МАНДРІВКА НА КРАЙ ЗЕМЛІ
Романтичний щоденник
Далекі береги, суворі землі, незнані води…
Я глянув на море і задумався. Стривай, стривай, з чого ж все це почалося?
Сутеніло надвечірнє небо, змовкали далі. А я, зажурений і щасливий, стояв на аеродромі. Ще мить, одна-єдина мить, загудуть мотори — і я в путі.
Дорога — як пісня: заманить далеко, полонить навічно. Затишок міської квартири. Ну що він у порівнянні з холодним полем, із шаленим вітром, із щербатим місяцем над дрімучими лісами!
Мимоволі піймав себе на думці, що лише тоді відчуваю повноту щастя, коли знаю: мене чекає мандрівка.
Літак мчав над хмарами. Внизу, оповита серпанком, лежала земля. Якось непомітно промайнули помережані дорогами степи, відголубіла стрічка Дніпра.
Курс — на схід.
Негода перетнула шлях. В Іркутську стюардесу повідомила:
— Виліт затримується.
Пасажири знічев'я розбрелися по місту.
Я пристав до гурту галасливих газетярів, які цим, першим, пробним рейсом ТУ-104 вирушили з України на Далекий Схід. Ми подалися… на засніжений стадіон.
Для гри було привілля — на полі жодної душі.
Розбившись на дві команди, почали "змагання".
Я не помітив, як у нашу команду прибуло поповнення. Смаглява тендітна дівчина, оббиваючи рукавичками сніг, йшла поряд із кореспондентом газети "Комсомольское знамя" Якубом Шаройком, розповідаючи йому щось веселе й смішне.
— Хто вона? — запитав у товариша.
— Аеліта… — пожартував він.
Знаючи, що від нього, крім дотепів, нічого не доб'єшся, я приєднався до Якуба і його подорожанки.
Віка! Світле, ніжне ім'я. І сама вона — замріяна, синьоока, з грайливими сніжинками на довгастих віях — здалася мені царівною тайги.
А потім Якуб кудись зник. Ми з Вікою вже кілька годин сидимо в напівтемному коридорі аеропорту і говоримо про все на світі й ні про що зокрема. Віка розповідає про своїх друзів-будівельників, про віддалене тайгове село, в якому виросла і куди тепер зібралася гостювати. Вона говорить — і в душу ллється світло, ніби березова шумлива снага. А може, мені тільки здалося. Може, я все це вигадав?
Сосни, розгойдані вітром, кидають на вікна рухливі тіні. Світло — тінь. Світло — тінь. Віка вмощується у крісло. Їй холодно, і я прикриваю замерзлі ноги своєю хутрянкою. Голос її поволі змовкає: царівна тайги, не дочекавшись вильоту, засинає.
Опівночі оголосили:
— Чотириста п'ятий на вильоті!
Я знаю: чотириста п'ятий — це Вічин літак.
Ми поквапливо йдемо на аеродром.
На прощання хочу сказати щось важливе, але так і не встигаю.
Причинилися двері кабіни, заревли мотори, завихрилось вітряно.
- Леонід Тендюк — Ведмежата з Курильського озера
- Леонід Тендюк — Слід "Баракуди"
- Леонід Тендюк — Скарби Сюркуфа
- Ще 20 творів →
Віка полетіла.
Я самотній стою на аеродромі. Мені холодно. Чого мені так холодно? Повіяло з півночі чи, може, від пропелерів потягло.
Через годину вилітаю і я. Коли Віка стукатиме у вікно своєї хатини, коли хвилюючись прокаже: "Мамо, відчиніть", я буду вже далеко від неї, десь за високими сніговими горами. І тому в серце закрадається непроханий смуток.
Над шпилястими сопками, над пасмом острівців, що тягнуться далеко в океан, сходило сонце.
Вогненно-червоне, воно здіймалося вище й вище. Здавалося: над землею майорить кумачевий стяг.
Літак, описавши широке коло, приземлився. Здрастуй, Великий океане!
Владивосток розкидав вулиці на пишногруді сопки-пагорби. Надійне, неначе від спокуси вітрів і сонця, затінив їх парасольками беріз.
Бухти Золотий Ріг, Діомід голубими клинами врізалися в берег. Затоки Амурська й Босфор Східний обрамили сушу блакитно-переливчатою короною.
Парко. Сонце в захмар'ї, нічим дихнути.
Вгорі, над головою, ніби ажурна шаль, сріблистий туман.
На вулиці Менжинській стою перед дверима кабінету капітан-директора флотилії "Алеут". Секретар-машиністка вперто твердить одне і те ж:
— Капітан-директор на проводі!
— Та скільки ж він на ньому висітиме?! — не втримуюсь.
Погляди наші схрестились. Я відчув: передо мною "фортеця", штурмувати яку безглуздо. Тому вдався до хитрощів: сказав, що дівчину хтось кличе.
Як тільки вона переступила поріг, прожогом кинувся до кабінету.
Оцінивши мою спритність, капітан-директор, лагідно посміхнувшись, запросив:
— Сідайте!
Під скрип дверей (влетіла секретарка!), жахнувшись, я опустився на стілець.
— Машо! — мовив капітан. — Візьміть цю анкету…
Вона кинула на мене зухвалий погляд. Губи її напнулися, ладні випалити щось сердите. Але капітан-директор квапливо додав:
— Нічого, нічого, красуне, йдіть!
У кабінеті — могильна тиша. Перед директором, переступаючи з ноги на ногу, кремезний хлопець.
Директор зосереджено переглядає папери. З його уст у принишклу тишу падає:
— Так! Так!
"Т-ак! Т-ак!" — ритмічно вторить зі стіни старовинний годинник.
— Ну, а що ви, голубчику, хочете? — нарешті звернувся господар кабінету до мене.
— На "Алеут".
— Китобоєм?
— Атож.
Директор весело засміявся.
— А ви добре зважили, на що себе прирікаєте? Шторми, морська хвороба…
— Все одно візьміть!
— Не можу. Не можу, голубе! — відказав він. — Нам фахівці потрібні: гарпунери, марсові, механіки, а ви — зовсім протилежне.
Аудієнція скінчилася. Я, похнюплений, вийшов із кабінету.
На прогрітому сонцем мурі, що височить довкола китобійного управління, витираючи спітнілого лоба, сидить кряжистий юнак.
— Ну?
— Що ну? Не взяли!
— Спробуй пошукати щастя у звіробійній флотилії. Є тут така, — пояснив він і назвав себе:
— Славко.
Це був молодий ленінградський поет-романтик Владислав Шошин, який теж мандрував по Далекому Сходу.
Славко, Славко, — один ти знаєш, скільки я походив до тих звіробоїв! Обіцяють. Запевняють. Говорять, що таких, як я, стрільців давно чекає флотилія. І тут же додавали:
— Але… Зайдіть у кінці тижня.
До кінця тижня — шість днів, тому, взявши своє підводне причандалля — рушницю, маску, ласти, — з водолазами переправився на невеличкий острів. Хлопці добуватимуть трепанги, мідії, морську капусту, а я розвідаю тутешнє дно. Мені б акваланг, мені б в експедицію підводних досліджень, яка, говорить Шошин, зараз на Далекому Сході, у Татарській протоці веде пошуки легендарного судна "Паллада". Мені б… Та на перший раз досить і цього. От тільки пірнати глибоко боюся: водолази налякали медузою-хрестовиком. Кажуть, її дотик смертельний.
На кількаметровій відстані один від одного на якорі гойдаються човни. Водолази наділи легкі водонепроникні костюми, взяли сітчасті кошики, підсаки — і на дно!
Тут неглибоко — якихось десять-п’ятнадцять метрів. З борту до костюма тягнеться товстий гумовий шланг і для страховки линва. Підводним мисливцям компресори постачають свіже повітря і відкачують спрацьоване, теплі светри захищають тіло від холоду. А як мені, голопузому?
Набравши в легені повітря, я пірнув. Перед очима — стрімкі скелі. На них, ніби різнотрав'я під вітром, хвилюються водорості. Голубуваті абажури медуз, темно-бурі косяки риби. Здається: я не під водою, а на могутніх крилах лину над лісовими хащами.
Над Босфором Східним синів вечір. Ми, щасливі, верталися з острова. А потім вирушили в міський парк.
Надривалися труби духового оркестру, дзвеніли литаври, глухо гупав бубон.
— Кадриль!
Закружляли, завихрилися в танку хлопці й дівчата. Та з усього я уздрів єдине. Там, де майданчик звузився в тихий закуток, на розкосій дощаній підлозі кружляло дві дівчини. Я вирішив "розбити" ту парочку.
Хвацько розчесавши руді, недавно відпущені вуса, попрямував через танцювальний майданчик. Підійшов і — о жах! — побачив свою знайому з приймальної китобійного управління.
Секретарка, очевидно, мене не впізнала. Я пустився з нею в танок.
Потім ми перепочивали, стояли під тінистим ільмом. Я зауважив, що дівчина схожа на кіноактрису, але от не можу пригадати, з якого фільму.
— "Дорога на ешафот"! — підказав мені хтось збоку.
Озирнувся — переді мною, весело посміхаючись, стояв Славко Шошин.
— Вмієш, друже, кулі відливати!
Судно, на якому я плив із Находки, причалило до камчатських берегів.
Незабутня зустріч. А ще незабутніші хвилини, коли кораблі виходять у плавання. Ми, суходольні, звикли до гамірних вокзалів, і прощання в нашій уяві невіддільне від метушні: хтось комусь не встиг сказати найважливішого, хтось комусь тисне руку. А тут, у порту, зовсім інакше. Голубе небо. В ньому такий спокій, який буває восени у принишклих гаях.
Кораблі відходять у море — це свято, тільки свято не весняне, а осіннє, коли радість переплітається з журбою. Вона, ця радісна журба чи журлива радість, — у серці кожного, хто зараз стоїть на палубі під вітром.
Непорушне мовчання. Все сказано. Та й недоречні слова. У такі хвилини особливо гостро відчуваєш, яка дорога тобі земля, її радощі й тривоги.
Про свій приїзд на Камчатку хотів записати в щоденнику: "Вчора я приїхав у Петропавловськ…" Але, зупинившись на півслові, розсміявся. Ну який з мене Печорін? Я, здається, не зайва людина й не тікаю під кулі черкесів із "милої півночі у край південний". Отож ні до чого це печорінське "Вчора я приїхав"[106].
Оповім, як воно було насправді. Коли моя поразка в китоуправлінні стала очевидною, мій земляк-далекосхідник Олексій Максимович порадив звернутися в управління гідрометеослужби.
Камчатка — моя остання надія. Гроші кінчалися, тому треба було або негайно влаштуватися на судно, або хутчій їхати додому.
Та я, мабуть, у сорочці народився — випало несподіване щастя. Один юний морський "вовк" раптом одружився. На місце того новоженця і взяли мене гідрографи.
Вранці на палубі — вся команда. Вантажі, призначені для віддалених метеопостів і маяків, — теж на борту. Капітан спустився по трапу вниз.
— Щасливого плавання!
Над гаванню злинули журливі звуки прощального маршу. І ось ми в морі.
У моїй матроській долі не так сталося, як гадалося. Китобої одмовили, звіробої не взяли. Вийшло, як у тій притчі: один веселий дивак готував себе до раю, а потрапив у пекло.
Я б не сказав, що і я потрапив у пекло. Матрос-буфетник. Звучить! От якби тільки без цієї прикладки — "буфетник". Нехай би просто — матрос. Так де там! У відділі кадрів наполягли. І розтлумачили: буфетник, мовляв, для проформи. Ну, є така штатна посада на гідрографічному судні, куди її дінеш? А працюватимеш, як усі: вахти, вивантаження, драяння палуби і т. п.
На перший раз мене зодягли в приношену матроську робу. Для холодів, про запас, видали реглан-штормівку, унти.
Це вам не смішечки — гідрографія! "Гідро" — значить "вода".
У Петропавловську взяли на борт із десяток галасливих поросят, дві кози і сорок курей.
За кілька миль од Авачинської губи мис Поворотний.