Але надріз, звідки взяли м'ясо, на велетенській туші — мізерія, і не помітиш.
Я тепер мав нагоду спокійно оглянути горбача. Ось що це був за один: товстий, круглий, спереду кулястий і трохи тонший біля хвоста темно-коричневий тулуб; довжина його сягала за десять метрів. З одного боку в ньому стирчав глибоко вгрузлий уламок кістки. На голові, щелепах та грудних плавцях густо наросли вкриті короткими волосинами гулі. Спинний плавець невисокий, зате грудні — через що горбача й прозвали довгоруким — чималенькі.
Кити ці, розповів Адам Варфоломійович, водяться майже в усіх морях та океанах планети.
Весною і влітку вони, як і всі їхні родичі, пасуться в Арктиці або в Антарктиці, а зимувати пливуть у тропіки. Поодинці зустрічаються рідко — як правило, тримаються гурту. Так "веселіше", легше добувати харчі та й надійніше в океані, де повно хижаків. Хоч, треба сказати, на горбачів рідко хто відважується напасти.
— А от трапилося ж — напали, — вів далі Паганель. — Спробуємо уявно відтворити картину нападу.
І він, ніби вдумливий слідчий, заходився простежувати хід морського бою.
Отож горбач відбився від стада. В пошуках їжі, може, для прогулянки — немарно ж їх ще звуть веселими китами! — наблизився до берега. Він не досягнув ще бар'єрного рифу, як на нього, — про це свідчить уламок кістки в боці, — напала меч-риба. Тоді горбач вирішив повернути у відкрите море — ми з Оканем підтвердили, що кит спочатку вискочив із води і хвостом повернувся до берега. І саме тут його й заскочила зграя хижаків.
То були косатки, агресивні представники родини дельфінових.
У порівнянні з китами косатки невеликі — довжина їх сягає десяти метрів. А от злості й настирливості могло б вистачити й на тисячу китів!
Як я вже сказав, ми від початку до кінця бачили той поєдинок. І ті войовниче висунуті з води серпи теж. То, за свідченням Адама Варфоломійовича, були майже двометрові спинні плавці косаток. Полюючи під берегом, хижаки зустріли горбача. Така ласа здобич! Косатки часто пожирають навіть узяті на буксир трофеї китобоїв, аніскілечки не зважаючи на присутність людей та гуркіт корабельних машин. А тут — на тобі! — беззахисна тварина. Якщо вже косатки обрали жертву, від них вона не втече — знищать! І розтерзають її ще живою на шматки, насамперед згризуть смачний китовий язик. Він для них — делікатес.
— У даному разі, — закінчив свою "експертизу" Паганель, — косаткам не вдалося вирвати китового язика. А горбач, знаючи, що на нього чекає, зважив, що смерть на суходолі легша, ніж від зубів нападників.
Ми залишили місце загибелі горбача з важким серцем; ніби трагедія торкалася кожного з нас. "А може, й торкалася!" — подумав я. Все, що нас оточує: земля, небо, ліси, щонайменша билинка, — то частка нас самих, джерело, з якого ми черпаємо радість і снагу. Було прикро не лише тому, що знищено велетня. Хай би це було навіть маленьке звірятко, та якщо його не стає, неодмінно втрачається щось прекрасне і в мені, в людині.
Боцман розпорядився по-господарськи: кожному велів узяти, скільки хто донесе, китового м'яса. Я взяв теж, хоч, зізнаюсь, мене той практицизм обурював. Я дорогою мовчав і потім, у таборі, увесь вечір не зронив жодного слова.
Вечеря була багата. М'ясо горбача непогане, на смак нагадує яловичину якби до нього трохи цибулі та перцю, то вийшов би справжній шашлик.
Щоб м'ясо довше збереглося, ми викопали шурф. Опустили в нього поклажу, загорнувши її спершу листям і травою. Зверху насипали вологого, ледь-ледь прохолодного піску. Та вже на другий день з комори полинули "пахощі". А сонце пекло. Під його нищівним промінням почала гнити уся китова туша. Вітер розносив по острову сморід — хоч тікай. Треба було щось робити, насамперед перенести табір в інше місце.
І ми обрали підвищення — неширокий майданчик у східній частині Кілі-Кілі, там, де бар'єрний риф підступав до самого берега.
Знову, як і тоді, на початку, заходились будувати курені. А Наталці палац: невеличку, але чепурну, криту пальмовим віттям хижку.
За порогом біля неї, ніби на замовлення, рясніли якісь пишні тропічні квіти. Щоранку дівчина ними милувалась, дбайливо доглядала, мовби коло хати в себе на Україні.
Від того й нам якось світліше ставало на душі.
Розділ десятий
"МОАНА" — ПОЛІНЕЗІЙСЬКА ШХУНА
Ми збиралися обстежувати південно-східну, відмежовану од місця нашої стоянки озерами й густими джунглями частину острова. Намір був не лише роздивитися узбережжя, а й попірнати, якщо там, звичайно, нема стрімких течій.
Крім боцмана, який занедужав, у дорогу вирушали всі.
Андрійович ще раз попередив:
— Не спитавши броду, не лізьте у воду! Спочатку промацайте дно, — радив він, — а вже потім пірнайте. Журавка — за старшого.
Боцману не можна не вірити. Він чимало разів плавав до Полінезії. Багато її островів та архіпелагів знає, як свій дім.
— Запам'ятайте, — додав Андрійович, — що зі сходу, з навітряного боку, звідки дме південно-східний пасат, майже біля всіх тутешніх атолів дно глибоке, а от рельєф західного узбережжя — ну, та ви й самі в цьому переконались! — пологий і закінчується, як правило, пасмом підводних рифів.
Коли ми дістались на місце, то зрозуміли, що звернений до схід сонця берег Кілі-Кілі справді дещо крутіший, ніж той, де ми отаборились. Він височів над поверхнею моря на міцному стемнілому кораловому підмурку. Крім того, в нього вклинялося кілька невеличких бухт. Власне, це були видовжені, своєрідні затоки, які під час морського припливу наповнювались по вінця. Коли ж хвилі відкочувались в океан, — а це траплялося двічі на добу, так звана мала вода правильних півдобових припливів, що виникає завдяки притяганню Місяця і Сонця та центробіжній силі, утвореній внаслідок обертання Місяця і Землі навкруг свого спільного центра, — дно бухти тоді оголялось, і перед очима поставала панорама морської безодні: ошкірені шпичаки скель, кратери-заглибини, плато. Ми прийшли саме тоді, коли вода відступила. Глибоким шрамом на океанському тлі чорніла обміліла затока.
— Справжній акваріум! — захоплено вигукнув Паганель, розглядаючи заглибини, в яких хлюпотіла вода. — Іхтіологу про таке можна лише мріяти: для дослідів кращої природної лабораторії і не знайти.
У багатьох місцях дно зовсім оголилось; воно лиснилося проти сонця матово й сріблясто. Прилиплі до скель водорості нагадували чуб казкового велетня, що, скупавшись, вийшов з океану та й ліг перепочити. Легкі хлюпотливі брижі, коли вода переливалась із заглибини в заглибину, набігали і тихо ворушили порослу на підводних схилах світло-зелену траву. Кожна стеблинка випромінювала якесь м'яке, неземне світло. Здавалось, галузки світяться зсередини. "Таке буває, — подумав я, — лише в загадковому царстві Нептуна або ще напровесні в полі, коли, захлюпані хиткою місячною повінню, виблискують пшеничні вруна".
Не дивно, що я замилувавсь тією знадою. Не відводили од неї зачарованого погляду й мої товариші.
— Краса яка! — тихо мовила Наташа.
Поряд, де півметрова товща води покривала дно, утворилось мілководдя — акваріум, про який щойно говорив Адам Варфоломійович.
Чого там тільки не було!
Плескаючи хвостом, билася срібляста, схожа на шаблю риба; між громаддям волохатих скель в'юнко звивались вугри. Метеликами пурхали грайливі коралові рибки.
І губки, й живі морські зірки, і ще безліч невідомої живності лежало перед нами, як на долоні.
— А підійдіть, будь ласка, Василю Петровичу, сюди, — звернувсь до мене Паганель.
Я наблизивсь до природознавця.
— Мені здається, — підсліпувато розглядаючи нешироке плесо, мовив він, — там плаває хауліод!
— Що це таке? — поцікавивсь я.
— Риба, — відповів Паганель, — з підзагону стоміатоїдних.
У воді щось таки ворушилось — чи то риба, чи то гадюка, і я, не роздумуючи, кинувся ловити того хауліода. Та науковець вчасно мене попередив:
— Обережно! Представники стоміатоїдних, які утворюють групу риб з ротом-капканом, дуже агресивні.
— А ми зараз побачимо, які вони агресивні, — і Мотовило саморобним сачком вихопив рибу з води.
Це було якесь чудисько. Гострі зуби, що войовниче витикалися з рота, заважали рибі стулити пащу, і вона в неї на всю широчінь була роззявлена.
По вигорбленій спині, де, мов крило метелика, стирчав косий плавець, тягнувся схожий на антену, тонкий і довжелезний відросток.
— Вельми вам вдячний — даруйте, знову забув, як по батькові, — озвавсь розчулений Паганель.
— Саврадимович, — відрекомендувався Мотовило.
— Так, так — схиляючись над рідкісним екземпляром стоміатоїдних, щось про себе бурмотів біолог. А потім, підвівшись на повен зріст, потис Мотовилу руку. — Від імені колективу природознавців "Буревісника", — сказав він, — дякую вам, Анатолію Саврадимовичу. Ви навіть не розумієте, що ви піймали!
— Не інакше, чорта, — засміявсь Мотовило.
— Е, ні, — заперечив Адам Варфоломійович. І пояснив: — Кожна істота, згідно з науковою класифікацією, має свою назву. Цей спійманий вами екземпляр зветься риба-дракон.
Мотовило від подиву, здалося, отетерів. Потім, лукаво мені підморгнувши, перепитав:
— То, кажете, дракон?
— Так! — радо підтвердив Паганель.
— Я безмірно щасливий, — докинув матрос, — що наш боцман і це страхіття — тезки.
Ні, Мотовило невиправний баламут, про себе відзначив я. Знову йому треба зачіпати Андрійовича.
— Кусючий ти, хлопче! — зауважив Журавка.
— Яке "добридень", таке й "доброго здоров'я", — обгрунтував свою в'їдливість Анатолій.
А Наташа вже — вона пішла з Оканем до сусідніх скель вздовж берега — гукала:
— Мерщій сюди!
Окань теж нетерпляче махав нам рукою.
Що вони там знайшли? Ми залишили Паганеля, що схилився над рибою-драконом, а самі рушили далі. Віками спресовані рештки відмерлих коралів, а може, й базальтові породи утворювали бар'єр спадистого берега. Для низинного острівця, яким є Кілі-Кілі, це був надійний захисток, що вберігав його від нападу океану. Дивлячись на нього, я подумав: що тут діється, коли заклекоче буря! Хвилі стрімко б'ються об міцний бар'єр, у безсилій люті лижуть його шорсткими язиками, жбурляють спінені вали — і відступають, щоб знову почати нескінченно-одноманітний штурм.
І все ж берег вистояв! А видовби в ньому — низка гранітних заглибин-шрамів, розташованих нижче лінії прибою, — свідчили про жорстокий поєдинок.
Ці нори, як видно, і зацікавили Наташу.
Ми наблизились, коли Окань, лячно викрикуючи, тягнув з них щось схоже на велетенського павука — живе і непокірне.
— Чергова порція делікатесів для гурмана, — казав він, жбурляючи ту здобич на високий берег.
— Що воно? — здивувавсь я.
— О темношкірий отроче, — знову почав у своєму грайливому стилі Окань. — Слуга покірний і слухняний життям своїм не дорожить, аби…
— Не слухай, Солоний, цього базіки, — перебила його Наташа. — Просто ми натрапили на нори, в яких безліч морських раків — лангустів.
— Ура! — несамовито закричав Мотовило. — Я ще в Кембріджі чував про цю королівську страву.
— Чувати мало, друже, впрягайся в колісницю! — і Окань запропонував товаришеві теж діставати раків.
Не встиг Мотовило занурити у воду руку, як закричав:
— Матка боска! Та вона кусається, ця нечисть.