україну вже на сакральному рівні:
"Олексій пережив дивовижне, до тремтіння в тілі, відчуття, коли на Майдані почали співати. Співав не лише весь Майдан, співав увесь Хрещатик, усі прилеглі провулки й вулиці. Не якусь мутну сталінсько-путінську тухлятину, а справжній гімн, який не вчать навмисно до нагородження, а знають назубок, як "Отче наш".
Одразу відчуваєш серцем, кров'ю країну, батьківщину, зв'язок, народ, історію, а не порожній загальник. Гімн вільних людей, а не рабів безголосих. До мурашок, до клубка в горлі…
Здавалося, у ці хвилини весь Київ співав, усе це ненависне кремлівському прокуратору місто.
От ви в Росії хоч раз бачили сто тисяч чи хоч п'ятдесят тисяч чоловік, які хором співають національний гімн? Чи спостерігали там хоч одну, байдуже, якого розміру, групу людей за цим сакральним, без усякого сарказму, заняттям?...
… "Авжеж, – подумав Олексій, – наші швидше х…й на паркані сусіда намалюють, аніж триколор на своїй щоці".
Олексій Молчанов – професійний журналіст, на відміну від своїх західних колег, які не були на війні, але писали про неї. Одна з них, наприклад, Кетлін на прізвисько "Гарі", яка писала про події в Україні, користуючись інформаційними повідомленнями засобів масової інформації. Її кореспонденції мали успіх, але лише тому, що до них додавали непересічні фотографії Олексія Молчанова. "На думку Олексія, Кетлін "Гарі" являла собою типовий збірний образ усього найгіршого в західній журналістиці. Самі журналісти визначали його коротким містким професійним терміном hack, що дослівно перекладається як "поденщик". Таких журналістів в Америці хоч греблю гати. А за доби політкоректності ця якість у професії стала просто незамінною".
Письменник доповнює свого головного літературного героя й повідомляє нам таке, про що ми можемо здогадуватись, але все одно достеменно не знаємо – а саме про снайперів, які розстрілювали Майдан:
"Одного з перших днів лютого 2014 року у військовий аеропорт "Гостомель", неподалік Києва, прилетів борт без знаків розрізнення. Ніхто уявлення не мав, звідки він. У графіку його не було. Ніхто не знав, хто вів його до Києва. Усі диспетчери та весь нечисленний персонал аеропорту цього дня були розпущені по домах через годину після початку роботи на несподіваний "технічний вихідний".
Цей АН-72 зустрічала група військових у формі без розрізнення. З літака пружинистою ходою в майже однакових темних курточках, в'язаних шапочках і окулярах виходили один за одним схожі, як брати, молоді люди років тридцяти. У руках кожен мав довгий футляр – саквояж, подібний до тих, у яких носять духові інструменти або вудочки та спінінги для риболовлі. Або зброю для полювання.
"Музиканти", "рибалки" й "мисливці" могли також бути командою біатлоністів. Тільки без лиж і палок. Було їх двадцятеро або трохи більше. Жодну митницю вони не проходили. Документів у них ніхто не перевіряв.
З аеропорту роз'їхалися на машинах без номерів по непримітних квартирах на робітничих околицях, по двоє в кожній. Дорогою жоден автоінспектор у місті їх не зупинив.
Ніч вони провели "вдома". Жоден не мав із собою мобільного телефону. Лише рації. Одна на двох. Вони від самого початку розбилися на пари. Потім вони зустрінуться знову 21 лютого рано вранці в тому самому літаку й відлетять у невідомому напрямку".
Іронічно й саркастично автор описує орків і тих, хто їх послав воювати на Донбас. Це ніби документальна ілюстрація до того, про що ми вже й так знаємо. Скажімо, в наступному епізоді ми впізнаємо відомого російського актора, який стріляв у кіборгів не холостими, а бойовими патронами: "У цей час за чотириста метрів від них товстожопа червономорда зірка російського кіно на ім'я Алєксандр Порєбріков у бронику й касці з великими примітними написами "ПРЕССА" на них тулився своєю брезклою щокою до холодної сталі кулемета "Утьос". На камери російського телебачення й під схвальне гоготання сепарів… Порєбріков натиснув на курок… Він не думав нікого вбивати. Він просто стріляв, як йому здавалося, в нікуди. Або не здавалося. Коротше, просто мудак на війні. Наче там бракує своїх з обох боків".
Глава із книги під назвою "МВЧ" (Малий Великий Чоловік) присвячена, як може здогадатися читач, Путіну. Як і в інших випадках автор, звісно, не називає його прізвища, але за характерними ознаками ми явно вгадуємо цю людину, яка розв'язала першу російсько-українську війну двадцять першого сторіччя. Автор не просто насміхається з керівника Росії, що вже саме по собі говорить про нікчемність Путіна, а ніби знищує його в деталях оповіді, даючи простір широкій читацькій уяві. Цю главу треба прочитати, щоб зрозуміти майстерність Сергія Лойка.
А ось іронічно-саркастичне зображення Солегорська (Слов'янська) і його міського голови Щепкіної (Штепи). Тут випливає і сумнозвісний Диркін (Гіркін) на прізвисько "Розстріл". Персонажі впізнавані, але Сергій Лойко знімає з них пафос, присутній на телевізійних картинках.
Зовсім іншою постає ще одна жінка зі, здавалось би, ворожого табору. Наталія Сергіївна розшукує свого сина, вбитого в Україні. Тут зовсім інші нотки. Нещасній жінці допомагають українці, які потерпіли від російських вояків, але вони розуміють горе матері. Ця глава книги – "Наталія Сергіївна" – виступає окремою новелою в розповіді про Аеропорт.
Як на мене, авторові вдалося розкрити буденну сутність героїзму по-українськи. Аеропорт не просто став приміщенням, який захищали кіборги, а символом незнищенності нації. Нехай це точка зору росіянина, чужого нам ментально, але він чи не найближче підійшов до розуміння суті першої російсько-української війни. Тепер слово за українськими авторами.
4 березня 2016 року
ПОСЛАБЛЕННЯ АВТОРИТЕТУ ПРОФЕСІЙНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ
Вийшла у світ книга Ольги Рєпіної "Наш засіб Макропулоса". Це рецензії на книги.
А в післямові авторка пише:
"Чому всі рецензії склалися в одну книгу? Адже вони опубліковані в Інтернеті, мають відгуки, високі оцінки і численні "лайки". Але як критик і психолог я розумію, що інтернет-публікація – справа якщо не десята, то й не перша. Нині користувачі Інтернету мають вільний доступ до багатьох ресурсів, що публікують рецензії на книги, а також до незліченних блогів, автори яких діляться своєю думкою щодо літературної продукції. Популярність аматорських рецензій та свобода слова призвели до поступового послаблення авторитету професійної критики, яка перетворилася здебільшого на засіб маркетингу, що розвинувся в самостійну потужну сферу, в даний час більш впливову, ніж сама критика. Тому-то й книга…
Книга есе називається "Наш засіб Макропулоса" неспроста.
Пригадується, як в юні роки я прочитала Карела Чапека. Нині його мало хто знає, а свого часу автор був вельми популярним. П'єса, до речі, повчальна, про вічну молодість.
Ось і прийшло на розум психологічну молодість авторів, книги яких піддалися рецензії, закріпити в назві. Автори різного віку, пишуть і поезію, і прозу. Та й взагалі – вони різні. Але об'єднує їх усіх – молодість і небайдужість.
Так от, ця книга і присвячується творчій молодості авторів, небайдужості й вічному в їхніх книгах".
Принагідно зазначу, що у книзі "Наш засіб Макропулоса" вміщена стаття "Як уникнути особистісної клітки та побудувати кращий світ". Це – рецензія на мій роман "Інтуїція".
9 квітня 2016 року
КІБЕРНЕТИКА КОХАННЯ
Павло Загребельний. Розгін
За мірками соціалістичного реалізму, це – виробничий роман. Павло Загребельний написав його у 1974-1975 роках. Але письменник виходить далеко за усталені рамки. Можу зрозуміти подив тогочасних літературних критиків, яким було не до снаги подолати філософсько-любовну складову "Розгону", що складає його сутність, а суто виробничі проблеми – лише тло.
Загребельний пише про кібернетику. Тільки-но закінчилися гоніння на неї й її почали визнавати наукою. Академік Карналь, головний герой твору, – колишній в'язень концтабору. Павло Загребельний у роки війни теж пройшов крізь жахіття концтаборів, тому в якійсь мірі Карналь списаний з нього, але поміщений не в письменницьке, а в наукове середовище. І ось цю суміш – кібернетики і колишнього в'язня концтабору – Загребельний виплеснув на сталіністів, які вільно себе почували в часи брежнєвського застою. Можна говорити про справжній подвиг письменника. В умах сталіністів кібернетика все ще залишалася ворожою наукою, надбанням капіталізму, йшла врозріз з постулатами Маркса-Леніна-Сталіна. А в'язень концтабору, навіть реабілітований, все одно залишався для них ворогом народу.
Академік Карналь – дитя свого народу. Він комуніст, вільно цитує Маркса. Але це не його віра. І віри в Бога у нього нема. Він просто порядна людина, професіонал вищого ґатунку. Взагалі Павло Загребельний кожного свого героя просвічує через своєрідний рентген саме на порядність і професіоналізм. Тому й комуністи в нього є порядними професіоналами, а є й негідниками, яким не місце у науці чи на виробництві. До останніх, скажімо, належить Кучмієнко.