Його не зачіпали, бо професор був відомим майстром пластичних операцій. Його послугами користувались артисти і співаки, політичні лідери та олігархи, а найбільше – їхні дружини та коханки.
І все ж одного разу ФСБ висмикнуло його із суспільства. Знайшли слабке місце у професора – сім'ю. Дружина і донька були для нього найдорожчими у світі. Заради них він був готовий віддати своє життя.
Лікарю запропонували угоду: він працює на Систему – йому гарантують, що з дружиною і донькою нічого поганого не трапиться. Більше того, раз на місяць професор мав право на зустріч з ними – звичайно, під недремним оком ФСБ. Це був той випадок, коли навіть герой ставав слухняним. Лікар не вважав себе героєм і не бачив виходу із ситуації. Мусив робити пластичні операції таким, як я, щоби були подібні на Путіна. Тепер можу собі лише уявити, як він ненавидів нас. Мабуть, йому і в голову не приходило, що хтось, як я, наприклад, не хотів бути схожим на Путіна, але теж, як і професор, не бачив виходу із ситуації. Потім я багато разів думав про те, чи зміг би заради Оксани та Вікторії вчинити так само, як лікар, – і не знаходив для себе прийнятної відповіді, бо в мене, крім усього іншого, була ще й Василина, заради якої я справді пішов би на все.
Навколо була розвішана добра сотня фотографій мого обличчя, зроблених веселим дідуганом. Професор пильно вдивлявся в мене, ніби аналізуючи кожний сантиметр шкіри і порівнюючи її з відбитками. Мені здалося, що ця екзекуція триває вічність, хоча, можливо, минуло не більше трьох хвилин. Брати-близнюки були поруч за спиною, готові в будь-яку мить втихомирити мене, якби щось пішло не за планом чоловіків у чорному. Але я зберігав олімпійський спокій, бо знав, що Бог є у моєму серці і саме для мене створив рай. Все інше, що б не робили зі мною, і не відбувалося навколо, вже не мало, за великим рахунком, жодного значення. Я був обраним – і Бог спостерігав за мною.
Мабуть, лікар залишився задоволеним оглядинами. Все-таки в ньому гору брало професійне. Йому ніколи було зараз роздумувати про чергового дурника, який вирішив стати схожим на Путіна. Ну, ви розумієте, про кого це зараз я висловився у третій особі.
Професор став спиною до мене, ніби втратив будь-який інтерес до чергового пацієнта. До справи взялися брати-близнюки. Їм не потрібна була окрема команда від лікаря. Мабуть, подібне робили вже не один раз. Брати-близнюки взяли мене під лікті і відтарабанили до сусідньої кімнати. Я побачив приємну жінку в білому халаті. Вона сиділа за столом. Асистентка професора усміхнулася мені: мовляв, не все так страшно, як тобі здається. Не знаю, чи усміхнувся я їй у відповідь. Мабуть, що ні, бо був заглиблений у себе, адже незабаром я стану схожим на Володимира Володимировича – і тоді можна перекреслити все моє минуле життя. Мені стало незручно, коли брати-близнюки змусили мене роздягнутися до трусів перед цією жіночкою. При цьому вона не зводила очей з чергового пацієнта, ніби оцінюючи, що я за чоловік і чи можна мати зі мною справу. Значно пізніше я подумав, що асистентка професора могла просто заздрити тим, хто незабаром ставав схожим на Путіна. Мабуть, вона уявляла, що таким чином може доторкнутися до самого Володимира Володимировича.
Брати-близнюки поклали мене на ліжко, подібне до космічного корабля. Великі лампи наді мною лише підсилювали цю схожість. Я не встиг зрозуміти, як і коли чимось невидимим вони прикували мені руки й ноги. Якби навіть хотів поворухнутися, то не міг би зробити цього. Але я й не хотів, розуміючи марність усіх своїх сподівань. На цьому місія братів-близнюків була закінчена. Востаннє подивившись на мене, ніби перевіряючи, чи надійно я упакований, вони вийшли із кімнати.
Здавалось, асистентка професора тільки й чекала цієї миті. Вона не підійшла, а хутко підбігла до мене, цінуючи кожну секунду. Коли вона нахилилася наді мною, недобрі думки забігли до моєї бідної голівоньки. Проте тепер на мене дивились очі матері, яка бажає своєму синові якнайшвидшого одужання. Приємна жіночка накрила мене простирадлом, ніби ненароком доторкнувшись до мого тіла. В неї були теплі руки. І взагалі від неї віяло чимось теплим, ніби дитинство завітало в гості. Стало затишно, як вдома.
Потім вона зникла з мого поля зору, щоби знову з'явитися зі шприцом у руках. Асистентка професора винувато усміхалась, намагаючись не дивитись мені в очі: мовляв, я ні в чому не винна, але повинна це зробити. Вона вміло затиснула джгутом руку вище ліктя, знайшла вену, змастила місце ваткою, змоченою в спирті, – і тепла рідина почала вливатися до мого тіла. Я відчував стан невагомості. Хотілося, щоби він справді тривав до кінця мого життя. Асистентка професора нахилилася наді мною, зазираючи в очі. Я бачив її пружні груди. Захотілося, щоби вона зараз роздягнулась і доторкнулася ними до мого обличчя. Так робила Василина. Я тоді відчував неймовірне шаленство.
Але наді мною – обличчя невідомого чоловіка. Мені важко дивитись, бо хочу спати. Останнє, що я встигаю зрозуміти: це – професор, який зараз дасть мені путівку в інше життя.
Небесні сніжинки вгризаються в африканський пісок. У голові звучать вірші:
Не верь мне, друг, когда, в избытке горя,
Я говорю, что разлюбил тебя,
В отлива час не верь измене моря,
Оно к земле воротится, любя.
Уж я тоскую прежней страсти полный,
Мою свободу вновь тебе отдам,
И уж бегут с обратным шумом волны
Издалека к любимым берегам!
Олексій Толстой. Василина казала, що ніколи не читала його віршів. Щось там пам'ятала з прози. Здається, востаннє читала його в школі. Я не поспішав дізнатися, чи сподобався їй цей вірш. А потім забув про це. Тепер мені чомусь стала важливою думка Василини. Але за небесними сніжинками я не бачив її обличчя.
Внутрішньо я відчував, що мені нікуди спішити, бо інше життя навряд чи буде щасливим. Щастя, звичайно, – філософська проблема, і я не міг зі стовідсотковою впевненістю сказати, що досі був щасливим. Просто жив і не думав про це. Коли відчуваєш себе щасливим, то маєш змогу з чимось порівнювати. Я ще знаходився у глибокому сні – і ця змога лише накльовувалась у мені. В такому стані на підсвідомому рівні можна заглянути далеко вперед. Одного разу я вже побачив рай. Тепер бачив своє безрадісне життя з обличчям Путіна і, якби міг, то усвідомив би, що моє попереднє життя, порівняно з тим, до якого вели мене професор і взагалі чоловіки в чорному, все-таки було щасливим. Коли щасливий, то не помічаєш цього. Ось усі ці дрібниці життя, яким не надаєш жодного значення, і роблять тебе щасливим. Розумієш це лише тоді, коли їх втрачаєш. Інше життя мало наступити для мене за мить. Його незворотність була очевидною. Водночас я хотів якнайдовше затриматись у попередньому житті, в якому були Оксана, Вікторія та Василина. Навіть небесні сніжинки, які вгризалися в африканський пісок, були замінником чогось неіснуючого, що вже не могло гріти мою душу, – і я це відчував, наскільки це взагалі можливо, коли знаходишся під наркозом.
Коли я розплющив очі, то побачив груди приємної жінки. Вони були за білим халатом, але дві цяточки випинались і зваблювали. Мабуть, асистентка професора ходила без бюстгальтера, і я подумав, що вона теж належала до чоловіків у чорному, раз могла собі дозволити таке.
Мабуть, я усміхнувся від цього незвичного слово-виразу, коли жінка належить до чоловіків, у чорному вони чи в білому, бо асистентка професора зауважила, що в мене хороший настрій, і вона цьому щира рада, бо я починаю нове життя. Побачив її тонкі не усміхнені губи, змучені очі, в яких не було життя. Так не буває, коли щиро радіють за тебе. Нещасна жінка теж була гвинтиком Системи. Я відчув, що ніколи не буду в команді чоловіків у чорному, до яких би вершин у їхній ієрархії не підіймався. Асистентка професора розуміла, що вище голови ніколи не скочить і не буде двійником Путіна. Це було вершиною її мрій на цьому світі – і я чітко зчитав це з обличчя асистентки професора. А може, це так на мене продовжує діяти наркоз, і тому мої фантазії геть чисто збісились, і вже не мають меж.
З професором було простіше. Він жив тією добою, коли наприкінці кожного місяця міг зустрітися з дружиною і донькою. Звісно, все відбувалося під недремним оком ФСБ, але для сім'ї це створювало ілюзію щастя. Я подумав про те, а що буде, коли закінчаться двійники Путіна, яким необхідно буде робити пластичні операції? Адже не може їх бути безкінечно багато. Я – Тринадцятий і, можливо, останній, бо, справді, нема потреби Володимирові Володимировичу мати стільки двійників. Якщо подібні думки залітали до бідної голівоньки професора, можна було лише уявити, в якому відчаї він знаходився. Якщо відпаде потреба в його послугах, то навряд чи залишать професора в живих, адже занадто багато він знав. У ту мить я подумав лише про нього і значно пізніше – про себе і таких, як я. Ми – небажані свідки Системи, а тому особливо церемонитись із нами не будуть.
Зараз же професор просто автоматично виконував свої професійні обов'язки, мабуть, уже й не думаючи про ту добу наприкінці кожного місяця, коли зможе зустрітися з дружиною і донькою. Він був фанатом роботи, як висловлювалися мої учні, а тому весь його інтерес зосередився зараз на мені. Професор спокійно й терпляче, бо вже не один раз казав про це іншим, пояснював, що ще декілька днів за мною спостерігатимуть, щоби впевнитись, що операція пройшла успішно. Для моєї ж безпеки руки й ноги будуть прив'язаними, щоби я не зірвав бинтів з обличчя. Їх знімуть через два-три дні. Весь цей час мною опікуватиметься його асистентка, яка перебуватиме зі мною цілодобово. Після цих слів він якось непевно глянув на мене, ніби хотів пересвідчитись, як я насправді ставлюся до його асистентки. Проте я волів краще зберігати олімпійський спокій, імітуючи байдужість на обличчі, ніж висловлювати своє ставлення до всього цього.
10
Дві доби я провів з асистенткою професора. Це був незабутній час. Руки й ноги в мене зв'язані. Добре, що можна не лише лежати, а й сидіти. Звісно, цілодобово за нами спостерігали відеокамери. Якби мені хтось раніше сказав, що сорок вісім годин я ось таким чином буду віч-на-віч з красивою жінкою, ніколи б не повірив.