ДАЛИНА
І
Це було так давно... Так давно...
Весна шуміла вулицями, в берегах, у городах. Із землі настирливо, плодючо й парко випиналось життя. В калюжах купались горобці... На подвір'ях рапісно ляпотіли крилами півні й викрикували весну. А вона сонячно йшла, трощила на річці шкляні гори й каламутно брела вулицею, розмиваючи,снігові рівчаки.
Було сонячно й радісно. В мене повні шкарбани води, задрипана материна свита, а я бігаю з хлопчиками, або лаштую посеред вулиці гатку. Був я непосидючий, меткий. Намагаюся спинити весняні потоки, а вони не слухають мене, напливають, розмивають мою гатку і пливуть, і пливуть.
Скільки таких весен промайнуло!
Я зажмурюю очі. Це було так давно... Вдумуюсь глибше. Дужче зажмурюю очі. Одриваюся од су-часности й поринаю далеко в минуле.
Так! Це було так недавно.
Ось я прожогом лечу на лозині до річки "напувати коні". Позаду стовпом курява. Мене доганяють товариші. Я голосніше погукую на свою лозину "но" і стьобаю її з усеї сили, щоб мене не догнали.
Я дуже любив річку. Закачаю вище колін штани й вовтузюся в берегах. Наколупаю липкого глею й ліплю. Ніхто так не вмів ліпити. Мене оточує дітвора. Л ну, нехай я зліплю коника або півня. Ні, хай я зліплю чоловіка, а його за ногу кусає собака!.. Я ліплю все. Воно засихає і стає тверде.
Одного разу жінка брала з річки воду й побачила, що я ліплю:
— Ач, як гарно! А ну, діти, киньте оце все в огонь, нехай згорить.
, — Нащо? Та воно ж не згорить?
-— Згорить, — сказала жінка, взяла відра на коромисло й пішла.
І коли ми перепалили коня й собаку, вони були дуже міцні. Тоді я вже так і робив. Зліплю було вітряка, біля нього віз із лантухами стоїть, або юнкера на коні, та й показую всім, задаюся. Та як же мені не задаватися? Один окуляристий чолов'яга з міста сказав мені, що це скульптура, а я—талант. Ти, каже, з цього хліб їстимеш, а тебе ввесь світ знатиме.
Ліплю. Дивиться на мене мати, дивиться, та як стусоне...
— Женити пора, а воно грається... Он води ні краплі, — і накинула на мене відра. Піду й забарюся. Біля річки — юнкери. Той із-за горбика присів та малює, а той прямо на коні. Стрункі такі юнкери. В синіх галіфе. Чоботи блискучі, вище колін. На підборах • остроги дзеленчать... картузи широкі, пружинисті. Які вони щасливі, ці юнкери! Малюють собі. Коні в них бистрі, розумні та гладенькі, аж вилискують.
— Барин, барин, дайте карандаша!.. — А юнкери щось поміж себе забалакали, усміхнулися.
— Зачем тєбє карандаш?
— Я малюватиму.—Знов усміхнулися: — Нєту.
— Та дайте! — І один так-і кинув огризок олівця ■
— Вхопив я того олівця й біжу до відер, а тут мати, як опарена кидається до мене. Я тікаю. Несе мати відра додому сама.
Я дістаю паперу, і собі, як юнкер, малюю. І присідаю за горбиком, і навстоячки, а то сідаю на лозину верхи, і малюю, як на коняці. До мене приєднуються товариші й ми всі, як юнкери, горді й розмовляємо по-російському. То розбігаємось у всі кінці, то ладненько стаємо в ряди, бігаємо на лозинах. Або вриваємось на чужий город і полосуемо баклажани. З повними пазухами летимо на село.
А ввечорі я крадькома підходжу до хати. Вона тепер якраз непривітна. Розхристана, маленька, придушина до землі. Одне вікно затулене подушкою, схилилось. Наче скоро випаде зі стіни. Двері перекошені. Одна половина даху накрита ще позаторішньою соломою, що вже обтріпалася й була придавлена розламаним колесом і ще якоюсь дро-венякою. Ця хатка обгороджена тином зі старих дрючків, обвішаних горшками та порватим лахміттям...
Я вже переліз через тин, що од города, й ховаюся за маленькою скиртою соломи. До хати боюсь іти. Мати сидить біля порога, латає мої штани. Вчора лазив на вишню до діда Корнія й розпанахав холошу.
Мати задумана, маленька. В рясній важкій спідниці, .в білій сорочці з вишитими уставками. Лице жовте, вимучене, а на носі низько лежать окуляри. Перевертає мати ті штани, перевертає пильно й лагідно вдивляється в них, може десь іще залатати треба, і від цього напруження на чолі збирається кілька молитовних складок.
Я боязко зиркаю з-за скирти, і мені хочеться до матері. Уже хотів іти, коли це на подвір'я з криком розлютовано вбігає багачка Кериха. Вона прямо до матері.
— Скажи отому своєму виродкові — хай не лазить по городах! Я йому не подарую! Я його зувєчу! Придушу! Усі баклажани пообносив, чорт! Що я тепер робитиму в світі? Ну, що тепер?! Прикажи, бо я його розчавчу!..
Мати журиться:
— Ну, що ж... Та чи я його посилала? Чого ото б його кричати? Прийде — наб'ю.
— Ото, як собі хочеш, а я йому не подарую!.. — Кериха зникає.
Мати кинула латати, сперлась на лікоть і зажурилась,
Я розумів її й через те не хотів іти. до хати. Коли б я зараз з'явився, то був би битий. А як прийде батько (не рідний), тоді нічого боятися. Він скаже матері: "та що ти з нього хочеш? Виросте, сам порозумнішає". Як мати кинеться бити, він не дасть. Батько зараз машинує в людей. На його треба почекати. Я сиджу собі під скиртою й звірком зиркаю на матір. Ось вона встала, однесла те, що латала, і знову вийшла. Іде до соломи. Я .ховаюсь на другий бік скирти. Набравши охапок соломи, мати йде в хату. Я зариваюся глибоко в солому й сиджу. Ота ще мені Кериха! Яка вона противна. Вона роздушить! Хоче з-за вугла камінюки. Оце піти зараз і ошешелити. Або буде до річки гнати корів — не зглянеться, звідки й лихо візьметься. Вона роздушить!..
Далі думка перекидається на юнкерів: я Юнкер, їду на коні селом. Піді мною кінь, як змій, високо голову тримає, крутиться на одному місці й ірже. Я в синьому галіфе, в блискучих чоботях, б'ю острогами коня під боки. Він пускається скоком, а на мене всі дивляться. Тоді...
— Де ж це він? Досі нема? — почувся батьків голос, а мати лається і про Кериху розповідає. Я визирнув. Ніяк не наважусь показатися. Сідають надворі вечеряти. Чорно надворі. А згодом блиснув своєю лисиною місяць і залив коло холодним зеленуватим кольором. Батько на ряднину кладе хлібину й кавуна. Мати борщу насипає. Мені захотілось їсти, і я одважився вилізти з соломи. Підійшов несміливо. Дивлюся в землю, колупаю під нігтями.
— Сідай, чортяко! — сказала мати, а батько лагідно:
— Так ти баклажани крав? А? Ну, сідай. Сідаю.
— Ач, як хватає! Ач!.. — Мати мене трахнула ложкою по лобі. Од товстої дубової ложки в-мене в очах засвітилися свічечку. Я розгнівано кидаю ложкою й не хочу їсти.
— Ну, та й дурна ж ти, — крикнув батько на матір. — Та тією ложкою можна чоловіка вбити. Так трахнути!..
Якби батько змовчав, я б тільки розізлився, а після цих слів мені навернулися сльози. Я сів з ногами на призьбі й схлипую. Батько з матір'ю сперечаються, і я зо зла блимаю на матір. Я відчуваю в батькові теплу прихильність до себе. І чорна борода, що на дві половини лежала на грудях, і" вуси, що мокли в ложці, пушисті чорні брови, і високе світле чоло, облите місяцем — все це було таке приємне та лагідне.
— Потачку даєш!—зозла крикнула мати. А батько встав, повів рукою по бороді, відгорнув м'якого чуба назад і повернувся на схід. Його рука поволі підіймається на чоло, тоді на праве, на ліве... Очі мигали, ніби налиті чорного масла, вперто дивились на схід, а тоді повернулися до мене:
' — Сідай.—Я сів вечеряти. Ставало холодненько... Насувала ніч. Місячна, прозора ніч. Дзвінко, виразно й густо шуміли дерева, а місяць, як кругла льодина, що випала з діжки й сковзається по небі. На неї налетіла хмара і вкрила з головою.
Я спішу спати. Власне, лежати. Я люблю лежати й думати. Мати ночами сидить і пряде, або вишиває. Співає тужно-тужно. Часто з піснею плаче. Я виглядаю з-під свого вкривала й слухаю. За піснею я уявляю собі цілу картину: "Жито в полі збито копитами. Козаченька вбито й у жито затягнуто. Та ше й китайкою накрито". Або: "Щось у лісі гукає, дочка шукає неньки. Шукає і не знаходить. Ой, шукала не знайшла, заплакала та й пішла". Мені стає сумно, я напружено вслухаюся в пісні...
І ось неначе я в лісі. Бачу ту дочку. Вона знаходить матір мертву. Просить її встати, але мати обзивається: "не встану, не піду, головоньки не зведу".
Коли моя мати перестає співати, я розглядаю стіни. Всі стіни в хаті, починаючи од комина, розмальовані. Власне, не розмальовані, а поляпані — червоною, жовтою, зеленою й якою хочте фарбою з глини, і стіни наче в к іітах. Так матері подобається. Я вдивляюся в кожну ляпку, і вона мені —щось нагадує. Або собаку, або коня... Я вдивляюсь дужче і переді мною розгортається якийсь краєвид. Ось, наче, хлопці, дівчата, юнкери на конях, мости, ліси, хати... Я вкриваюся з головою й починаю думати.
Юнкери. Пишуть вони, пишуть...' Що вони пишуть? Певно, вчилися в школі. Школа. В сусідньому селі є школа, а я й не вчуся. Батьки бідні. Навіть їсти часом нема чого. Цими днями коника виліпив, за шмат хліба обміняв. А багаті в школі вчаться.
У мене й паперу нема, і торбинки для книжок. Та й книжок нема.
1 крутиться думка на одному місці... Школа — юнкери—коні—скульптура—чолов'яга в окулярах— коні, юнкери, школа... А яка то школа? Чомусь я уявляю собі школу, як довгий вузенький коридор з товстими білими колонами біля входу. В коридорі бігають з галасом діти, а поміж них ходить вчителька і свариться на всіх пальцем. ^А юнкери? Де вони взяли коней? Пишуть. А я писати не вмію. Ліплю. "В мене є хист". Скульптура. Чоловік в окулярах.
І багато дечого мені не зрозуміло. Я напружую всі свої сили, щоб узнати дещо, хоч трохи, але для мене все лишається таємницею. Я розумію тільки одно: що в світі є щось таке дороге, коштовне, хороше, чого не можна бачити, дістати, не можна взяти рукою... Так. Воно єсть, неодмінно десь є, але воно далеко, далеко. Ах, як хотілося б мені його побачити.
Як почав стомлюватись, виглянув з-під свого вкривала. Місяць уже заховався, і в хаті темно. Мати вже спить. У вікно заглядає чорна ніч, а по хаті ходить таємна тиша.
11
Була собі звичайна осінь. Суха, шепелява. Як і завше, повна листя, суховію, бабиного літа. Ходить собі осінь навколо нашої хати, обвіває старенький тин, повіває, зиму віщує та підмітає листя топольки, що одиноко, сумно звисла на хату й густо встилала її своїм листям. Стоїть собі хатка, мов копичка позаторішньої соломи, а з неї листя тополине сиплеться— й товсто стелиться на подвір'ї.