Історія закордонного пашпорту

Влизько Олекса

Теперішні українці, ратифіковані в своїх національних правах окремою текою з радянської конституції, зокрема ті, що живуть у Києві, — могли б бути надзвичайно горді зі своїх давніх і середніх предків, які стояли на першому місці по вмінню розтринькувати закордонну валюту, незалежно від того, чи була в кожному випадку присутність закордонного пашпорту.

Бо ще в кінці VII віку араби, купці з Мекки, — міста Магомета, — добрі сини всемогутнього аллаха, — благословіння його над моєю головою, — і вірні слуги тричі мудрого халіфа Абдоль-Малика називали торговельним центром, — в країні дніпровських слов'ян — місто Кухбу, — на те воля Єдиного, бо мова йде про Київ, коли висловлюватися по-людському, о, аллах!

Власне з цього ще нічого особливого, щоб мати підставу для обвинувачувань, якби один арабський письменник, — сучасник найбільшого арабського вільнодумного поета, Абуль-Алю Моарійського, та нещасного халіфа Кадира, — його втішать гурії в садах пророка, — не сказав про Кухбу, тобто про Київ, що він — "найближче місто русів для мусулман, — місце благодаті й перебування царів".

А другий арабський авантурник-мандрівник писав трохи раніше, — у 860-му році, в передостанньому році орудування сумирного державним глуздом халіфа Мотавакіля, — що слов'янські купці навіть іноді привозять свої товари на верблюдах у столицю Арабської імперії Багдад, де й продають їх, балакаючи з правовірними фиги-миговою мовою, з кореня якої виросла згодом мова Цобів-Цабів.

Але й це ще для наших предків не гріх.

Головне в тім, що, як мудро зазначив арабський письменник Ібн-Хаукал, — "руси постійно торгують з хозаром та румом", тобто, з Римом, Візантією.

А хіба ж не відомо, що торгуючи з культурними, освіченими народами, — одним з яких були римляни, — слов'яни мусіли, як тепер наш імпорт, вживати чужоземної валюти, — "арабчиків", або грецьких "злотниць".

Бо коли з некультурними народами можна було вести мінову торгівлю, то з народами культурними слов'яни київської вдачі мусіли розплачуватися за всі закордонні втіхи щойно здобутими щирими умейдайськими та абасудськими диргеймами, — грошима ісляму, о, аллах!

І в державній скарбниці великого князя київського від того залишалася самісінька дуля в перспективі.

Тоді брала князя ясновельможного велика лють, і жмакав князь своїх хлопів робітних та лохву небагату, — до сьомого поту рукою мужньою правицею, та ба, — не жадала та лохва, з хлопами робітними, обох княжих рук разом, і від того в серцях була смута й у землях княжих — негаразд.

Взагалі земля з давніх-давен горіла навколо чужоземної валюти та закордонних пашпортів.

Отже, перша й найголовніша річ, яка має свідчити істе кожної людини на цій пунктуальній планиді, що покликає ся землею, — є пашпорт.

Не було ще такої людини, що вона могла б з відвагою сповістити про відсутність у неї пашпорту.

Виховання, честь, виразна індивідуальність, освіта, соціяльний стан, хто були ваші батьки, якого року ви народилися, член якої профспілки, чи були під судом і коли ні, то чому, скільки ви заробляєте й таке інше, — все це не має жодного значіння, коли ви не маєте про це відповідної посвідки, з печаткою й підписом будь-якого секретаря.

Буває навпаки, коли ви куркулячий син, а голову своєї сільради споїли до білого слона добрим перваком, то ви одержуєте посвідку, що ви незаможник, їдете до Києва, вступаєте до Художнього інституту і щасливо навчаєтесь викомарювати ідеологічно витримані речі. При цьому, коли ви — "вона", а не "він", то вельмишановний товариш Бойчук, духовний син вельмишановного товариша митрополита Шептицького, намалює з вас партрета незаможниці. Все буде гаразд!

Одно лихо, що нікому в голову не спаде, — звідки то на незаможниці взялися такі речі, як біла свитка, прегарна плахта та червоні сап'янові чобітки.

Ну, та це дрібниця!

Головне посвідка!

Та сама посвідка, що є продуктом протекції і що з нею вперто бореться через РСІ — радянська влада!

Проти інших посвідок автор нічого не має!

Історія свідчить, що імператорам, які через свій гонор відмовились принижувати свою вельможність холопськими писаними пашпортами, — життя доходило особливої скрути: вони не мали змоги поїхати за кордон.

Зрідка одержували листи-запрошення в гості від своїх друзів імператорів. Ці листи правили їм за пашпорт з чужоземною візою.

Але, як уже зазначено вище, — це було зрідка.

Річ у тім, що імператори не могли, аж ніяк, жити між собою в постійній згоді. Вони мусіли час від часу оголошувати війни, що згодом входили в історію держави, як явища великої ваги для цілого людства.

Маємо першу історію війни на Україні, — "Слово о полку Ігоревім".

Її не відбулося б, коли б Ігорю не спало бажання поїхати за кордон.

Нехай і так, — на ті часи обрії не були такими широкими, як тепер.

Для Ігоря закордоном була Тьмутаракань на березі Озівського моря. Тьмутаракань по-грецьки звалася Таматорхою, з чим я не погодився б у жодному разі. Для моєї русинської душі Тьмутаракань звучить рідно, краще ніж Таматорха або Фанагорія, бо я дивлюся в корінь і бачу там натяки на кузьку та її маму, які безповоротно ввійшли в історію російської архітектури, як один з її додатків, що тепер по-українському зветься тарганом.

Продовжую.

Час від часу імператори мусіли оголошувати війни.

Бо коли б вони весь час жили в згоді, — люди не відчували б своєї національности, почали б брататися й, щонайменше, — відчули б, що їм потрібно на світі не двадцять, не десять імператорів, а лише один, що ні к бісу не годилося б, бо куди ж тоді було б подіти тисячі імператорських родичів, які в жодному разі не можуть бути всі вкупі, бо різали б один одного, а це не годиться, — хай краще ріжуться холопи.

Взагалі, ця справа, — невикрутний тупик, що вже видко на авторові, бо він заплутався в своїй теорії, як Ніцше у вічному круговороті.

Знову таки й з війнами вся справа в закордонному пашпорті.

Приватному капіталові при гегемонії буржуазій потрібен легкий ринок збуту за кордоном і, значить, відповідна віза на пашпорти, з чим не погоджується закордонний капітал, бо прагне того ж самого й собі, пожерши з ріжками й ніжками власний ринок.

Тоді "наш" капітал, через особу імператора та його міністрів, оголошує війну за святі права народів, за честь батьківщини, за віру, за царя, але по суті, — підкреслюю, — за закордонний пашпорт.

Власне, ні! —

— Закордонний пашпорт, чи, краще, — потреба в ньому, — сама собою відпадає, як тільки при вдачі загарбується та земля, на в'їзд до якої була потрібна віза. Хоча, одночасно ця земля перестає бути закордоном і туди великосвітські люди з принципів доброго тону вже не поїдуть, але людей поміркованих, цебто капіталістів, то не має обходити. — Війну закінчено, напоєно кров'ю землю, честь закордонного пашпорту збережено й тепер черга лише за гробаками державної слави.

— Хай вилазять і живляться, — Нестори Літописці, Карамзіни, Іловайські!

Я знаю тільки одного царя, який поїхав за кордон з писаним пашпортом.

Це був Петро I, що спокушений в молоді роки своїм, — "для математики, фортифікації, токарного майстерства та вогнів артифіціяльних" — вчителем Францем Тимерманом, приєднав себе інкогніто вольонтером до свого посольства, яке послав за кордон здобувати спільників проти "басурманів".

9 березня 1697 року він вирушив з Москви, щоб ближче ознайомитися з корабельним будівництвом та здивувати Европу своїм дикунством, відвідати Відень, королів англійського та данського, найсвятішого папу, голяндські штати, курфюрста бранденбурзького та Венецію, а також, щоб наробити з прегарними міщаночками Саардаму деяких справ з обмеженою відповідальністю. Для цього він виготував собі липового пашпорта на ім'я київського художника Михайлова й цим зробив послугу українському малярству, за яку йому можна пробачити полтавський погром над "малоросійськими" медяниками та Галями.

Проте розгрому Івана Степановича Мазепи ми йому простити не можемо, бо це був найкращий наш гетьман, про що свідчить і те, що султан турецький відмовився видати його після втечі з-під Полтави послу Петра І Толстому навіть за 300 тисяч ефімків.

Після поїздки Петра I із згаданим пашпортом за кордон, він повернувся, захоплений баченим, і негайно взявся за стрижку боярських борід та безпросипне пияцтво.

Так він сприймав європейську культуру, але користи з того, як з козла молока.

Звідси й починається Історія закордонних командировок.

Кликали болярина до царя:

— З високої царевої нашої милости, засилаємо ми тебе, Аркашко, в землі німецькі, даби вуму повчитися й усілякої прикметної користи собі видобути, — від того мусить при державі нашій бути знатне процвітання, сіреч культура. А потому грамоту нашу тобі на цю оказію бери, а бороду не забарюючись стрижи й каптан одягни німецький, бо не гоже ту в хламидах довгополих ходити, від того великий сором і сміх на людях. А волі моєї паче мого жадання не вчиниш, велю на дворі пруттям вибити, щоби другим був страх і наука...

Павло І був іншого погляду на закордонні поїздки. — Щоб оборонити громаду від шкідливих революційних ідей, він заборонив для молоді їздити за кордон.

Микола І їздити не забороняв, але зробив обов'язковим навчання молоді дома, оскільки в європейських школах "навчають вольтеріянства й батькам своїм неповаги".

Запорожці їздили в Сараґоссу, столицю Араґонії, де з правого берега плювали в річку Ебро, міркували про те, чи зручно в'їздити до міста волами через вісім міських брам, чухали поперека перед цитаделею, — резиденцією мавританських та християнських королів і диву давалися з присутньої там святої інквізиції, яка їм не свербіла.

Відвідали 32 жіночих і 28 чоловічих манастирів, а в Каза-де-Мізерікордія, — будинок милосердя для бідних, — пожертвували в простоті кільки пар дорогих оксамитових онуч.

В соборі Сан-Сальвадор, не добравши ладу в статуях католицьких святих, — помилково молилися перед пам'ятником над гробницею Петра Арбеуса, а в соборі Вірген-дель-Піляр цілували срібного стовпа під статуєю богородиці, після чого сарагосці довго вагалися шанувати свою мадонну, бо весь стовп пропахнув стоградусною українською сивухою.

Під восьмикутньою Торре Нуева, — Новою Баштою, що падає так само, як і Пізанська, — сідали їсти ковбасу з часником і злегенька покалякували, оглядаючи прохожих синьйорит:

— Остапе! А як ти думаєш, воно на нас не завалиться?

— Еге ж!

— А що, як завалиться?

— Атож!

— Так ти думаєш, — завалиться?

— Умгу!

— Ну, бо з ним, а я трохи посплю!..

Мандрівники лягали й хропіли, поки великий годинник-дзвін вагою на 250 центнерів не бив з башти над їхньою головою.

Тоді прокидалися й перевдягали онучі.

При цій подорожі запорожців до Сараґосси їм за закордонний пашпорт правили: корогва, чуб, матня, довгі вуса, часто вживане слово "цоб-цабе", та гопак, за якими ознаками, — на думку деяких російських письменників — можна всюди, без ніякого пашпорту, пізнати "справжнього хохла".

Пашпортна система в Росії особливого успіху набула за Миколи II.

Євреї мали спеціяльний пашпорт, де була точно визначена їхня "смуга осілости", за яку вони не мали права виїздити.

1 2