Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків

Костецький Анатолій

Костецький Анатолій

Мінімакс — кишеньковий дракон, або День без батьків

Казкові, фантастичні та пригодницькі повісті

ВСЕ — ЯК НАСПРАВДІ

Пригодницька казка

1

День народження — це завжди гарно. А коли тобі до того ж минає десять років — то й зовсім пречудово. І що б там не було, а ти цілий день ходиш якийсь піднесений і радісний, до всіх осміхаєшся, щось насвистуєш і наспівуєш уголос чи подумки, і все навкруги здається тобі теж піднесеним і радісним.

Саме в такому доброму гуморі і перебував сьогодні, в неділю 18 травня, іменинник і третьокласник Сергій Кудлик.

Вже зранку почались приємні несподіванки.

Тільки-но Сергій розплющив очі, як побачив коло ліжка, на стільці, чималий пакунок у цупкому синьому папері, обліплений барвистими іноземними марками. Він хутко схопив його, прочитав свою адресу та ім’я і відразу впізнав почерк: посилка була від батьків, з далекої Куби!..

Ще в січні тата послали працювати на два роки на Кубу, і мама поїхала з ним. А Сергій, щоб не переривати серед року навчання, поки що залишився в Києві з бабусею. Та ось-ось рік закінчиться, й коли в Сергія в табелі не буде жодної трійки, батьки заберуть його до себе! Так пообіцяв йому тато, а коли він щось обіцяє, будьте певні: дотримає свого слова. Звичайно, коли й Сергій дотримає свого: закінчить третій клас на самі четвірки та п’ятірки…

У Сергія з усіх предметів було ніби нормально, якби не одна прикрість — фізкультура! Ні-ні, Сергій був таки досить вправним спортсменом: і бігав швидко, і стрибав у довжину та висоту непогано та й на канат міг вилізти аж тричі підряд, а от плавати… Сергій, як це не дивно для хлопця його віку, досі не вмів плавати, і вчитель фізкультури сказав, що більше трійки йому нізащо не поставить. А коли так — прощавай, мрія про далеку сонячну Кубу!

Ви дивуєтесь, напевне, чому ж і справді Сергій досі не навчився плавати? Річ у тім, що він панічно боявся води, і загнати його глибше, ніж по коліна, не міг ні тато, ні вчитель фізкультури, ні навіть кпини його однокласників.

Колись давно, коли Сергію було тільки шість років, вони з мамою відпочивали в селі на Дніпрі. Сергій грався собі при воді на пісочку, випікав з нього коржі та будував фортеці. Раптом мимо проплив здоровезний пароплав, хвиля, яку він підняв, змила Сергія у воду — й він почав тонути.

Звичайно, мама тут же вихопила його на берег, але відтоді затягти Сергія у воду було неможливо.

Щоправда, він дав собі найчесніше слово: будь-що навчитися плавати до червня. Але як це зробити, Сергій, щиро кажучи, поки що не знав і — вкотре вже! — знов і знов на уроках фізкультури, які раз на місяць проходили в басейні, сидів над прозорою водою, дивився з неприхованою заздрістю, як там демонструють різні стилі його однокласники, і мовчки вислуховував їхнє глузування.

Особливо дошкуляла йому Вітка Птурська.

— Гей, ти, сухопутний пацюк! — кричала вона Сергію, долаючи другу двадцятип’ятиметрівку. — І куди тобі на Кубу? Там же океан. Та ти лише побачиш стільки води, як відразу дуба вріжеш.

Саме після цього найдошкульнішого Вітчиного жарту Сергій і поклявся собі: будь-що навчитися плавати і не гірше за цю капосну Вітку.

З отакими не дуже втішними думками Сергій заходився розпаковувати посилку від батьків. Спершу він обережно відклеїв марки — віддасть їх Олегові. Потім розгорнув папір і відкрив картонну коробку. Тільки-но він зазирнув у неї, як його настрій відразу покращав. Ще б пак! У коробці лежали два величезних кокосових горіхи, про які він так давно мріяв.

Ну й тато! Оце так подарунок, найкращий за всі подарунки на світі!

Сергій довго розглядав горіхи, гладив їхню тверду шкаралупу, трусив коло вуха: чи не чути, як бовтається всередині кокосове молоко? І зважував на руці: а скільки потягне? Нарешті він досхочу намилувався подарунком і зазирнув на дно коробки. Там він помітив кольорове фото: на могутніх океанських хвилях гойдався барвистий надувний матрац, а на ньому лежали засмаглі тато й мама і привітно йому посміхалися.

На звороті Сергій прочитав:

"Любий наш синку!

Вітаємо тебе з десятиріччям і зичимо здоров’я, щастя, успіхів у навчанні.

Чекаємо тебе швидше до нас і мріємо про сімейне купання в океані!

Цілуємо. Мама, тато".

"Ну от, і вони натякають на плавання!" — подумав Сергій, але вирішив більше не псувати собі святкового настрою і почав хутко одягатись.

— Уже встав, сонько? — зазирнула до кімнати Сергієва бабуся. — Швидко вмивайся та зганяй у магазин по масло: через півгодини буде пиріг із яблуками.

Цей пиріг — улюблена страва Сергія. Тож довго чекати себе він не примусив: нашвидкуруч умився й вискочив надвір, навіть не замикаючи за собою двері. Та й нащо їх замикати, коли живуть вони з бабусею на першому поверсі, а магазин — у їхньому ж будинку!

Десь хвилин за три Сергій уже повернувся назад і виклав на стіл перед бабусею пачку вершкового масла.

— Тепер марш із кухні, не заважай! — скомандувала бабуся, качаючи тісто, яке поставила ще звечора. — Буде готовий — гукну.

Сергій чудово знав: коли бабуся порається з пирогом — краще їй не потрапляти під руку. Він покірно пішов у свою кімнату, сів за письмовий стіл і заглибився в книжку.

Щойно він дочитав сьому сторінку, як із кухні потягло такими смачними й солодкими пахощами, що Сергій аж засовався в кріслі, і в носі йому залоскотало.

— А-аа-пчхи! — пролунало раптом у кімнаті. — Апчхи-и!

Від несподіванки Сергій підскочив і злякано витріщився на своє ліжко.

Та й ви б, напевне, перелякалися, коли б таке трапилося з вами. Скажете — ні? Чого, так би мовити, лякатися: чхнув собі хлопець — і все! От і помилилися! Так-то воно так, але ж річ у тім, що чхнув якраз не Сергій і навіть не бабуся. Чхнув хтось зовсім-зовсім інший!

2

— Ач, як пиріжечка закортіло! — почувся із кухні бабусин сміх. — Аж розічхався! Ну, нічого, потерпи ще хвилинки три.

Сергій хотів щось сказати, пояснити, що чхав зовсім не він, але язик наче прилип до піднебіння і навіть не ворухнувся. А отой, хто чхав, іще трішки пововтузився під Сергієвим ліжком і затих.

"А може, мені почулося? — подумав Сергій, і від цієї думки йому трохи полегшало. — Таки справді, мабуть, почулося. Хто ж там може бути? Зрозуміло — нікого! Ану, погляну!"

Він уже зовсім бадьоро й сміливо підійшов до ліжка, став навколішки й зазирнув під нього.

Від того, що Сергій побачив, у нього перехопило подих.

Там, під його ліжком, обхопивши руками коліна й підтягши їх до підборіддя, сидів малесенький дідок. Довга сива борода його лежала на підлозі, а маленькі зеленаві оченята кольору океанської хвилі — як на фото з мамою й татом! — дивилися просто на Сергія!

— Чого витріщився! — буркнув раптом дідок хрипким голосочком. — Нема щоб сказати: "Будьте здорові", як усі виховані діти кажуть, так він собі мовчить, ще й очі витріщає! Фе, який нечема!

— Пробачте! — оговтався нарешті Сергій, і йому зробилося соромно. — То я так… з незвички… Будьте здорові!

— Ну от, інша річ, — усміхнувся дідок. — Спасибі тобі, хлопчику!

— А… хто ви? — наважився спитати Сергій.

— Діма!

— Який Діма?

— "Який, який"! — передражнив дідок. — Просто Діма — і все!

— Але ж хто ви?

— Я, по-моєму, сказав цілком зрозуміло: звичайний Діма!

— Ага, ясно: ваше ім’я — Діма. А як вас по-батькові?

— От причепився! — вибухнув раптом дідок. — Скільки ж тобі можна пояснювати: я — Діма, затям собі: Ді-ма. Від слова "дім", будинок тобто, бо всі Діми, мої родичі, живуть у домах.

— Так ви домовик! — ошелешено вигукнув Сергій.

— Ну й телепень! — уже зовсім роздратовано кинув дідок. — Ти що — двієчник? Звичайних речей не розумієш? І чого тебе в школі вчать! Ач, вигадав таке — "домовик"! Так-от, щоб ти знав: ніяких домовиків на світі не було, нема та бути не може! А я — просто Діма. Зрозумів нарешті?

— Зрозумів… — відказав тихо Сергій, хоча, по правді, нічого він поки що не второпав. — А як ви сюди потрапили?

— Ішов собі повз ваш будинок, бачу — двері прочинені, і так із них теплом і затишком тягне, що не втримався — заскочив, — охоче почав розповідати Діма, вже заспокоюючись. — Я страшенно люблю, коли тепло. А оце ще нежить клятий підхопив, от і подумав: ану, заскочу відігріюся трішки, а згодом далі почимчикую.

— А куди ж ви йдете?

— І все тобі знати треба! — удав дідок, ніби сердиться на Сергія за його розпитування. — У Бровари йду, до свого двоюрідного брата.

— Так вам іще йти та йти! — вигукнув Сергій. — А чого ви автобусом не поїдете?

— По-перше, грошей нема, — відказав Діма, — а по-друге, щоб такі, як ти, не чіплялися зі своїми безглуздими питаннями: хто ви, куди ви, чого ви!.. І без них життя важке. — І дідок жалібно заохкав.

— А чому воно у вас важке? — знов поцікавився Сергій.

— А тому, що я, Діма, лишився вчора без домівки.

— Як — без домівки?!

— Зламали мою домівочку, ой, зламали! — забідкався, затужив Діма. — Жив собі тихесенько, мабуть, років сто. А вчора мої хазяї переїхали на нову квартиру — і настав кінець моєму щастю!

— Ну то й що? — здивувався Сергій. — Вони поїхали — і нехай, а ви б і далі там жили.

— Пожив би ти! — перебив його дідок. — Коли вони поїхали, відразу приперся бульдозер і — ррраз! — одним духом зламав мій будиночок. Добре, хоч почув його та вискочити встиг, а то б отам, під уламками, й зостався! Довелося ночувати просто неба, а в моєму віці, сам розумієш, воно не дуже… Поспав на травичці — і, будь ласка, нежить!

Розповідаючи про себе, Діма весь час шморгав носом.

Сергій таки справді переконався, що дідок застуджений.

— Ось, візьміть! — простяг він Дімі свого носовичка. — Так легше буде.

— Дякую, — зрадів Діма, приймаючи подарунок, — виручив діда, а то ж незручно шморгати, некультурно! — І він ретельно витер свого розпухлого носа.

— То, може, ви залишитеся в нас? — нерішуче запитав Сергій. — Поки одужаєте.

— Та я б не проти, але ж батьки…

— Ой, лишайтеся! — перервав його радісно Сергій. — Ми живемо тільки з бабусею, батьки за кордоном. А бабуся в мене — клас! Вона неодмінно дозволить!

— Хе, дозволить! — усміхнувся Діма. — Та вона й не знатиме, що я тут!

— Як — не знатиме? — здивувався Сергій. — Але ж я повинен їй сказати.

— А вона тобі не повірить!

— Повірить, неодмінно повірить!

— А от і ні!

— Та чому ви так думаєте? — не розумів Сергій дідка.

— А тому, — відказав Діма, — що вона мене не побачить!

— Чому ж не побачить, ви ж не будете весь час під ліжком сидіти?

— Звичайно, не буду, велика радість! — пхикнув Діма.

1 2 3 4 5 6 7
загрузка...