Нічого свобідного й величного: ні геніяльного дотепу, ні вільного руху людини, яка бере те, що їй належиться по праву. Загальний тон большевизму, се тон Смердякова, що "ізмивається" над своїм "баріном". Сей льокайський "озорской" тон чується і в большевицькій поезії, у всіх сих Клюєвих та Єсєніних, які роблять революцію "під гармошки пяной клікі": які "кометою витягають язик буржуазному світу", які "випльовують з рота тіло Христове" і "Богові висмикують бороду": не повстання ображеної в своїм праві, свідомої своєї гідности свобідної людини, а п'яний бунт хама. Ся сама риса видна в різниці, з якою розправлялися зі своїми противниками Робесп'єр 1793 року в Парижі і Лєнін в Росії: там суд над королем, тут — удушення його мов щура.
Там — гільотина на площі, тут — куля в потилицю в темнім льоху, там — публічно при оплесках юрби, тут під гуркіт тягарового самоходу, аби ніхто не чув. Не в ім'я усвідомленого права, що не соромиться денного світла, лише "в ім'я заздрости", що мститься за свою нікчемність, не вірить у завтра і старається стерти сліди крови на руках. Як усі сі революціонери, на яких опирався Лєнін, з "слідами одідиченої хворобливости і анемії" — як характеризує їх один історик російської революції — Лєнін, також викинений поза рамки суспільности, не відчував до неї нічого, пріч мстивої ненависти і заздрісної злоби. В нім не було ні ідеалізму Фурієра, ні почуття високого післанництва Робесп'єра або Дантона, нічого крім культу злоби і заздрости, сих правдивих спружин лєнінізму. "Скрізь і у всьому — пише Тун — боронили вони протилежне минуле: ви облудники, ми будемо циніками. Ви найбільше ввічливі у відношенню висших від вас, — ми будемо грубіянами з усіма. Ви вітаєтесь не поважаючи, ми наступатимемо на ноги не перепрошуючи". Се хворобливе бажання неудачника "насолити" комусь, "наробити збитків" вищому від себе, олляти його своїм болотом, — лише се стремління, позбавлене всяких інших вищих етичних мотивів, але задумане в грандіознім обсягу великої революції — ось були ті движучі сили, які викликав до життя большевицький Фавст, і яких не міг уже потім позбутися. Поруч із тою "рівністю" се є друга риса лєнінського генія, яка так ріжнить його від великих революціонерів Заходу, а російську революцію від — англійської, американської, французської або італійської.
"І травлення", кінчить Достоєвський. В сім останнім моменті є також одна з істотних різниць між лєнінською і французською революціями. Ідейні попередники 1789 року, Біфон, Вольтер, Мотескіє, — вірили, що людина є в засаді незіпсута, добра і мудра. Вона може одушевлятися великими засадами і до них треба апелювати революціонерові. З зовсім протилежного заложення виходив Лєнін. Коли вірити Бурцеву, знаний большевик, член Думи (і провокатор рівночасно) — Маліновський відкрив Лєнінови дещо зі свого минулого, в якім не бракувало сторінок чисто кримінальної природи. Лєнін перебив його, кажучи, що "для большевиків подібні річи не мають жодного значіння". Як він сам признавався, збирав він до свого окруження "всякую дрянь", аби лиш вона клялася на "Капіталі" Маркса і вміла "працювати". На таких самих засадах "добирав" Лєнін і своїх агентів за кордоном. Він апелював не до найліпших, лише до найпримітивнійших, до гірших сторін людини, формуючи свою армію революції, граючи на заспокоєнні її найпримітивнійших потреб. На питання, що вище: гречана каша, чи Сикстинська Мадонна, ще Писарєв відповів, що — каша. З ним погодився Толстой, з Толстим — Лєнін. Матеріяльна користь мас стояла в нього понад усякі абсолютні цінности, понад усякі засади — аксіоми. Родини, рідний край, релігія, особиста честь — хто має їх собі за Бога, є небезпечним масі, бо ставляє щось над нею і її примітивними пожаданнями. А кожна релігія, в тім числі і большевицька, забороняє будувати собі "іншого кумира опріч мене". Забороняв се і Лєнін. Бо руйнуюча робота большевизму могла тривати лиш так довго, як маси не знали інших моральних приказів, крім "грабь награблєноє"; доти, доки інтереси "травлення" були в них на першому пляні. Для того Бог — став у нього мальовилом, причастя — сніданком, любов — змисловим пожаданням, сексуальним апетитом, національний прапор — ганчіркою, почуття вланої гідности — бандитизмом. Усі моральні засади були відкинуті, лишилося лише, panus i coitus. Решту кумирів — стягнено в болото: в ім'я рівности, заздрости і травлення.
Лиш в однім відрізнявся він від "льокая" Достоєвського: він був політиком у цілім значінню сього слова. Жолудкові інтереси маси стояли у нього понад усе, але він твердо знав, що для заспокоєння сих інтересів бунт не вистарчить, коли йому не присвічуватиме ясна політична ціль. "Грабь награблєноє" — се була перша точка його програми, але другою було: захоплення в свої руки політичної керми в державі. Сим різнився він від численних королів жакерій (і — додамо на ухо — від многих українських соціяльних реформаторів). Для них економічна реформа (хто б її не перевів) була всім. Лєнін — старався "жадним способом і абсолютно нічим" не дати зродитися (в масах) думці, ніби то найважнішою річчю є "економічна реформа", а не захоплення політичної влади ("Что дєлать?"). Своїм умінням зв'язати соціяльні і політичні цілі в одне, обійняти одною політичною думкою різні переворотові енергії народу — він був дійсно незрівнянний. Але поза тим — матеріяльний добробут мас, у найвульгарнійшім значінню слова, був і його ідеалом, перед яким гинули і пропадали всякі інші.
Французська революція відкинула Бога католицького, але впровадила культ "Вищої Істоти" (жерцем його був Макс Робесп'єр), Лєнін — з Бога зробив один з персонажів театру ляльок, а його місце не заступив нічим. В 1848 році, коли розюшена юрба пролєтарів вдерлася до Тюільрі, ні одної з палацових дорогоцінностей не зрушила вона з місця, хоч один одніський з тих блискучих предметів дав би хліб на ціле життя кожному з робітників. В революції Лєніна подібної сцени не може собі уявити жадна фантазія. Під час вересневих масових убійств аристократів у Парижі, їх коштовності зложено в комітеті: ніхто не важився сполучити обов'язок ката і злодія. В революції Лєніна — останнє було мотивом першого. Аби ліпше бачити смерть "тиранів" паризькі революціонери уступали передні місця своїм "дамам". Російська революція знищила слово "дама", замінивши його "товаришкою", чимсь середнім межи професійною революціонеркою і професійною повією в густі Єсєніна.
Майже кожний з великих людей мав свого Бога, свою моральну аксіому, яка стояла понад маси, понад земні потреби одиниці. Кромвель і Густав Адольф — свою Біблію, Сократ — свого "даймона", Валєнштайн і Наполеон своє призначення, свою "звізду". У Лєніна гречана каша домінувала над усіма призначеннями, демонами, богами. Він знав тільки свого Маркса, який цілу проблєму відродження хворої людськости звів до значіння чисто жолудкової , а соціялізм — до значіння проблеми найбільшого числа... "Вождь бунтующаго раба", таким він був, таким і зійшов у домовину.
Мені кажуть: це ж карикатура діда Лєніна! Карикатура жовтневої революції! Вона ж привела до упадку згнилого режиму-царату, до увласнення селян і ін.! Ні, царат скинула мартівська революція, а до увласнення селян прийшло мимо волі Лєніна. Достоєвський дав добру дефініцію большевицького бунту і я лише підставив дійсні реальні величини в його альгебраїчну форму.
Але як міг удатися хоч на короткий час сей "бунт рабів"? — Дуже просто. Він удався власне тому, що дворянська аристократія, правляча верства втратила інстинкт панування, а буржуазія, — теплярна ростина уряду — ще сього інстинкту не набула. Ще Гоголь нарікав на прийняті в Росії "безконечні суперечки"; на те, що не було там ніяких загально прийнятих аксіом.
Його спостереження залишилися слушними до нашого дня. В психології російської буржуазії було не тільки "стидно бути добрим", але й багатим! І прудонівський погляд, "власність — се крадіж" був поширений не тільки серед пролєтаріяту. Що дивного отже, що Лєнінський досвід міг удатися? Революція все перемагає головне через слабкість опору. А сю слабість бачив ще той самий автор "Бєсів", коли писав: "Усі давно падуть і всі давно знають, що нема за що вхопитися. Я вже тому переконаний про успіх сеї таємничої пропаганди, що Росія тепер се те головне місце, де все, що хочете може статися без найменшого опору".
Але як він міг перейти до порядку над революцією, над мартівською революцією, що скинула царя і запровадила республіку? — Власне тут прийшла йому на поміч напівварварська російська стихія. Щодо неї, то ще Герцен передбачав, що російська революція не затримається на півдорозі. Про се писав і Д.Мережковський у 1907 році: "Коли всі історичні форми нашого державного і церковного життя будуть відкинені, тоді в політичній і релігійній свідомости народа отвориться така порожнеча, яку не заповнять жадні існуючі форми європейської державности... Що ж далі? Скок у незнане, лет п'ятами до гори. Російська революція так само абсолютна, як самодержавство. Свідоме, емпіричне її продовження — соціялізм, несвідомо-містичне — анархія"... Отже не буржуазії, не соціялізмові, але анархії судилося взяти гору в російській революції. Не дивно, що її пророк затріумфував і над згнилим царатом, і над політичним істериком Керенським.
Лєнін був той, який (одиноко він!) серед непевних противників і нездецидованих приятелів зрозумів, чого хоче закований звір і вирвався бути його провідником. Він дав його бунтові ясну теорію і просту мету, свою просту, непохитну і цілостну думку, розпеченим залізом свого слова намалював у мозках "спартаків" таку для них звабливу і кріваву сцену страшного суду, їх розпорошені ненависти — зосередкував на одній точці, їх темним інстинктам підсунув шляхетні цілі, спопуляризував методи їх осягнення, нарешті надав цілому большевицькому рухові той понурий, чисто релігійний патос, без якого ані сей, ані який інший соціяльний рух ще ніколи не перемагав. У сім відношенню він був дійсно великий і лише заздрісники можуть заперечувати в сім його геніяльність.
Сю геніяльність навчимося ми ще більше подивляти, коли приймемо під увагу, що свою працю мусів він доконувати майже сам.