17 хвилин (збірка)

Йогансен Майк

Йогансен Майк

Збірка 17 хвилин

____________________________________________________________

ЛЕНІНСЬКА КАРТКА (СВ. РЕНО)

Я беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це

Це пішак з f 4, побитий, щоби одкрити шлях для атаки на ворожого короля.

Слон з С 4, вежа з f 1, кінь з d 5, дама з d 5, скеровані на пункт f 7, ключ до існування ворожого короля.

Дорогу їм одкрив побитий пішак на f 4.

Проста почтова картка зібгана удвоє.

До Ц. К. Р. С. Д. Р. П. (більшовиків).

Вважаю, що тов. Свирида Рено цілком, можна зарахувати до партії. . . .

числа 1905 р. Н. Ленін.

В Штавойскукр на майдані великого губерніяльного міста з'явився чоловік у синьому кашкеті, у сорочці хакі й у шкарбанах, одрізаних від чобіт.

"Вам чого, товаришу?" — запитав вартовий на ґанку.

Чоловік почав длубатися в кешені сорочки, видобув картку й подав вартовому.

В цей мент на ґанок вийшов високий білявий лотиш.

"Вам чого, товаришу?" — запитав він у свою чергу.

Вартовий передав квитка лотишеві. Той уважно прочитав.

"Чого ви хочете, товаришу?" — запитав він удруге.

"Втік від денікінців, хотів-би робити з старими товаришами".

"Зайдіть на другий поверх, кімната 14" — сказав лотиш і пішов з ґанку...

Чоловік зійшов сходами, одшукав кімнату число 14 і ввійшов.

За столом сидів, сперши голову на руки, стомлений політком.

"Утік від білих, хочу працювати з старими товаришами", сказав він, зробивши наголос на "товаришами".

Це був чоловік літ 38-ох. Темне-каштанове волосся підкреслювало водянисті блакитняві очі. Правильне обличчя носило сліди страшенної фізичної втоми.

"Я інвалід німецької війни. Мені лише 38 років, але я маю порок серця. На фронті я був-би ні до чого. В мене зосталась сім'я в міжфронтовій смузі, на станції Перевіз. Я — залізничник. Диспетчер. Я хотів просто виждати, поки прийдуть свої".

"Так ви, значить, не діждалися своїх і прийшли сами?"

"Товаришу, я скажу вам всеньку правду. Я ні защо не став-би продиратись крізь оту прифронтову колотнечу. Сусіди донесли, що я був у 1905 році більшовиком. У мене є ця картка. Я не міг її знищити. Я сховав її — вона тепер мені послужить тут — у старих товаришів".

"Я — вкраїнець. Мій прадід зостався тут підчас французької війни. Мене звуть Свирид Рено!"

Чоловік добув пару залізничних посвідок на ім'я Свирида Рено, диспетчера, православного, інваліда германської війни; працює на станції Перевіз 10 років. Політком роздивився посвідки й замислився.

"Я не хочу прикріплятися тут. Я прийду додому зі своїми. Я можу робити канцелярську роботу— можу стати за рахівника".

Політком поміркував ще з хвилину. "Гаразд"— сказав він, узяв перо й написав записку.

"З цим підете в рахівничий відділ. Бувайте здорові!"

І політком присунув до себе стос паперів. Чоловік не відходив і не брав записки.

"Я дуже хотів-би просити... Я з учорашнього дня нічого не їв".

Рено взяв обидві записки, обережно сховав свої документи, загорнувши їх у клаптик замусоленого паперу, й вийшов. Рено служить за рахівника в великій кімнаті число 8. Він трохи погладшав, обличчя стало спокійніше. Рено—прекрасний рахівник. Він працює швидко й точно. Поруч за маленьким столиком сидить машиністка Женечка й базікає час-від-часу з Валічкою. (Валічка старша і в неї є чоловік). Вони балакають про Свирида Рено.

"Дивна річ, цей хохол, хамлюга, а така в нього фамілія. От як-би мені таку, а то — на тобі — Євгенія Кондратенко".

Валічка не слухає—їй сьогодня попалой вонапоспішає додрукувати баланси. Женечка одкидається на спинку стільця й мріє.

— Хоч-би цей не такий був тюхтій, то можна було-б і за нього заміж вийти.

Женечка глянула на Рено — той зручними руками перекидав кружалка на рахівниці.

"Товаришу Рено, ви розумієте по-французьки?" — запитала Женечка.задерикувато.

Рено спинився й звів очі. В його блакитних очах блиснуло щось таке,щоЖенечка трішки оторопіла.

Рено уп'явся в неї зором.. Женечка перевела очі на його руки.

"Товаришу Рено, ви робочий?" — спитала вона вже трошки иншим тоном. "Чому-ж у вас такі білі руки?"

"Я 10 літ служив диспетчером", — відповідає Рено. "Це не фізична праця".

Потім Рено уважно роздивляється свої руки. Женечка встає з стільця й підходить до нього. Вона стає так, що її коліно натискає трохи на ногу Рено й уся вона звисає над ним кучерями, блузкою, запахом пудри. Вони дивляться на руки Рено. Раптом Женечка одсахується, немов її вштрикнуто голкою.

Вона кидається назад до машинки й починає щось говорити Валічці. На Рено вона більше не дивиться. Рено цокає рахівницею. Рено—прекраснийрахівник... Сьогодня Женечка дозволить Рено себе проводити, Рено дістав якусь командировку й завтра він од'їжджає. Може, з нього колись і буде якийсь комісар? Женечка постановляє розпитатись у Рено. На службі він нічого не каже. Він, правда, розповів Женечці,які бувають обов'язки диспетчера. Але цього мало для того, щоб на щось рішитись. Вони йдуть вулицею. Рено держиться осторонь.

"Скажить, Рено — ви українець?" — "Я з Малоросії"—одповідає Рено обережно.

"Я думаю, в вас ще тече французька кров " — Женечка.

— "В вас власне дуже добрий профіль. Як-би такого профіля хоч-би нашому головбухові я б вийшла за нього заміж".

Рено нічого не каже. Натомість він бере Женечку під лікоть.

"Мені пора" — заявляє раптом Рено. І не встигла Женечка опам'ятатись, як він цмокає її в ручку й швидким кроком іде назад...

Свирид Рено приїхав у справах заготування провіянту в прифронтову смугу. Місце гаряче. Білий фронт, правда, в 20-ох верствах від повітового міста, але повстанчі загони не від того, щоби пошарпати і тут і там. Білі стоять на станції Перевіз. Повітове місто над рікою. Над рікою тягнеться величезний парк, що доходить прямо до лісу. Ліс — смуга верстов 10 завширшки—тягнеться з України аж у Росію. Після денної напруженої роботи Рено виходить у парк, сідає над річкою й міркує, — 20 верстов усього. Він міркує ще з півгодини...

За годину він у свитині, в шкапових чоботях сидить на підводі й іде лісом до Перевозу. Їдуть годину, дві, три, чотирі. Ніч. Дядько Пилип, підвідчик, скручує цигарку. За верству — Стеблинка, що доходить скрайніми хатами до станції Перевіз, де Свирид Рено служив диспетчером. Дядько—стеблинський... Світає...

Підводу оточують салдати в англійських шинелях. Рено злазить з підводи.

"Покличте сюди чатового офіцера" — каже Рено. "Я— полковник Двигубський".

Потім він виймає ленінську картку й залізничні документи й шпурляє їх дядькові.

"Візьми собі це сміття" — каже він. "І дуй у село, не оглядайся".

Дядько Пилип сам із Стеблинки. Село бідне,— тільки тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці. Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати. Вдома дядько Пилип зустрічає кума.

"Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодня?"

"То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Ідемо, куримо.

Коли приїжджаємо, зскочив з воза. "Я—каже— полковник!" І тиць мені оті бамажки".

Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні. посвідчення.

Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці.

Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці.

Кум не одповідає—він розкрив ленінську картку Й вдивляється в підпис.

Довго, довго дивиться він на підписі тоненькоіо лінією підпис ліг на замусленій картці.

Н. Ленін.

"Так хто, ти кажеш, такий?"—питається: він сиплим голосом.

Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей.

"Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?"

Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньоі хати, що побіля станції.

Увійшов у, хату, взяв ножа й почав копатися й долівці. Жінка й діти мовчки дивилися на батька.

Але батько не одповів ні слова й чим-раз копирсав ножем у долівці.

"Вийдіть усі з хатиі"—сказав він. Жінка забрала дітей і вийшла.

Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув:

"Ідіть сюди".

"За годину-дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть, скільки спитаєш".

Чоловік у шинелі й кашкеті вийшов з Стеблинки й пішов у бік червоних.

За пів-верстви — перша денікінська застава, за верству — друга.

Підійшов салдат, облапав плечі, стегна, халяви.

"Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім'я-ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради Христа".

"Ради Христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!"

Земля вохка, росяна — теплі спітнілі ноги вгрузли в землю.

"Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і . одправ його в місто по хліб. А що це таке?— Р-С-Д-Р-П... більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу".

Чоловік з лопатою попереду, салдат з винтовкою позаду.

Почав копати. Викопав один штих, став, спочиває,—серце закалаталося. Лопата на плечі. Постояв з хвилинку, став копати другий. Викопав другий штих, став. Лопата на плечі. Салдатові набридло. Добув тютюн, узявся скручувати цигарку. Чоловік стояв з лопатою на плечі. Потім він схилив її назад і, вимахнувши з-за плеча, вдарив салдата по голові. Той упав. Ще й ще! Чоловік одяг салдатову шинель, вбув чоботи, акуратно зашнурував халяви, взяв винтовку, підвівся.

Рішучим рухом скинув винтовку на плече й пішов.

Вільно дійшов до вогника. Казанок на двох багнетах. Вогонь весело вбирає вітер. В лісі вільно й вохко. Коло казанка група офіцерів і салдатів. Чоловік перевісив винтовку через руку й підійшов ближче. Двоє сиділо обличчям до нього — знайомі, що стоять у Стеблинці. Один з них, поручик з рудою борідкою, був робив у ньго трус і забрав документи і ленінську картку. Третій в офіцерськім кашкеті, в свитині, спиною. Це — шпіон!

Офіцер в свитині схопився на ноги й став з ним віч-на-віч. Водянисті очі дивилися з-під козирка кашкету. Чоловік звів винтовку й вистрелив йому в голову. Потім він кинув винтовку й сказав: "Я гадаю, він не став-би розповідати чогось важливого тут на заставі"...

Відомості про розполог червоних лишилися в пошматованому мозкові полковника Двигубського...

Коли з замордованого вбивця зняли шинелю, в кешені знайшли ленінську картку й два залізничних посвідчення. У внутрішній кешені сорочки знайшли ще одну посвідку, тимчасову.

Тимчасове (замість відібраного)

Цим свідчиться, що С в и р и д Р е н о

є дійсно службовець №...

1 2 3 4