Вісім днів із життя Бурундука

Андрусяк Іван

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Вісім днів із життя Бурундука

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

у якому забити гол виявляється не так просто, як здавалося

Усе, що я тобі розкажу, хай буде нашою таємницею. І ти пообіцяй – ні, тут же, одразу мені пообіцяй, що це залишиться між нами і що ти не будеш дуже сміятися!

А взагалі, смійся собі, на здоров'я, скільки завгодно, – я, правду кажучи, й сам ледве стримуюся, щоб не розреготатись, – але не насміхайся! Ну, бо кому приємно, коли з нього насміхаються? У нашому класі таких нема. Гадаю, що й у цілій школі жодного не знайдеш.

Ото й мені неприємно… Та іноді, бува, насміхаються.

Правду кажучи, не те щоб іноді – а таки частенько. Три рази на тиждень. Як тільки фізкультура, так і починається: Бурундук се, Бурундук те… А який я їм Бурундук?! Я Бондарук! Івась Бондарук! От!

Івась – це щоб із татом не плутали. Тато в мене Іван Бондарук, а я – Івась. Зручно, еге ж? І красиво!

А вони – Бурундук…

Ну, та чого гріха таїти – я таки трохи товстенький. Щокастий, як каже мама. Але тато в мене теж щокастий – і що ж? Його ніхто на роботі Бурундуком не називає, всі поважно так – Іван Іванович. А мене…

Та ні, не треба мене Івасем Івановичем називати! Рано ще. Дай-но школу закінчити, університет – і тоді вже хай буде. А поки що Івась, та й годі.

Домовились? Ну, то гаразд.

…Ага, на чому я зупинився? Звісно, на фізкультурі! Особливо, скажу тобі, капосна штука – лазіння по канату. Бігати – ще куди не йшло: там хоч останнім, а прибіжу. Стрибати – те саме́: у пісок же стрибаєш, а не в калюжу й не через рівчак із крокодилами. От якби через рівчак, то було б непереливки, а так – переживу.

Але ж той клятий канат – це понад мої сили! Підтягнутись на ньому я ще раз чи два можу, та як його там ногами перебирати – це для мене складніше за найскладнішу математику!

Ну, і ще козел… Не той, що рогатий і чоловік кози – то, взагалі, цап. А це гірше – це козел щонайсправжнісінький! Стрибати через нього – яка то для мене мука! Я так ні разу й не зміг – хіба на нього зверху колінами застрибну, та й усе. Далі буду перелазити, а вони – сміятися…

Але того дня саме п'ятниця була. А в п'ятницю фізкультура в нас останнім уроком. Одразу після математики, на якій – контрольна. І серйозна, скажу тобі, контрольна! Додавання-віднімання дробів – це не жарти. Воно навіть мене іноді напружує, а всі наші взагалі "в шоці"!

Насправді я математику не дуже люблю, мені більше мова-література подобається, – але й у дробах, якщо розібратись, нічого аж такого страшного нема. Головне: сісти, подумати спокійно, одне з одним зв'язати – і воно ніби саме́ вирішується, часом навіть цікаво буває.

Але то мені – а всі наші аж тремтять на перерві. Хто в підручник утупився, щось в останню мить звідти запам'ятати намагається, хто шпаргалки пише, а хто практичніший – той біля відмінників моститься, добираючи способу, як списати. Он уже й позад мене Іванюк усівся.

– Ти, – каже, – коли писатимеш, то сідай трохи боком, щоби я в тебе з-за плеча зошит бачив.

Система ця налагоджена, треба лише добрий зір мати. Бо якщо поруч сядеш, нічого з цього не вийде – математичка ж завдання за варіантами дає, так що в тих, хто за однією партою, приклади різні. Тут просто так не спишеш: треба клепку мати, щоби бачити, яку схему ро́зв'язку сусід використовує, і свої цифри підставити. Але й спереду сідати теж ненадійно – мусиш крутитися, щоби зазирнути до потрібного зошита, й математичка швидко "просіче". Ну, а ззаду – саме те, що треба; головне, щоби я свій зошит плечима не затуляв.

Не встиг я відповісти Іванюкові, як тут Коза на дверях:

– Діти, Емілія Миколаївна захворіла, на фізкультурі будете самі. Хлопці хай у футбол грають, а дівчата можуть у класики пострибати чи через ґумочки, як собі хочете. Тільки щоб усі на стадіоні були, я з вікна бачитиму!

Отакої – навіть спортсмени, виявляється, хворіють…

Коза – це наша класна керівничка, Любов Григорівна. У неї, кажуть, дівоче прізвище Козинюк було, тому її так і прозвали. Іванюк її боїться, а я зовсім ні, – хоч вона й сувора, але капостей не робить, якщо сам не накапостиш. Я Клочкову або Рибку побоююсь (це так фізручку прозивають, бо в неї розряд із плавання й плечі ширші, ніж у директора школи) – завше вона чіпляється зі своїми дурними нормативами…

Усі тут, звісно, загукали "ура", але якось млявенько – до фізкультури ще дожити треба.

А я тим часом до Іванюка розвернувся:

– Дам, – кажу, – тобі списати, якщо в команду візьмеш.

Іванюк – найкращий футболіст у класі, а може, й у цілій школі. З математикою він не дружить, зате з м'ячем такі фінти виробляє, що замилу́єшся! Усі хочуть грати в тій команді, де Іванюк, та не кожного він бере. Ну, але цього разу мене візьме – ніде не дінеться…

– І не воротарем! – додаю. Бо воротарем слави не здобудеш.

У футболі ж як? Гол забив – і герой. А воротар голів не забиває. Воротар їх, так би мовити, навпаки…

Глянув на мене Іванюк так підозріло.

– Гаразд, – каже. – Будеш захисником. Правим. Тільки дивись мені, зошита клади так, щоби я все бачив.

Я покладу – хіба мені важко…

…Грати без м'яча – дуже непроста справа. Це у справжніх футболістів не завжди виходить, а в мене й поготів.

Хлопці, звісно, м'яча мені не дають – він у мене в ногах не тримається. Мушу відбирати сам, на те я й захисник. Ну, та нічого, прорвемось…

Треба дочекатися свого шансу – і тоді я їм покажу, чого вартий Івась Бондарук! А шанс буде, неодмінно буде – це ж футбол, тут усе можливе!

Те, що я не люблю фізкультури, ще не означає, що мушу не любити спорт. Тим паче футбол – хіба можна його не любити?! Це ж як у літературі: лише там кайфуєш від того, як красиво сказано, а тут – як красиво полетів м'яч. А краса – вона скрізь краса, навіть у математиці щось від неї є. Тільки там ухекаєшся, доки до краси доберешся…

Ну, в футболі ще дужче вхекаєшся! Я вже і так, і сяк бігаю, а шансу все нема та й нема.

Не скажу, що геть у мене нічого не виходило в тій грі. Навпаки – навіть краще виходило, ніж раніше. Аж двічі мені вдавалося дотягнутись до м'яча і вибити його з-під ніг суперника. Куди завгодно – але ж вибив, це вже добре…

загрузка...

А гра тим часом затяглася. Ось уже вся школа й на перерву висипала, хлопці з паралельних класів обступили поле, вболівають. Навіть дівчата декотрі зацікавились. Ой, і ота задерихвістка, кісочки-бантики-сюсі-пусі, теж стоїть за чужими воротами… Оце так!

Ну про неї я тобі розказувати не буду, це моя справа. Ні-ні, навіть не мрій! Та нічого такого, просто капосна дуже, та й усе… Ніби ти у себе в паралельному класі такої не знаєш…

Отож-бо, давай краще про футбол!

Урок закінчився, а в нас ніяк до розв'язки не дійде. Рахунок 3:3, і нікому не хочеться без перемоги додому йти. Затялись – і край!

Ото саме тоді мені й випав шанс.

Я побіг уперед, до чужих воріт – дарма, що стою в захисті. Ні, не тому, що там ця задерихвістка – просто побіг. Ну, гра так складалася, розумієш?!

Одне слово, побіг – і їхні захисники мене пропустили. Звісно, якби там був Іванюк, то на ньому обидва захисники повисли б, – але то був я, а на мене вони не зважали.

Воротар їхній лишився далеко зліва – саме м'яча вкидав. А Іванюк того м'яча й відібрав! І так швидко, що воротар не встигав у ворота повернутися…

Окинув Іванюк оком поле і – дивлюсь – бачить мене! Бачить – і вагається: пасувати чи ні? Я піднімаю руку, як ото справжні футболісти – пасуй, мовляв, я готовий прийняти.

Ну, тут Іванюк і пасонув…

Ото був, скажу тобі, пас!

Ти ніколи в житті не бачив такого пасу!

Краса!

Лялечка, а не пас!

Ідеальний, вивірений до міліметра…

Якби тут були селекціонери київського "Динамо", – ну, чи бодай фізручка Емілія Миколаївна побачила той пас, – то вже наступного дня Іванюк не вчився б у нашій школі й не списував би в мене додавання-віднімання дробів. Його в "динамівську" спортшколу на руках понесли б…

Отож, уяви собі ситуацію: захисники залишилися позаду, воротар далеко зліва, а я з боку правого крайнього, з позиції Олега Гусєва, виходжу на порожні ворота – і мені на хід філіґранно котиться м'яч!

Що Іванюк зробив би в такій ситуації? Звісно, легеньким фінтом зупинив би м'яча перед самими воротами, покрасувався б – часу на це було достатньо, воротареві цілих дві, а може, й три секунди знадобилося б, щоби до нього добігти, – а тоді в останню мить із-під самісінького носа воротаря, знущаючись, закотив би м'яча у ворота. В цьому весь Іванюк – не може він, щоби не познущатись.

А я…

Я вирішив зробити інакше – пальнути зльоту, ефектно, так, щоб у воротах лиш сітка затріпотіла.

Та ні, не тому, що саме за сіткою ота задерихвістка стояла. Просто вирішив так – і все…

І пальнув зльоту…

І…

Не знаю, як воно так вийшло…

Одне слово, мимо м'яча я пальнув!

А м'яч повільнюсінько так, красивенько за лінію й покотився – я його не зачепив навіть…

Ну, хлопці тут, звісно, біжать, лаються.

– Геть з поля! – кричать. – Ти, Бурундуку…

Ну, я й пішов геть з поля, ні на кого не дивлячись.

Бо що мені залишалось?..

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,

у якому я знаходжу яєчко не просте і не золоте, а значно цікавіше

Татова автівка стояла біля під'їзду, а з другого поверху, з нашої квартири, аж надвір долинали Любині писки.

Усе зрозуміло – їдемо в село до бабусі!

Дзвонити в квартиру мені не хотілось – я все ще був мов причмелений через той незабитий гол і волів нікому не показуватись на очі, навіть домашнім. Ну, бо зараз почнеться: чого носа повісив, та щоденника покажи, та чи не образив тебе хто… А в щоденнику що? Дванадцятка з літератури й одинадцятка з історії – мої стабільні оцінки. Буде ще як мінімум десятка за ту злощасну контрольну з дробами – але гадаю, що більше, бо там навіть випадково помилитися не дуже виходить, цифри ж збігатися мусять, якщо розв'язок правильний, а в мене все позбігалося. Хіба до почерку математичка придереться, він у мене закоцюбистий – але ж ніби не мала б. Це в молодших класах до таких дурниць придирались, а зараз уже пишеш як пишеш – головне, щоб розібрати можна було твої каракулі…

…Ні, як себе не відволікай, скільки не думай про приємне, а думки все на поле повертаються. І треба ж було якомусь лисому й бородатому чортові принести задерихвістку до тих клятих воріт! Ну, що вона там забула?! Та їй до футболу, як свині до… нашої морської свинки! Аж ні – приперлася, баньки повитріщала, кісочки в різні боки старчать, і бантики на них жовтенькі, мов прапорці… Як тут по м'ячу вцілити, коли вона вперлася в тебе очима й посміхається! Тут і Артем Мілевський поковзнеться й грьопнеться в штрафному майданчику, як ото він уміє.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...