Апсни

Тась Дмитро

Напосіла невиразна печаль на кімнату, липуча й тяглиста, як бабине літо. А через ту тяглистість уколе й прониже неспокій, тоді – душно й місця немає. На кімнату так: дубова шахва з виточеними ґронами та листям – вона напосідає незграбна й запорошена. Від її рогів очкастий павук снує тенета. Ліжко під грубу залізне. За ліжком колиска. Стіл дерев’яний під вікном. Вікно. Воно чотирикутником, прорубаним у простір, завжди народжує неясний день та стирає хворобливі присмерки вечорами.

Оленка протирала його, мила, вставляла подвійну раму. Вона лаялась, що накидав під вікно багато недокурків.

– Хто прибиратиме?

А Діодор мовчав. Він повз її плече дивився в далечінь. І погляд його слався над зомліле гарбузиння, над оголені верби, що край рудки – туди, де млин, як поранений птах, зняв скалічене догори крило. І такий він на осіннє тло, ніби сепія, і ще – ніби деталь японського панно.

Коли Оленка закінчила з вікном, іще дивився. Крізь подвійну раму цей тужний, задумливий краєвид ще більше на панно скидався. І тоді відчулося – що ціле життя шиється на тло, що кожна думка, кожен рух є втілення реальної творчості, що заносить слід свій на світове шитво.

– Дорю, що ти думаєш?

Він здригнувся з несподіванки. Оленка сиділа на ліжку й дивилася на нього очима тужними й стривоженими. Сів поруч. Дивився на неї, розглядав, ніби бачив уперше, ніби два роки спільного життя в цім шкільнім домі одірвалися, як непомітна деталь. Синяві кола під очима, заламана зморшка між брів, босі ноги. Він нахилився, взяв несміливо за плечі й поцілував просто в уста. Оленка відхилилась.

– Про що ти думаєш?

Сутінки повзли в хату, мов злидні в натовп, мов обдерті жебраки, і потайки ховались за роги й улоги, шкірячи в посміх звідти свої синяві обличчя… Вони обертали кожну річ на тінь велетня, що розпливалася в рух, а рух застигав, як краплі, що зі стріхи спадають на морозі.

Сиділи мовчки. Діодор їй голову поклав на коліна, а вона свої теплі долоні йому на щоку. Від неї тепло було й тривогу ніби вколисувало.

Так сиділи вони тієї осені, рівно два роки тому, коли в хаті не було колиски. Тоді десь розказував зі шпари своє цвіркун, а з болотяної рудки тяглися пахощі тлінного життя. Тоді світляна дорога, осяяна осіннім сонцем, стелила їм шлях на схід. Оця верба, покалічена осіннім спогляданням, була реальна мрія. Вони пізнали одне одного й думали, що до краю. Вони пізнали глибінь споглядання й вірили в свою примітивну силу.

– Дорю, коли нам гроші платитимуть?

Вона промовила це тихо, майже пошепки, але ці слова зірвали його з такої стрімчастої височини, що він здригнувся. Одкинув рішучим рухом чуба й пройшовся по кімнаті. Він не відповів, бо заплакав тоненько й тяглисто Васильок.

Оленка міняла пелюшки, а далі, поклавши пискляве й тепле на ліжко, засвічувала каганця, що аж ніяк горіти не хотів. Гнучка береза кістлявими бусами – цілим разком – ударила в шибу, вітер засвистів у димарі.

– Васильку! – підійшов до ліжка. Довго дивився в блакитні оченята опецькуватої дитини. І так глибоко було на душі – що це твій відбиток.

Посміхнувся й вийшов.

Тихо було на селі. Тільки вітер зривався і в нестямі ганяв покручену вовну роздертих хмар.

Учора вернув із округи. Друга комісія констатувала сухоти – посилають на курорт. Для кого це потрібне? Але в душі прослалися широкі краєвиди, де море під гори стеле зелену мудрість невтишних просторів, де можливість прагнути вперед, де світовий корабель проти вітру напинає свої пружні вітрила… Коли Оленці сказав – вона зраділа:

– Ти видужаєш. Ти будеш, ти повинен бути дужий! Для мене, для Василька…

Мовчав і бачив широкі синяві круговиди.

Це пригадалось не окремими місцями, але закінченим полотном. Пригадалося, як хлібним ножем розрізав свій останній етюд – млин, ніби з японського панно. І тоді, поставивши поруч себе чемодана, замилувався з пейзажу.

Перед ним з твердо-сірого каменю здіймався стрімчастий мур, що лягав широкою тінню на безмірно синє тло моря, а сонце сіло за мур той, роздаючи навколо золоту корону свого гарячого проміння.

Ліворуч купчились гори; знизу – довічна зелень лягала їм у зморшки темними плямами, а геть вище, геть далі вони свої мудрі думи тулили в біле хутро зимового снігу. Сірий мур колись слугував на палац якогось герцога з російським походженням, але німецьким прізвищем. Тепер – це була санаторія. Саме як Діодор стояв перед муром, розглядаючи чудову обробку його вічно живої прикраси, з-за брами, з-за білої вивіски з червоними літерами раз по раз залунали удари по рейці, що нагадували звуки дикого ґонґу в гарячих степах дужих кочівників. То кликали хворих на вечерю. Глянув ще на сірооке море, що по його безмежних просторах виринали марева роздертих полотен і вщухали сполохані фарби музичними акордами, глянув тривожно, мов спійманий птах. Далі, хапаючись, як злодій, витяг із шкіряного гамана вчетверо складеного папірця і пальцями, що тремтіли, розідрав: раз, раз і ще двічі. Вітрець запашний та лагідний підхопив, мов прозорі метелики, білі клаптики й, граючи ними в проміннях вечірнього сонця, погнав офіру південному морю.

Легко зробилося так, як тоді, коли розрізав вітряка. Ніби зачарованим ножем одрізав тінь свою в місячну ніч. Вона більше не тягтиметься за його стомленим тілом, відтягаючи душу до вчорашніх днів.

Ішов дорогою. Ліворуч – кам’яниста скеля звисала дикими заломами, праворуч – вечірнє море розіслало спокій вод. І в них була таємниця віків. Дорога, брукована й цупка, вилася спіралями, мов біла стрічка за вітром. Час від часу пролітали зі свистом закурені автомобілі, ліниво тягли свої гарби незграбні й помучені буйволи, а галасливі абхазці викрикували незрозумілі слова, кутуваті й крикливі, мов нічні птахи.

Коли ніч закутала у вогке простирало гарячу землю, вщухло скрізь. Тільки море десь плескало, промиваючи в піні, поліруючи плескуваті камінці та геть на далеких узгір’ях, мов немовлята, плакали голодні шакали.

Зрештою, тіло стомилося. Кожен м’яз тремтів, немовби під електричним струмом, а коліна все частіше підгиналися. Тоді Діодор зупинився. Розіслав пальто й, поклавши чемодана під голови, ліг горілиць, погляд утопивши в безмірне шатро, що на нього спижові туркені гнучкими руками гаптували килими на намета могутнішому з султанів і ватажків.

загрузка...

Сон був важкий, як звисла скеля, й вимірів не мав, як чорний океан. У ньому виблискували живі фарби й розбивалися скалками акордів. Десь із гірської глибини виглядало чуле чоло, а з-під нього мружились довгасті очи смуглявої вірменки й зір її був потойсвітній, що кликав у віки…

Ранок прийшов ясною зморою й відразу розпрозорив неясність. Море казало довічні казання, а гори встромили шпилі свої в патлаті хмари. У долині, вкритій серпанком туману, прокидалося гірське селище. Метушилося воно, валувало собаками.

Пішов туди…

Сонце вже десь зійшло, але Гудаути ще не бачили сонця, – воно з-за східної гори кидало в глибінь спокійного неба гострі шпилі ясної корони.

Гудаути – селище кольорове й шумливе. Азіятська глибінь, європейське сміття…

Що ближче Діодор підходив до базарного майдану, гамір суперечок та сміху ставав яскравіший. Перед брудним духаном, де смугляві люди з башликами замість шапок однотонно й похило пересували чорні платівки доміна та шашки нардів, зібралася галаслива юрба. Вона вимахувала руками й гукала, вона безладно коливалася й зростала, як сніжна куля, що її вітер зірвав з верховини…

Діодор змішався з юрбою і хоч нічого не розумів з вигуків тих, шал гніву обійняв його душу. Посередині старенький, але кремезний абхазець кидав на всі боки іскри зі своїх очей запальних, кидав хрипкі слова зі старечого горла, але юрба напосідала на нього і глушила криком його слова. Хтось іззаду одтягав, умовляючи старого, але той одмахувався дужим рухом руки й відступати не збирався.

Тоді стрункий, чорновусий юнак, що стояв перед Діодором, плечем одкинув сусідніх і, кинувшися наперед, кулаком ударив у лице старого:

– Нах уца вара кягуак!

Чорною змійкою кров побігла йому з ніздрів.

Діодор скрикнув. Він почув, що повітря не стає, він не опам’ятавсь, як схопив за плече юнака, перекинув його, кинувши йому в обличчя:

– Ти – поганець.

Юрба розступилася відразу. Хтось схопився за кинджала, але з іншого боку, помітивши чемодана, зауважили:

– Комісар. Портфель.

Юрба швидко розтанула.

– Я казав, що не треба, – пошепки казав старому, що мозолястим кулаком утирав кров, юнак з малярійним обличчям і переляканими очима спостерігав Діодора.

Старий не вгавав:

– Ти зміркуй, товаришу, – взяв за лікоть Діодора, точучи слово за словом поганою російською мовою свої скарги: – Ти зміркуй! Я бідний. Я живу край моря. Єсть буйвіл, єсть трохи кукурудзи. Я хотів відгородитися, бо чужі буйволи мою кукурудзу їдять. Єсть люди багаті, вони кажуть – не смій! Тут дорога, щоб люди ходили – кажуть вони. Ти зміркуй – яка на березі дорога? На березі – море! Але я всіх багатих заріжу! Я всіх заріжу – хай судять.

– Але ж ти маєш дочку, – вставив юнак, – май до неї жалість. Не хочуть, не городися.

– Доволі! – обурився старий. – Що дочку? Мене душать – я заріжу, як овець!

Помовчав трохи, втираючи кров кінцем башлика.

– Але ти – хороша людина. Ходімо до мене, спробуй мого вина. Воно молоде й несолодке, але воно моє…

– Швалишт! Заходьте…

Терпке та іскристе вино подавала смуглява Марія. Босонога дівчина, стан якої легке платтячко обтягло, ледве позначивши пружні маленькі груди. Вона долі спустила довгасті пишні вії, що під ними тремтіли швидкі оченята.

– Маєш гарну дочку! – з захватом сказав Діодор.

– Дочка й не дочка, – зідхнув старий, – пий вино. Воно несолодке, але своє.

Марія зникла, залишивши одкритими двері. Халупка старого – напівпечера, вросла в скелю над берегом, і в одкриті двері видко саме море безкрає – спокійне. Заобрійні солоні вітри лагідно пестили всі закутки злиденної хатини.

– Пий вино. Дочка й не дочка. Я ніколи не мав дітей. Жінки не мав ніколи. Марію взяв до себе – їй було три роки. У санаторії її мати померла. У Сухумі. Я був за сторожа. Умерла, – красива була. Вірменка була. Була акторка – співала. Узяв за хазяйку Марію. Три роки мала. Мене – татко зове. Тепер має п’ятнадцять. Віддасться й буду сам знову.

1 2