Суб'єктом національности "треба визнати не рід, а людську особистість", а "національні права це ніщо іншого, як права особистости"[61-1]. Отже в разі суперечки між одиницею і нацією, уступити має остання... "Найпершим громадським завданням, що червоною ниткою переходить через всю історію людськости – це визволення людини з усіх пут", а "кожна людська особа є найвищою цілею сама в собі"[62-1]. Коли національний ідеал вимагав повного підпорядкування одиниці своїм наказам, коли його "пута" ставали "невиносимі" для нашої "суверенної особистости", – нація і держава оберталися в той "фантом", з якого сміявся Франко. Провансалець знав лише "волю від чого", а не "волю дo чого". От, як пише один з типових представників простацькобанального "народолюбства". "Коли волю народу забезпечує окремішність (національнодержавна) – треба змагатися до окремішности, коли волю краще забезпечує спілка (федерація) з другим народом, тоді треба використати федерацію"[63-1]... Точка погляду члена не нації, а племени, провансальця, готового за "шмат гнилої ковбаси" ("соціяльну свободу" – на мові провансальців) дати себе політиччо вести на шнурку чужинецькому демагогові. Тому, м. ін., таку величезну ролю на всіх відтинках нашої політичної ідеології грає питання форми правління. Як у внутрішній політиці, так і в зовнішній державник все глядить на те, яка форма уряду, взгл., яка з сусідніх держав сприятиме найліпше незалежності його країни. Для ідеологів нашого феллахства ліпше "федерація" з сусідньою республікою, аніж власна держава з монархом на чолі (коли ці феллахи ліві). Коли вони праві, то волітимуть "союз" з сусідньою монархією, аніж власну республіканську незалежність. В цім відношенні ідеологи червоних феллахів ні в чім не різняться від ідеологів феллахів білих. Одні готові пожертвувати незалежністю краю, коли "союз" з червоним сусідом забезпечить їм "здобутки революції", другі – ідуть на "федерацію" з сусідньою монархією, аби лиш вона забезпечила бажаний їм суспільний устрій в краю, бо національні права це не права нації, що хоче бути самостійною, лише "права особистости", що дбає, як той козак, лиш про "хліб та одежу", та про знесення "пут". Бо сума інтересів одиниць вище інтересів колективу.
І одні і другі, і праві і ліві – це новітні "Болоховські люди", що власну (особисту чи клясову) вигоду ставлять понад справу нації. Ліві – виправдують тих "татарських людей", які в час змагання українських державотворчих чинників з татарською навалою, – зрадили їх, перейшовши, за економічні уступки, до чужинців; виправдують тим, що під татарами "їм вільніше й краще жилося, ніж людям княжим". Для наших соціялістів громади "татарських людей", які, отже, визнавали над собою чужу зверхність – були "традицією української народної влади". Головний представник українського провансальства по Драгоманові також вихвалює "татарських людей" і осуджує державні змагання України, оскільки вони ішли коштом соціяльного "визволення" народних мас, або просто вимагали від них жертв. "Я був вихований – пише апостол українофільства – в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирилометодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власти вина лежить по стороні власти, бо інтерес трудового народу – це найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі цьому трудовому народові недобре, це його право обрахуватися з нею": не з тією чи іншою формою правління в ній, а з нею самою, з державою... Ось генеза всіх наших "автономій", "федерацій" та інших "союзів", причина чому – не зважаючи на цвітисту фразеологію – державницька думка є й досі думкою чужородною в наших політичних колах[65-1].
Mutatis mutandis цілковито ту саму психологію мають і наші праві "болоховці". Коли їх правдиве обличчя ще не вияснене і коли, серед нашої некритичної громади, вони ще приймаються за державників par excellence, то це тому, що вони прикриваються голосними фразами про державність і тому, що їх групові інтереси вимагають не "свободи", що часом переходить в анархію, лише міцної державної організації, одначе без огляду на те, своєї чи чужої. Така була концепція Куліша, Локотя і хліборобівдержавників. З цієї точки погляду можуть претендувати на назву державників і "болоховці", і Савеніо з його "богданівцями", бо й вони стояли за міцну державну владу (одні – татарську, другі – російську), аби лиш вона забезпечила їм їх особисті або групові "права".
Типічним "болоховцем" був, звичайно, й М. Драгоманів, якого дух більше шкодить українському націоналізмові по смерті, аніж був йому корисний за життя. Цілком в дусі тих "прав" особистости, що мала право вибирати собі національність, цілком в дусі "болоховщини", він виправдує, наприклад, ельзасців за їх зраду німецькости під час французької революції, бо Франція "ельзасців увільнила від панів і попів !" Для політика з феллахською психікою "увільнення" від яких би то не було тягарів – це найважливіша річ на світі, за яку не один, а й десять разів можна міняти рідний край. "Національна єднота не завше може вести до більшої вільнocтu"[66-1]. Коли вона веде до "більшоі вільности" – осанна їй! Коли ні – тим гірше для неї, тоді для "болоховця" одна дорога: до того чи іншого хана.
Цей ідеал "татарських людей", "черні", "суверенних особистостей, та як там ще його назвати, – приймав у крайніх лівих форму "народництва" або "соціялізму". Taм над державою (взгл. нацією) стояла одиниця або "нарід", тут – кляса, "пролетаріят", "робочий"; або "трудящий" народ. Суть лишалася та сама: засаднича нехіть до великого організуючого колективу, який в ім'я своїх тривалих інтересів вимагає жертв і накладає тягарі і на одиницю, і на народ, і на його поодинокі кляси.
Для соціялістів "найвищою метою є добро й розвій чоловіка" (себто одиниці). Вони також, розуміється, державники, але їм потрібна своя держава для того, щоб "наш мужик і наш зарібник мали кусник чорного хліба". Так пишуть соціялісти, і мимоволі згадується все та сама приповідка – "коли б хліб та одежа"...Ну, а коли цей хліб буде не щодня, як, напр., було з німецьким "зарібником і мужиком" під час першої світової війни і бльокади, що тоді? – Тоді, очевидно, наступає право сецесії і "самовизначення" своєї державної приналежности для кляси, як – вгорі ми бачили – для одиниці[67-1]. Драгоманів примиряється з російською державністю тому, що вона служила, нібито, "аграрним інтересам селян". Для нього цілком зрозуміло, що за цю ціну українська інтелігенція пішла на службу чужій державній ідеї і "стала й собі на боці уряду" царя Олександра II. Це сталося "тим легше, що тоді було в ходу "народництво", думка "злитись з народом". Виправдує й тих українців, що ставали при царськім уряді "мировими посередниками", бо вони "мають за собою оправдання в тому, що збільшили селянську землю в трьох правобережних губерніях майже на два мільйони моргів"[68-1]. – Як бачимо, філософія гречкосія, що на всі політичні справи дивиться з точки погляду "прирізки землі". Виходить, отже, що "народолюбство" веде логічно до кооперації з царатом та що ця співпраця це ніщо інше, як "злиття з народом". Чи дійсно воно веде до цього? Народництво, свідоме своєї політичної мети, політичних цілей кляси, яку воно хоче заступати, – до такої співпраці не повело б, як не повело до неї "народолюбство" російських народовольців, яких відповіддю цареві за "збільшення селянської землі" був акт 1 березня 1881 року. Але "народовство" аполітичне, примітивне, – до співпраці з усякою владою готове. Як не мога краще відбивається в цій антитезі різниця двох "народовств": з одного боку – ідеології політичносвідомих революціонерів, що прямують передусім до політичної влади,з другого – ідеології мирових посередників "мужиків і зарібників" (хоч би і в професорській тозі), ідеології "нашої братії", "черні", яка далі аполітичного соціяльного голоду не йде, і яка так характеристична для кожної некультурної верстви або племени. Для провідників цієї верстви, "для сощяліста держава школи не може бути метою, а тільки засобом, переходовою формою громадського життя". Він "з цього лиш погляду" розглядає справу української державности. "Українська державність потрібна українському трудовому народові лише постільки, поскільки вона спроможна забезпечити йому кращі форми громадського та приватного життя"[69-1] ... З точки погляду інтересів приватного життя дивиться на світ і політику кожний міщанин, буржуазний так само, як і соціялістичний. Не дивно, що з тією самою міркою підійшло до справи державности й наше соціялістичне міщанство. Для нього інтереси рідної дзвінниці, його власної цінної особи, його покоління, хоч би ціною підпорядкування чужій волі, все будуть важливішими від волі власної species до життя і до виключного панування на своїй території. Говорячи про російські бунти XVII і XVIII віків, Драгоманів докоряв їм, що були це бунти, хоч і за старовину, але не за "чисту старовину, доцарську, додержавну", не в ім'я вічного "республіканського" політичного ідеалу, лише аполітичні бунти "за царя проти бояр". В суті речі цим рухом проти клясових противників, "за царя проти бояр", за якубудь державну владу, хоч і чужу, – був і цілий наш соціялістичний націоналізм[70-1], для якого державна ідея була книгою із сіма печатками. Не дурно ж ці соціялісти ідентифікували "національну справу" з "соціяльною справою українського демосу", не дурно був для них "український націоналізм... ідентичний з соціяльною справою українського мужицтва і робітництва"[71-1]. Так думали галицькі сальонові соціялісти чверть віку тому, так думають їх наддніпрянські товариші тепер. Вони думали, що кляса стоїть над нацією, що вона може осягнути "щастя" без створення власної політичної влади, лише делеґуючи їй чужій species. Підставою цієї формули була злочинна омана, що кляса, яка хоче заступати націю може віддати розпорядження матеріяльними й людськими багатствами свого краю чужим "товаришам", і не зважаючи на те, лишитися паном "у своїй сторонці"; ілюзія, якої хибність доведена кров'ю цілих генерацій. Так само "революційність" нашого соціялізму була примітивної природи.