Малоросійські приказки (збірка)

Гребінка Євген

ЄВГЕН ГРЕБІНКА
МАЛОРОСІЙСЬКІ ПРИКАЗКИ

Добрым моим землякам и любителям малороссийского слова

Долгом поставляю известить почтеннейших читателей, что содержание некоторых приказок взято мною из басен Крылова и других в сем роде писателей и что в орфографии я следовал способу, принятому нашим известным поэтом Гулаком-Артемовским


ЦАП

"Мабуть, нема уже на світі правди!
Мабуть, вона уже за море утекла.
Чим я од Муцика поганший, справді?
А пані те щеня учора привезла,
Сьогодні вже йому і дзвоник почепили.
Да як моторно він бряжчить,
Як Муцик, бубличком задравши хвіст, біжить
Та гавкає на мир щосили!"
Так навіжений Цап на ввесь окіл гукав.
Хазяїн, річ таку почувши
(А по-цапиному він дещо розмишляв),
Йому дзвінок на шию намотав.
Здурів скажений Цап, ріжки назад загнувши,
Махнув борідкою, замекав, заскакав
І геть-то честію такою запишнився,
Да швидко став їй і не рад:
Бо тілько Цап стрибне у панський сад,
На шиї дзвін дзень-дзень! народ заворушився,
І гостя втришия в кошару мусять гнать.
Прийшлось бідасі пропадать.
Пройшло йому те врем’я, що бувало
Майнув де здумавши, куди б то не попало,
Поїв, пообгризав – і слід пропав,
А вибіга і долинки, і гори,
Де був – то пожививсь; ніхто того не знав.
Еге, я правду вам казав:
Нащо було Паньку прохаться в прокурори!

ЛЕБЕДЬ І ГУСИ

На ставі пишно Лебедь плив,
А Гуси сірії край його поринали.
"Хіба оцей біляк вас з глузду звів? –
Один Гусак загомонів. –
Чого ви, братця, так баньки повитріщали?
Ми попеласті всі, а він один меж нас
Своє пиндючить пір’я біле!
Коли б ви тілько захотіли,
Щоб разом, стало бить, вся беседа взялась.
Ми б панича сього якраз перемастили".
І завелась на ставі ґеркотня,
Гусине діло закипіло;
Таскають грязь і глей зо дна
Да мажуть Лебедя, щоб пір’я посіріло.
Обмазали кругом – і галас трохи стих;
А Лебедь плись на дно – і випурнув як сніг.

ЯЧМІНЬ

Син
Скажи мені, будь ласкав, тату,
Чого ячмінь наш так поріс,
Що колосків прямих я бачу тут багато,
А деякі зовсім схилилися униз?
Мов ми, неграмотні, перед великим паном,
Мов перед судовим на стійці козаки.
Батько
Оті прямії колоски
Зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром;
Котрі ж поклякнули – то божа благодать,
Їх гне зерно, вони нас мусять годувать.
Син
Того ж то голову до неба зволить драть
Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!
Аж він, бачу…
Батько
Мовчи! Почують – будеш битий.

ЗОЗУЛЯ ТА СНІГИР

На дубі сидячи, Зозуля куковала:
"Що за годи тепер, зовсім не можна жить!
Одколи як тепло вже стало,
А гусені нема, черви зовсім так мало.
Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить". –
"Нащо вам так квилить? Мій боже милий! –
Снігир Зозулю перебив, –
Коли б я мав ваш стан і сили,
Оцю я погань би не їв,
Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив
Собі щодня шматок м’ясця.
От кобець – менший вас, а їсти як захоче:
Летить – і душить горобця.
Зате він з голоду ніколи не нудився". –
"Дурний! дурний! а в школі вчився! –
Зозуля Снігиру в одвіт. –
Замісто горобця я з’їм жуків десяток
Да гусені, черви десятків три в наддаток
І все-таки наїмсь; зате спитай ввесь світ,
Яка Зозуленька? Всі скажуть: птиця славна,
Живе собі, як панна,
Гуляє у садку, нічого не псує,
По гілочках намистечко кує
Да скілько літ кому прожить віщує;
Нехай же здумаю… да що тобі й казать!
Хоч злидні в пір’ї обідрать,
Ввесь птичий рід зарепетує:
"Зозуля м’ясо жре, Зозуля хищний птах!
Троха чи не бажа вона Орла із’їсти!"
Прощай тогді моє життя в садах!
Прийшлось би утікать хоч за море без вісти,
Так лучче ж тута жить – да зводить черв’ячків".
Хто хоче полюбить суддю-грошозаплода,
Про його розпитай панів,
А не питай у простого народа.
________________________________________

ВЕДМЕЖИЙ СУД

Лисичка подала у суд таку бумагу:
Що бачила вона, як попеластий Віл
На панській винниці пив, як мошенник, брагу,
Їв сіно, і овес, і сіль.
Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
"Як можна гріх такий зробить!
Воно було б зовсім не диво,
Коли б він їв собі м’ясиво", –
Ведмідь сердито став ревіть.
"А то він сіно їв!" – Вовки завили.
Віл щось почав був говорить,
До судді річ його з починку перебили,
Бо він ситенький був. І так опреділили
І приказали записать:
"Понеже Віл признався попеластий,
"Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,
Так за такі гріхи його четвертувать
І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,
Лисичці ж ратиці оддать".
________________________________________

ПШЕНИЦЯ

Я бачив, як пшеницю мили:
То що найкращеє зерно
У воду тільки плись, якраз пішло на дно,
Полова ж навісна пливе собі по хвилі.
Привів мене господь побачить і панів:
Мов простий чоловік, там інший пан сидів,
Другі, задравши ніс, розприндившись, ходили,
І здумав зараз я, як тільки поглядів,
Що бачив, як пшеницю мили.

СОНЦЕ ДА ХМАРИ

Ось Сонечко зійшло, і світить нам, і гріє,
І божий мир, як маківка, цвіте;
На небі чистому ген Хмара бовваніє.
Та Хмара надулась і річ таку гуде:
"Що вже мені се Сонце надоїло,
Чого воно так землю веселить?
Хоч я насуплюся, воно таки блищить.
Я полечу йому назустріч сміло,
Я здужаю його собою затемнить".
Дивлюсь – і Хмарами півнеба замостило,
На Сонечко мов ніччю налягло.
А Сонце вище підплило
І Хмари ті позолотило.

ГОРОБЦІ ДА ВИШНЯ

Глянь, глянь, летять, да їх летить чимало,
Куди оце летять з оселі Горобці?
Дивлюсь, у сад побрались молодці.
На Вишеньці їх геть-то насідало,
І бенкет зараз підняли;
Цвірінькають, джеркочуть, знай, на Вишні
Із ранку самого до пізньої пори.
Я простий чоловік, то й взяв собі на мислі,
Що Вишеньці моїй предобре у саду,
Що їй превесело, бо як край єї йду
Або і так коли зирну у сад із хати,
Все зволять горобці по гілочках скакати.
Ось тиждень, як не був, дивлюсь – кат його ма!
На Вишеньці гостей нема.
Чого лишень вони літати перестали?
Як розібрав, бодай і не казать!
Ох! поти жевжики вчащали,
Поки всі ягоди на Вишні обдзюбали –
Тепер до бідної ніколи не летять.

БУДЯК ДА КОНОПЛИНОЧКА

"Чого ти так мене, паскудо, в боки пхаєш?" –
На Коноплиночку в степу Будяк гукав.
"Да як рости мені? І сам здоров ти знаєш,
Що землю у мене з-під корінця забрав".
Бува і чоловік сьому колючці пара:
Людей товче та й жде, щоб хто його кохав.
Я бачив сам таких і, може б, показав,
Та цур йому – розсерджу комісара!

ВЕРША ТА БОЛОТО

Рибалонька, митець усе в воді ловити,
Бажаючи поймать в’юнів,
В Болото Вершу засторчив.
Довгенько щось вона там мусила сидіти,
Язик жіночий є, да нічого робити
(А зроду, мабуть-то, що не плоха була),
Так лаяти Болото почала:
"Оце поганая багнюка!
Глянь, пузириться як, знечев’я клекотить.
Тут певнеє ніщо ні ходить, ні сидить,
Одна черва, мовляв, кишить.
Да деколи повзе по куширу гадюка,
Уже коли б тут воленька мені!..
Таке ж бридке, таке мерзенне,
Поржавіло, від жабуру зелене,
Не хочеться паскудиться в багні,
А то б…"
Що ж їй Болото одвічало?
"Де ти сама, добродійко?" – спитало.
А Верша гомонить на дні.

МАКІВКА

У лузі Маківка весною зацвіла,
Проміж других квіток як жаром червоніла;
До єї раз у раз літа бджола,
Бабок, метеликів над нею грає сила.
Пройшов день, два, і з неї цвіт опав,
І Маківка осиротіла;
Бджола на іншій квітці сіла,
Ту погань метелів мовби лихий забрав.
Дівчино-серденько! жартуй, поки є врем’я,
Жартуй, да не глузуй із бідних парубків;
А то мине весна твоїх годів,
Покине і тебе дияволове плем’я.

РОЖА ДА ХМІЛЬ

Охріме, дядечку! будь ласкав, схаменись,
Ти чоловік і з хлібом, і з волами,
І грошики у тебе завелись.
Який тебе лихий ізніс
І побратав з панами?
Покинь їх, хай їм цур, із ними не водись;
А то коли к тобі не заверни у хату,
Ти з благородієм сидиш запанібрата
І чарка катержна гуляє по столі.
Чи то в село лихий примчить якого
Паничика, мовляють, судового –
Та сарана живе на твоєму добрі.
Або і возний сам, червоний, ніби квітка,
Деньків по п’ятеро кружляє у тебе;
А коней-калічі повнісінька повітка
Твоє сінце скубе.
Тим часом хліб давно у полі половіє;
Його і птиця б’є, і вітер марно сіє;
А дядько мій ґуля;
З письменними по чарці да по парці,
Останній шаг витрушує шинкарці.
Рівняться з ними нам сам бог не позволя:
То, сказано, – пани, щоб день у день гуляли,
А ми, неграмотні, щоб хліба заробляли.
Охріме! не зробись сміховищем села,
Покинь, кажу, панів, водиться з ними годі!
Ось слухай. У мене недавно на городі
Червона Рожа зацвіла,
І треба ж, на біду, край неї Хміль пустився;
Ізпершу гарно страх з сусідкою він жив.
Дивлюсь, аж приятель за гілку зачепився,
А трохи згодом глядь – всю Рожу оповив.
І бідная вона змарніла,
Поблідла, далі пожовтіла;
А проклятущий Хміль, як рута, зеленів.

МОГИЛИНІ РОДИНИ

Ось чутка степом полетіла
(На що то гріх не підведе),
Що у степу якась Могила
Дитину швидко приведе.
Про диво сеє як почули,
То люди зараз в степ майнули,
Старий і молодий к Могилі, знай, іде.
Крий боже, народу якого там зобралось!
Як об Іллі в Ромні;
Буцім там місто починалось.
Де не взялись міняйли й шинкарі
І підняли між себе галас;
Чумак із сіллю став, із дьогтем дьогтярі
І красти бублики шатнули школярі;
Сластьони шкварились, сидухи цокотіли;
Про Лазаря старці під кобзу голосили;
"Холодний квас!" – москаль між народом гукав
Знічев’я, а базар в степу як треба став.
Хрещений люд хоча гуляє,
Та на Могилу все раз по раз позирає,
Чи швидко вродиться те чадо степове;
Могила ж стогне, мов сопе, мов тяжко дише,
Боками сивими колише
І з лиха на ввесь степ реве.
Народ дивується, да їсть, да п’є горілку.
Вже панський стадник Опанас,
Покинувши товар, що пас,
З кишені витягнув сопілку
Да як утне московського бичка!
Підківки зараз забряжчали,
В кружку дівчата танцювали;
Москаль покинув глек та садить гоцака.
Аж ось – лулусь щось під ногами,
Загоготів якийсь підземний глас;
Базар утих, баби замовкли під возами,
Із ляку упустив сопілку Опанас,
І люди, хрестячись, баньки повитріщали:
Могила тріснула, і те дитя, що ждали,
На божий світ сусіль – як пить дало!
Та що ж за чадо те було,
Що тільки гомону між нами наробило?
"Мабуть, підсудок?" – "Ні!" – "Так лев?" – "Ні!" – "Так мішок
З дукатами?" – "Ні, ні!" – "Так папорті цвіток?"
"Але ж!" – "Так, з нами хресна сила!
Мабуть, вона полубіса вродила?"
"Не втяв!" – "Так вилила козацького коня?" –
"Ні, просто привела руденьке мишеня".

ШКОЛЯР ДЕНИС

Миряне, слухайте, щось маю вам сказать:
От сих різдвяних свят, на самої Меланки,
Дурний школяр Денис, запрігши шкапу в санки,
Із школи поспішав до батька ночувать,
Щоб завтра по закону,
Як слідує, пашнею засівать.
Пізнавши шкапа шлях додому,
Смикнула раз, другий – і хлопця понесла.
Хоть здержав він її, да злість його взяла;
Хотів би проучить, да бить її боявся,
А треба ж і себе чим-небудь показать, –
Так по оглоблях ну малахаєм шмагать.
Як тільки пан із паном зазмагався,
Дивись – у мужиків чуприни вже тріщать.

СОНЦЕ ДА ВІТЕР

Із Вітром Сонечко розгуторило мову
Про силу, бачите, хто з них модніший був.
Звичайно за словцем балакали по слову,
А далі Вітер так на заклад навернув:
"Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?
Як цупко він нап’яв на плечі кобеняк!
Хто з плеч зірве його додолу,
Хай буде той уже моцак".
"Іносе, дми собі!" – так Сонечко сказало;
І Вітер шпарко полетів.
Надворі дуже сумно стало,
По небу хмари скрізь погнало,
А Вітер по землі, крий боже, заревів,
Наліг на козака, з його одежу цупить.
Зігнувся на коні козак,
До себе горне кобеняк
Та, знай, нагайкою по ребрах шкапу лупить.
Хуртовина назад бідаху пре,
За поли смикає, відлогу з плеч гирує,
Аж шлях курить, трава в степу хвилює,
А все одежі не здере.
Дув, дув, аж потом ввесь облився,
Із моці вибився, сердешний набік плись.
Ось розгулялося, і Сонце з хмари блись,
Мов божий мир ізнову народився.
Козак перехрестився,
Кобилку зараз зупинив,
Бо страх горюшну заморив,
Поплівся стежкою ходою, потихеньку.
А сонце гріє все та гріє помаленьку,
Угріло божий світ, почув тепло козак
Да й скинув кобеняк.

ГАЙ ДА СОКИРИ

По Гаю темному туга велика ходить,
Сокири й Топори затіяли войну,
Гай хочуть сплюндровать і пущі всі пошкодить;
Война ся навела на дерево суму;
Дуби задумались, осики затремтіли,
І клен гнучкий, і в’яз із лиха вниз нагнувсь.
Аж ось Сокири вже в Гаю забрязкотіли,
І дуб найстарший усміхнувсь.
"Не бійтесь! – він гукнув.
1 2 3