День

Коцюба Гордій

Неспокійно, нервово, із сторожкою чутливістю перебув Лука Матвієвич ніч.

Часто, на кілька хвилин заснувши, розплющував очи, перевертався з боку на бік, раз у раз підводив голову й зиркав на вікно з настирливою думкою, з гострим бажанням: чи швидко мине ніч, чи швидко розвидниться, настане день?

В його потьмареній уяві снувалися уривки ріжних картин і подій, без початку й кінця, без логічного зв’язку між собою. Химерні видива сонної людини, такі незвичайні своєю вигадливістю, солодкі марення, примхливі, таємничі, нікому ніколи не висловлювані епізоди з реального життя, – усе перепліталося між собою, творило якийсь дивовижний світ, повний дивацтв і загадковостей.

То він, Лука Матвієвич, був начебто десь за начальника і справляв свої іменини. Багато було гостей у просторій, прекрасно прибраній залі. Було шумно і весело. Усі пили й довго кричали: "За здоров’я Луки Матвієвича! За здоров’я нашого дорогого начальника!" То він босий, у пошматованій сорочці, закачавши рукава, з залізними вилами ганявся по городу за поросям. Усе ціляв штрикнути його в бік, а воно, капосне, не давалось, кричало, мов навіжене, а то ховалося у картоплиння. То блукав по спорожнілому приміщенню великої пекарні з горами білого хліба на полицях, заздро косився на прикажчика за прилавком і смоктав беззубим ротом твердий, як камінь, з довгими остюками чорний кавалок хліба.

З кожним новим привидженням Лука Матвієвич плямкав губами, здригував плечима, прокидався. Вставивши очи у темну, низько над головою навислу стелю, намагався розгадати таємний зміст привидженого, знайти зв’язок з долею, що чекає його наступного дня.

Мимохіть пригадувались тоді оповідання колишніх товаришів по службі, їхнє тлумачення снів. Усе ніби виходило гаразд, не заперечувало сподіванок, викликаних минулого дня після одержання листа. Навпаки, усе, навіть епізод у пекарні, виходило, був добрим знаком, віщував про щасливе закінчення його турбот і сподіванок.

Звичайно, за начальника його не призначать, та він, правду кажучи, про це ніколи й не мріяв, а вже старшим конторщиком чи бухгалтером він міг би, безперечно, бути, і певно буде; ось тільки б ранок швидше надійшов!

Він підвівся з ліжка з першим відблиском світанку, ледве засіріло в кімнаті. Якась млявість спочатку відчувалася в його обважнілій голові, скопувала усе його тіло, робила його безсилим, паралізованим. Він позіхав, кліпав очима, натомлено водив ними по кімнаті. Та свідомість важливої в його життю події перемогла. Він згадав недавно покинуті фізкультурні вправи й враз зробив напружений рух головою. Заклав руки назад, міцно уперся долонями в потилицю, став навшпиньки й потягся вгору усім своїм тілом.

– От і добре! – промимрив вдоволено, обливаючись холодною з-під крана водою і зовсім розвіюючи млявість безсонної ночі.

Потім швидко зняв з бильця свого ліжка штани, швидко натяг, старанно почистив за дверима старий піджак у плямах, з витертими на ліктях рукавами, зав’язав краватку. Зав’язуючи, трохи був затримався, кільки разів розв’язував, коли вузол не добре виходив, хмурився, нервувався і з полегкістю зідхнув, коли врешті зав’язав як слід.

Закінчивши туалет, виглянув за вікно. Порожній спокій лежав ще на вулиці, в подвір’ях і в повітрі. Вранішній спокій, пойнятий легким туманом перших вересневих ночей. Тільки там, у місті, з протилежного боку, чути було заводські ранні гудки, та вбік, де залізниця, ліниво й рідко лунали паровозні сигнали. Відходив останній нічний чи то перший поранковий?

– Ого, іще рано! – подумав. Встигне. Не запізниться. Можна було б чогось і перекусити.

Він підійшов до шаховки, що стояла в кутку з чайним посудом на ній, і тихо, обережно, щоб навіть не шарудіти, одкрив дверці. З тою ж обережністю помацав рукою по полицях. Витяг дерев’яну тарілку з окрайком житнього хліба й урочисто поставив його на шаховку. Взяв уже ножа в руки, коли за ширмою скрипнуло ліжка, а за тим почулось і сонне бурмотіння. Насторожився. За хвилину знову почулося ритмічне дихання, порушуване сонним хрипінням.

Тоді знову взяв ножа й очима зміряв окраєць.

– Що ж лишиться для них? Це ж, здається, усе на сьогодні?

Довге гурчання розійшлося у шлункові, мов забулькотіла вода по трубах. Він схопився за живіт, здавлюючи рукою порожні кишки, коли відчув у роті приємний, подражливнй запах житняка.

– Сьогодні ж можна буде чогось дістати, – міркував заспокоєно, – так не лишаться тепер. Сьогодні ж все піде на гаразд. Можна буде десь і позичити.

Він урізав хліба і смачно, дрібненькими шматками – з якоюсь насолодою жував його. Упоравшись, поставив миску у шаховку й благодушно, в доброму настрою, провів рукою по підборіддю.

– От добре, – мовив задоволено, – тепер можна й за ділом.

Поправив біля дзеркала краватку й підійшов до ширми. Перехилився через неї й замиловано глянув на сонне лице дружини та на розкуйовджену голівку дівчинки, що лежала поруч неї, на одному ліжкові.

– До побачення, мої любі! – прошепотів молитовно, почуваючи доплив ніжності і якоїсь нової радости. Спіть спокійно, сьогодні він вернеться з доброю вісткою.

Глибоке зідхання за ширмою сполохнуло його почуття. Він зніяковів, навіть нахмурився і відступив назад, неначе невдоволений з того, що його підслухано.

– І чого ти товчешся із самого досвітку, не даєш і поспати? – з тихим докором спитала дружина.

Вона підвела голову, відхилила планку в ширмі й сіла на ліжко, простягнувши ноги впродовж, щоб не турбувати малої.

– Коли не доїдаєш, то треба, кажуть, хоч сном надолужувати, бо зведешся нінащо, а він блукає, як сонна мара.

– Дуся, мамуня, – залопотів, виправдуючись. – На сьогодні ж мене викликають, хіба забула? Сьогодні ж прийшов і мій день. Як же ж! Викликають! Треба ж поспішати, щоб не спізнитись. Дочекались таки, слава Богові, як же ж!

Вона витягла вперед голову. Бліде світло від вікна лягло на її змарніле, з гострими рисами, обличчя.

– Дочекались, – перебила скептично, – там, може, нічого ще й немає, а він уже носиться…

– Що ти там кажеш? – відказав ображеним тоном. – Як то нічого немає? Будь ласка, – став нишпорити по кишенях у піджаці й, витягши папірця, махнув весело, тримаючи його двома пальцями: – Будь ласка, ось: кличуть, запрошують.

– Отож-то і є, що запрошують, а для чого, хто знає? – не міняла жінка скептичного ставлення.

Лука Матвієвич подивився тоді згори з виглядом переможця і кинув упевненим тоном, що не попускав дальшої дискусії.

– Говори з бабою! А раніше, я спитаю, присилали? Запрошували? Ні, і ще раз ні. І говорити не хотіли, а чого? Зрозуміло, бо не було ніякісінької в тобі потреби, не було ніякісінького діла, а тепер пишуть: "просимо з’явитися". Це щось то значить. Еге ж, я добре знаю!

– Побачимо, – буркнула й додала замислено: – Коли б то це сталося!..

Заворушилася ковдра на ліжкові, зсунулась набік. Підвелася дівчинка, озирнулась сонними очима й знову лягла.

– Мамо, – проказала мов у забутті, згорнувшись клубочком.

– Спи, дитино, спи, ще рано, – заспокоїла мати.

Лука Матвієвич навшпиньки відійшов, засунув листа у кишеню, подивився іще раз на ліжко, любовно промовив: "ось я щось принесу" і вийшов з кімнати.

Сонце тільки вихопилось із-за обрію там десь за околицями, за приміськими цегельнями. Стрибнувши по верхів’ях дерев, ударилось у вікна, подалося геть пішоходами.

Лука Матвієвич прищуленим оком позирнув з-під козирка на схід сонця, вдихнув на повні груди свіжого повітря і розміреними кроками пішов вуличкою.

Було легко і приємно на душі. Усе важке, злиденне, що стопудовим і тягарем душило його останніми місяцями, наче звалилося з пліч, втратило свою вагу. В його сірих очах світилася радість, радість далекого мандрівника, що ось швидко дістанеться щасливого краю.

Скільки разів проходив він цими вуличками й завулками, вимірював пішоходи в один кінець і в другий, уздовж і впоперек? Не один раз і не два! Цілі роки, ціле десятиріччя, щодня, влітку і взимку, на весні і восени, у ясну, погожу днину і в негоду ходив із околиці на роботу, бачив ці ж саме будинки, крамнички, ці ж саме обличчя, стрічав їх уранці і вдень, і ніколи все це не здавалося йому таким близьким і разом новим, наче небаченим досі.

Цікавими очима озирався навкруги, придивлявся, зауважував. Паркану біля садиби Заховаєва і досі немає. Як розібрали у 20-му році на паливо, так і не поставили. А пора б уже, ой, пора. Та й тротуари нікудишні, легко й ноги поламати, і коли вже їх полагодять! Околиця, нікому тут турбуватись, що ж поробиш, міркував діловито.

Привітно, з лагідною посмішкою стрічався із знайомими. "Доброго здоров’ячка, Опанасе Йвановичу, – хитав головою, – куди це ви так раненько? До пекарні? Так, так, – за свіженькими булочками, значить!" А проходячи повз нову будівлю, риштуванням, мов павутинням усновану, задирав голову на мури, де комашились люди, і підморгував: "Будуєте? Працюєте? Ну, ну, працюйте, от і ми…"

Його дорога вела через базар.

Від самого краю понад дорогою тягся довгий ряд селянських підвід, навантажених городиною й садовиною. Сині, наче трохи припудрені, сливи, жовтасті, чисті, а то червонобокі, мов кармазинка, яблука, ніжно-рожеві баклажани привабливо лисніли на возах. А на землі цілими горами, мов чорні кабани, лежали кавуни. Червоно-гарячі, як огонь, нарізані на показ, лежали зверху й своєю соковитістю манили покупців.

Він замилувано дивився навкруги.

– От розкіш! Де воно береться? Хто його поїдає?

Його увагу особливо притягли м’ясні ряди. Цілі туші молодої телятини, підвішені на гаках, спускались униз, випинаючись чисто виготовленими задами.

Жирні шматки яловичини, кров’яні вирізки – викликали вчуття приємного посмаку. Він навіть спинився проти однієї крамниці. Масними очима пильно стежив, як м’ясник раз у раз рубав сокиркою, як другий важив тут же на боці, і як рука тої чи іншої жінки ховала шматки собі в кошика.

– Смачненьке буде, бий його сила Божа, – похитував головою Лука Матвієвич, не без заздрості дивлячись на кошики покупців.

Своєю уявою він переносився тоді наперед, до того недалекого дня, коли він, влаштувавшись, матиме нарешті копійчину в кишені. Він конче, передусім побуває тоді на базарі, отут у м’ясницях і вибере жирненький шматок яловичини.

Він думав, як вернеться зі служби на обід, зробивши доброго моціона.

1 2 3

Інші твори цього автора:

Дивіться також: