Подорож Алі до країни сяк-таків

Малик Галина

Увага! Ви читаєте фрагмент тексту. Повний текст твору вилучено за запитом правовласників!

Ну й непосидюща ця наша дівчинка Аля!

Бачте, тепер їй доведеться виручати з біди свого приятеля Сашка, який недбало поводився зі своїм талантом.

Виявляється, на наші з вами таланти чигає безліч небезпек! І ніхто, крім нас самих, врятувати наші таланти не може.

Я припускаю, що хтось із вас скаже:

— Пхе, якийсь там талант! Можна й без нього прожити...

Такому хлопчику чи дівчинці я раджу знайти Сашка Тишка — героя цієї книжки — і гарненько розпитати: як то воно — жити без таланту?

Це в тому разі, якщо ви не прочитаєте цю книжку А якщо прочитаєте — вам усе стане зрозуміло.

Ваша Галина Малик

Розділ перший,

в якому зникає список

Двері до третього "В" рвучко прочинилися. До класу просунулася розпатлана "по моді" голова "організаторші" — Лариси Адальбертівни.

— Привезли! — прошипіла вона, і двері за нею грюкнули.

— Ой! — заметушилася Наталя Никифорівна. Гарячково смикнувши блискавку чорної сумочки, вона вихопила гаманець і розігналася до дверей.

Але біля дошки згадала, що на неї дивляться тридцять пар очей.

— Я — у справі! — суворо звівши брови, швидко вимовила вчителька. — До директора! А ви тут щоб тихо! А хто буде з розуму сходити, — перебираючи ногами від нетерплячки, закінчила вона, — тих мені запише на листочку... м-м... ось ти, Тишко, запишеш! — І її клишонога постать зникла за дверима.

Ще якусь мить у класі було тихо. А потім клас неначе вибухнув. Тепер боятися було нічого. Всі знали, що сьогодні до школи мали привезти якісь дефіцити. Вчителі зранку тільки про це й говорили. Отож до кінця уроку була цілковита свобода.

— Ура! Гей-гей! — гукали хлопці.

— І-і-і! — тонесенько вищали дівчата.

Двоє хлопців видерлися іншим двом на

плечі і перед дошкою почали нападати один на

одного. "Вершники" намагалися стягти з "коня"

супротивника і водночас утриматися на своєму " ."

КОНІ .

— Давай! Тягни! Тримайсь! — підбадьорював їх вигуками клас.

І тут один "кінь" перечепився і простягся на підлозі. Він потяг за собою свого "вершника", а той — і двох інших.

Пролунав тріск, зойк... І крислатий старий фікус, що стояв у кутку на ослінчику, опинився на підлозі, серед купи землі та розламаних дощок. Всі застигли, наче у грі "раз, два, три — на місці замри!".

Винуватці, обтрушуючись, потроху приходили до тями.

— Ой, що тепер буде!

— Оце так!

— Ну й попаде вам! — загомоніли дівчатка.

— Давайте зберемо землю! — запропонував хтось.

— Куди ти її збереш, коли ящик розбився? — заперечила староста класу Люба Чаварга.

— Нічого не зробиш, все одно Кефіра побачить!

І тут всі повернулися до Сашка. Адже це йому доручено стежити за порядком.

— Ти їх запишеш? — спитала Наталка.

— Та нехай пише, хто його боїться! — шморгнув носом Федько Ходанич, один з "вершників". І додав глумливо: — Він же у нас зразковий!

Якби Федько не всунувся зі своєю єхидною усмішкою, все 6 обійшлося. Сашко й не збирався нікого записувати. Але після Федькових слів спалахнув:

— А що ти хочеш, щоб я сказав? Що фікус сам вистрибнув з ящика, бо захотів прогулятися?!

Сашко рішуче підійшов до своєї парти, вирвав з чорновика чистий листок і акуратно записав на ньому прізвища двох "коней" і двох "вершників". Усі вони винні: не затіяли 6 "турніру" — нічого 6 не сталося. А то диви які — ще й глузують!

Усі тихенько сідали на місця.

У коридорі почулися квапливі кроки. Щаслива Наталя Никифорівна залетіла до класу, притискаючи до грудей купу пакунків. З одного стирчали жовті курячі лапки.

Клас завмер.

Довгенько пововтузившись із пакунками, вчителька порозкладала їх нарешті по сітках. І лише по тому погляд її впав на фікус, що "вийшов погуляти".

— Га? — невідомо кого спитала Наталя Ни-кифорівна, сплеснула в долоні і плюхнулася на стілець. — Хто, хто... О Боже! Хто це зробив? Що це таке?!

Тут вона згадала про Тишка.

— Тишко, ти записав, що я тобі казала?

У Сашка млосно залоскотало в животі. Він не любив Кефіру (так звали її учні в класі). Але не послухатись її означало потрапити до директора. Бо директор, невідомо чому, вважав Кефіру зразковим учителем. А, чого доброго, Кефіра ще й батьків до школи викличе... Сашко хитнув головою і нехотя сягнув за списком. Але на парті його не було. Сашко зазирнув під зошит, підручник... Нема! Він понишпорив у парті, зазирнув під парту... Нема! — Ну?! — нетерпляче вискнула Наталя Ни-кифорівна. — Е-е, десь... був... — пробурмотів Сашко під партою. — Пропав! — розвів він руками, випростовуючись.

— Яс-с-сно! — мовила спроквола Кефіра. — Завтра щоб прийшов до школи з батьком.

І звернулася до класу:

— Ну, то, можливо, самі зізнаєтеся, щоб я не викликала директора?

— Наталю Никифорівно! — підняла руку Люба Чаварга. — Не треба директора. — Вона невинно поглянула на вчительку..у— А то почнуть розпитувати: та як це трапилося, та де це була вчителька під час уроку, та чому залишила клас... Навіщо нам ці розслідування? А ми до завтра все виправимо. І ящик новий принесемо. Правда ж? — значуще глянула вона на Федька Ходанича.

Наталя Никифорівна скинула оком на курячі лапки і хвильку розмірковувала. А потім невідомо кому— чи то Любі Чаварзі, чи то своїм пакункам — згідно кивнула.

Розділ другий,

в якому Сашко промовляє зачаровані слова

"Хто поцупив список?" — думав Сашко, ідучи додому.

Він перебирав подумки всіх, хто 6 це міг зробити. На серці у нього було незатишно. "Може, літака скласти?" — подумав Сашко, заходячи до своєї кімнати. Всі стіни у ній, і навіть стеля, були завішані білими моделями літаків і червоними грамотами за перемогу у шкільних конкурсах з моделювання. Сашка в школі і в дворі так і звали — "інструктор-конструктор". А недавно, після перемоги на міському конкурсі, завуч на лінійці назвав його "гордістю школи".

загрузка...

Та навіть ці приємні спогади не втішали.

На столі лежала нова модель — вчора тато з відрядження привіз. Сашко присунув її і заходився складати. Поступово він захопився. Але робота щось не клеїлася.

Прововтузившись із півгодини, він переконався, що з моделлю щось не те. Зубчики не потрапляли у призначені для них місця, розміри не збігалися, а дечого зовсім не вистачало.

І ось тут Сашко зробив оте, про що йому згодом довелося не раз і не два гірко пошкодувати.

Він узяв з полиці пляшечку клею, намазав ним крило, притис пальцем і мовив:

— Сяк-так триматиметься!

По цих Сашкових словах хтось у кімнаті важко-пре-важко зітхнув. Сашко здивовано підвів очі і і зіткнувся поглядом з власною фотокарткою. Тато сфотографував його з призом у руках — першою премією за кращу авіамодель на міському конкурсі. Тоді він позував татові щасливий, гордий і усміхнений, а зараз — Сашко навіть протер очі — зараз із фотокартки на нього дивилася його ж, але дуже похмура фізіономія! Еге ж, саме дивилася!

Бо за мить Сашко з фотокартки відвів очі, поставив приз у куточок і сказав:

— Дочекався і я від тебе! Спасибі! Бувай здоров і не кашляй. Тепер замість мене матимеш сяк-така!

Затим ступив у глиб картки і почав бліднути.

— Стривай! — гукнув Сашко, зрозумівши, що це йому не ввижається. — Хто ти?! Якого сяк-така?!

Але на картці вже не було нікого, тільки самотньо стояв у куточку приз...

РОЗДІЛ третій,

в якому починаються неприємності Отакої!

Сашко схопив картку, так і сяк вертів її, але дарма! На ній нікого не було! Не було — й квит!

"Треба показати татові картку!" — майнуло в Сашковій голові. Але з порога кімнати хлопець повернувся назад. Ні, тато — серйозна людина. Ніколи не повірить він, що таке могло статися. Розповісти мамі? Одразу підуть ахи та охи...

От і виходить — краще мовчати, подалі від гріха.

Сашко закинув картку між книжки на полиці і забув про неї, як і про невідомо куди зниклий список.

Але з того злощасного дня з ним почали коїтися неприємні речі. По-перше, він зовсім перестав розуміти, як складати моделі!

Сміхота! Сашко навіть сестрі Наталці не зміг зліпити примітивну саморобку, що їх ото креслять у журналі "Малятко".

По-друге, тепер на будь-яке зауваження вчителя праці Тиберія Тиберійовича Сашко відповідав: "Ет, сяк-так буде!"

А за сяку-таку роботу і оцінка, звичайно, може бути тільки сяка-така. Так і сталося, що вперше Сашко приніс додому табеля, де проти слів "трудове навчання" шкірив зуби жирний "трояк". Він був не один у стовпчику цифр.

Бо, ніде гріха діти, за що 6 тепер не брався Сашко, усе робив сяк-так.

— Ох! Ах! — сказала Сашкова мама. — Дитина перевтомилася! Дитині потрібен негайний відпочинок!

І Сашка на зимові канікули відправили в село до дідуся.

Розліл четвертий,

в якому з'являється Аля

Ох і гарно взимку на селі!

Та ще коли багато снігу впаде!

Та ще коли колгоспний конюх дядько Микола заллє з шланга ковзанку за конюшнею!

А цього року снігу нападало — хоч тунелі в ньому рий!

Сашко тільки приїхав — і за конюшню! Бабуся лише в поли руками вдарила.

А за конюшнею — давні друзяки. І Василь, і Юрко, і Петько тут. І незнайомі якісь — мабуть, теж на канікули приїхали.

— Ура! Конструктор приїхав! — оточили Сашка хлопці. — Отепер він нам покаже, як штаб будувати!

— Аз чого ви хочете його будувати?

— Та із снігу! Ось у нас є дошки і ящики, а ти покажи, як їх скласти, щоб штаб не розвалився!

— Ну, добре! — погодився Сашко. — Тільки щоб мене слухатись!

Довгенько довелося їм пововтузитись. Але нарешті начебто все готово.

— Тепер треба його випробувати! — задоволено сказав Сашко. — Не лізь, я сам! — штовхнув він у груди Юрка, який було розігнався до штабу.

Сашко обережно виліз по купі снігу на покрівлю. Нічого, начебто тримається. Обережно випростався. Ступив крок, другий. Прислухався. Ніби все в порядку. Сашко задоволено видихнув і повернувся до хлопців. — Ну, бачили, як треба штаби будувати? — зверхньо гукнув він. — Цей штаб до весни простоїть. А отут, — Сашко ступив крок убік, — тут прапор поставимо. — І Сашко злегка тупнув ногою.

І від того легенького тупу вся споруда раптом захиталася. Щоб зберегти рівновагу, Сашко змахнув руками і присів. Але дарма — щось затріщало, утрамбований сніг почав провалюватися. І Сашко шкереберть полетів усередину штабу.

— Ги-ги-ги-ги! Га-га-га-га! Го-го-го! — реготали хлопці і трималися за животи. — "Бачили, як штаби будувати?", "До весни простоїть!" — перекривляли вони Сашка.

Червоний як буряк виліз Сашко з кучугури снігу і побрів, куди очі дивляться.

1 2 3 4 5 6 7