з викривленого дерев'яного паркана,
хаотично вигризають з камінної стіни, мов пухлину з кістки,
вживлюючи у криву дірку надію…
Коли перейменовують вулицю – на юдин манір вирізають у яблуні сухожилля,
віроломно витинають пульсуюче серце,
і, подібно до Понтія Пілата, розкраюють навпіл хребет,
викладаючи його хрестом на ще живе коріння…
Коли перейменовують місто – роблять криваві надрізи на всіх його вулицях…
Пошрамовані дороги прогинаються зі скрипом і стогоном
під кожною людською ступнею,
стирають шкіру під собачими й котячими лапами…
Вкрите множинними глибокими подряпинами від пташиних кігтів,
Місто вірує, що зі зрілістю осені падуть сонцекльошем пір'їни
і прикриють його зболені рани від зимового ока.
/Ганна Синьоок, зі зб. "Меседжі кави й каменю"/