Звісно, вона теж знала про відеокамери, а тому поводила себе скромно. Годувала мене з ложки. Коли хотів справити потребу, вдягала гумові рукавички, кожного разу з цікавістю розглядаючи моє багатство. Спочатку я соромився, але наприкінці другої доби нашого спільного ув'язнення вже нічого не відчував, ніби так і мало бути.
Асистентка професора спробувала зі мною розмовляти, але я відбувався однією-двома фразами – і вона замовкла. Я теж. Під дулами відеокамер мені було комфортніше мовчати. Очевидно, в інструкції, яку їй дали чоловіки в чорному, було сказано, що не слід докучати мені зайвими розмовами. Мене готували до більш важливих справ. Треба було, щоби я все добре обмізкував.
Я думав. Якби справді винайшли прилад, який вловлює думки людей, то чоловіки в чорному зрозуміли б, що даремно затіяли зробити з мене двійника Путіна. Ну, не підходив я зовсім для цієї ролі. Звісно, ні вони, ні я не могли зараз дати задній хід, особливо після того, як мені зробили пластичну операцію.
Але якщо я й думав про це, то незначну частину часу. Я думав про Оксану, Вікторію та Василину, згадуючи до дрібниць своє минуле життя. Було таке відчуття, що після того, коли в дзеркалі побачу відображення Путіна, тобто своє обличчя, в мене вже просто не буде фізичної можливості згадувати про них, а то й взагалі забуду про їхнє існування на білому світі.
Те ж саме було з віршами. За дві доби я проговорив про себе мало не все, що пам'ятав – навіть "Євгенія Онєгіна" повністю відновив у пам'яті, хоча не повертався до нього декілька років. Поетичні рядки йшли суцільним потоком, як небесні сніжинки, що в моїх снах вгризалися в африканський пісок. За великим рахунком, не були вже важливими імена та прізвища поетів і поетес. Я ніби назавжди прощався з їхніми творіннями, бо розумів, що у новому житті, присвяченому Путіну, вони мені вже більше не знадобляться.
Думки про Оксану, Вікторію та Василину перепліталися з віршами, ставали видіннями, коли я читав поетичні рядки моїм дівчаткам. Сон переходив у дійсність, а дійсність – знову в сон, і мені хотілося, щоби це тривало вічність і навіть більше, бо я вже ніколи не зможу повернутися до того, що складало мою сутність. Водночас я хотів чимшвидше побачити своє нове обличчя, точніше, те, що хотіли зробити з мене чоловіки в чорному. Я усвідомлював, що це мало вдатися їм на славу, бо все-таки вважав їх професіоналами своєї справи, хоча мені могло й не подобатися те, що вони роблять. Але тепер це не мало жодного значення – принаймні для мене.
І коли зранку прийшов професор, я зрозумів, що аж тепер починається новий етап у моєму житті. Його накрохмалений халат тріщав, а з очей летіли іскри. Здавалося, що до мене завітав сам Лихий, який зараз оцінюватиме плоди своєї праці. Так я думав тоді. Згодом, коли дізнався подробиці з історії поневірянь професора, який фактично став заручником чоловіків у чорному, зрозумів, що мої відчуття тодішнього й нинішнього мало чим відрізняються. Професор був одержимий роботою – і тоді сім'ї для нього не існувало. Не знаю, чи ненавидів він Путіна, який скалічив йому життя, але навіть якщо це було так, то все ж професорові хотілося бачити плоди своєї праці. В даному випадку йшлося про моє обличчя, яке мало бути схожим на путінське. І якщо копія буде подібною на оригінал, диявольська насолода мала заволодіти ним. У цьому я вже не сумнівався.
А зараз професор, знімаючи з мене бинти, пильно вдивлявся в моє обличчя, ніби шукав своє навічно втрачене минуле. Я нічого не міг зчитати з його очей. Звідти віяло космічною бездною. Хотілося вчепитися йому в горло і задушити, але я ще був зв'язаний по руках і ногах. Звісно, розумів, що професор став таким же заручником, як і я, а у наших нещастях винні чоловіки в чорному. За ідеєю, професор мав би стати моїм спільником у боротьбі з ними, але ми були настільки далеко одні від одного, що не могли об'єднатись, і чоловікам у чорному нічого не загрожувало.
Нарешті професор відійшов від мене на декілька кроків – і я радше відчув, ніж зрозумів, що він милується своєю роботою. Асистентка професора змащувала моє обличчя якоюсь ароматною рідиною, що відразу проникала всередину шкіри. Коли закінчила, теж відійшла на декілька кроків від мене і стала поруч з професором. Я не розібрав усіх її слів, бо адресувала їх лікарю, але зрозумів, що це найгеніальніше творіння професора. Мабуть, саме цього він і очікував, бо найбільше його цікавила професійна оцінка, а не та, якою послуговуються пересічні читачі, говорячи про книжку: подобається – не подобається. На його обличчі розпливлася широка усмішка. Але в останню мить перед її згасанням я все ж помітив, що вона вимучена, нещира, фальшива, ніби професор усвідомлював марність своїх зусиль, які аж ніяк не вели особисто його до світлого майбутнього.
Здавалося, професор почав втрачати до мене будь-який інтерес. Я навіть помітив ворожість у його погляді. Хотілося думати, що це все-таки стосується не мене, а чоловіків у чорному. Я був для професора пройденим етапом. Він впустив мене в інше життя, яке було ворожим для нього, – і не збирався приховувати цього, як не хотів допомагати мені й таким, як я, у новому світі. Чоловіки ж у чорному терпіли його доти, доки він був їм потрібний.
Професор писав щось за столом, а його асистентка заволоділа мною. Вона сказала, що звільнить мені руки, але за умови, що я ще хвилин десять не торкатимусь обличчя. У відповідь було моє мовчання. Мабуть, вона подумала, що я не почув її запитання або не впевнений, чи зможу виповнити її прохання. Дивно глянувши на мене, асистентка професора розв'язала мені ноги, а руки залишила так, як є. Вона образилась, а мені було все одно.
Я сидів у кріслі. Думок не було жодних.
– Хочете побачити себе? – запитала асистентка професора.
Професор дивився на мене. Я цього не бачив, але відчував його погляд – і далі мовчав, ніби приречений на страту. Професор перезирнувся з асистенткою. За якусь мить вона піднесла до мого обличчя дзеркальце. На мене дивився Путін.
11
Жити стало краще – жити стало веселіше. Мені. Це якщо не дивитись у дзеркало і не бачити Путіна по той бік барикад. Ілюзія подібності на Володимира Володимировича приносила свої плоди. Схоже, не лише мені. Чоловіки в чорному, які опікувалися мною, і їх тепер побільшало, ставилися до мене так, ніби перед ними був справжній Путін. Значно пізніше я зрозумів мотиви їхньої поведінки. Доволі часто їх ставили в ситуацію, коли вони справді не знали, хто перед ними: Володимир Володимирович чи хтось із його двійників. Я так зрозумів, що нас декілька, хоча мій номер – тринадцятий – міг бути оманливим, тобто двійників усе-таки могло бути набагато менше. Жодного з них я поки що не бачив. Майстерність професора могла довести до сказу будь-кого із чоловіків у чорному, які обслуговували двійників Путіна. Ану ж наштовхнуться на самого Володимира Володимировича, який задумає пожартувати з ними, імітуючи когось зі своїх двійників. Тому краще сподобатись комусь із нас, ніж потрапити в немилість до президента. Я розумів штучність ставлення чоловіків у чорному до мене, але, чого гріха таїти, це подобалось. І не тому, що я був зарозумілим чи хотів бавитись у пана. Просто вважав, що після всіх випробувань маю право на більш людське ставлення до себе.
Професор зробив мені ще декілька міні-операцій на обличчі, підганяючи під образ путіноподібного. Все було під місцевим наркозом, рук до крісла не прив'язували, та я й сам розумів, що повернення до колишнього обличчя вже не буде, так що дригайся – не дригайся, а зусилля твої марні. Мені змінили колір очей. Не знаю, як це їм вдалося, бо мова не йшла про лінзи. Здається, це найбільше засмутило асистентку професора. Можливо, я й помиляюсь. А може, вона здогадувалась, що це наша остання зустріч на планеті Земля. Більше я її ніколи не бачив. З професором востаннє зустрівся наступного дня, коли він ретельно, десь упродовж години, обстежував моє обличчя. В його очах цього разу я не прочитав, чи був він задоволений своєю роботою. Наостанок професор сказав, що більше я йому не знадоблюсь.
Не зможу вам точно передати свої відчуття, коли в дзеркалі я вперше побачив Путіна, але впевнений, що страху не було. Все-таки я морально вже був готовий до цього. В першу мить, правда, здавалося, що зі мною вирішили жорстоко пожартувати. Якось так влаштували, що хтось дуже схожий на Володимира Володимировича дивиться на мене, зараз підморгне й розсміється від того, що розіграш вдався. Це лише фокус – не більше. Але коли асистентка професора забрала від мене дзеркало, поволі починав розуміти, що життя набагато жорстокіше, ніж я про це міг навіть подумати. Довший час мною володіло відчуття приреченості – але тому, що я тепер (разом із Путіним – ха-ха!) виглядав набагато старшим. Адже коли мені зробили пластичну операцію, я не мав і сорока. Обличчя ж тепер у мене було путінське десь років на п'ятдесят з хвостиком, а тіло молоде, тоді як президентові ось-ось мало стукнути сімдесят. Мабуть, таким, як я, бачили Володимира Володимировича у своїх еротичних снах жінки Росії. Тепер я був одним із живих символів цього. Поки що одним із живих. І це була наступна фаза приреченості, бо я розумів, що не довго ходитиму з цим обличчям – якщо, звісно, не станеться якихось форс-мажорних обставин. А які можуть бути форс-мажорні обставини у стабільній Росії?
Настав день, коли я виїхав із цього приміщення. У мене було семеро охоронців. Ну, що ж, з обличчям Путіна я вже не проста людина. Поки не виконаю своєї місії, житиму. Мені вже не вдягали мішок на голову, і я бачив, куди їдемо на двох машинах. Вказівник: Москва. Отже, весь цей час я перебував поруч зі столицею і навіть не здогадувався про це. Але коли мене перевезли сюди? Мабуть, тоді, коли я наковтався диму в своїй квартирі. Але ж це понад тисячу кілометрів у просторі й часі. Чи люди в чорному мають килим-літак?
Охоронці не заважали мені роздивлятися Москву. Здавалося, вони навіть поблажливо посміхались, розуміючи провінціала, який потрапив до столиці. Але це лише здавалося, бо насправді люди в чорному були зосередженими й похмурими, а коли я занадто нахилився вперед, щоби щось розгледіти, охоронець, який сидів біля водія, поглядом вказав мені моє місце.