Чорне озеро кохання

Ільченко Олесь

ЧОРНЕ ОЗЕРО КОХАННЯ

Глава 1

Зникнення

Розмова слідчого Сергія Петровича Зеленського з ученицею середньої школи номер 37 Тетяною Андрич тривала вже півгодини, але користі від їхнього спілкування, на погляд людини у формі, не було жодної. В повітрі міліційного кабінету, здавалося, висіли недовіра і настороженість, напівправда і недомовленість, відверта брехня і тяжкі зізнання; між папок ховалися слова, запитання й відповіді.

— І ти тоді з Володимиром Чайченком залишилася на Чорному озері сама, так? — знову почав міліціонер.

— Так, я про це вже казала, — Тетяна дивилася кудись крізь плече лейтенанта. — Всі пішли, а ми трохи затрималися, просто відстали.

— Тобто ти була останньою, хто бачив хлопця? — ще раз уточнив слідчий.

— Мабуть, останньою, — погодилася Таня.

— То "мабуть" чи "останньою"? — нетерпляче перепитав міліціонер.

— Останньою.

— І що трапилося? Куди він зник? Ти ж маєш знати! Гадаю, що ти просто щось приховуєш, — пильно вдивлявся у вічі дівчині лейтенант.

— Вова скоро з’явиться, — твердо заявила Таня, не змахуючи сліз, які стояли в її очах.

— І де він? І коли це — скоро? Його вже два дні ніде немає! — міліціонер ледь стримувався. — Ось заява його батьків про зникнення сина, зникнення під час вашого відпочинку! А ти мовчиш! То ти знаєш, де він? Ти зобов’язана розповісти все, що тобі відомо, чуєш — усе!

— Знаєте, я, мабуть, піду… — несподівано сказала Таня, підвелася й рушила до виходу з кабінету.

Дівчина взялася за ручку дверей, спробувала повернути її, смикнула, але відчинити двері їй не вдалося. Слідчий утомлено спостерігав за діями Тані.

— Двері можу відчинити або я, або хтось іззовні за моїм наказом, — пояснив він. — Так що сідай і розповідай усю правду. Почнемо спочатку: прізвище, ім’я, по батькові, рік народження…

— Я це все вже казала, казала, казала! — вибухнула плачем дівчина. — Я все-все вам сказала, сказала, я все сказала…

Тільки в цей момент молодий лейтенант збагнув, що в дівчинки просто шок, і тому вона поводиться не зовсім адекватно.

— Гаразд, — мовив міліціонер. — Іди додому. Поговоримо іншим разом. Відпочивай.

Таня пішла, а Сергій Петрович узявся перечитувати всі свідчення підлітків про зникнення їхнього однокласника Володимира Чайченка. Як не крути, а все зводилося до того, що Тетяна Андрич мала бути однією з останніх, або просто останньою, хто його бачив. Утім, вона й сама не заперечує цього. Але чому дівчина не хоче нічого розповісти до пуття? Зникла людина, а вона стверджує, що Вова скоро з’явиться… Якщо припустити неймовірне, і він, скажімо, поїхав куди-небудь, утік з дому, то вона мусить хоч трохи заспокоїти батьків. Але якщо скоїлося непоправне, то… Про це краще не думати. Проте й така версія цілком має право на існування… Чи не сама Таня винуватиця біди? Незрозуміло. Жодних сварок на тій гулянці підлітків на березі озера не було, як стверджують опитані. Отже, доведеться ще раз викликати двох водолазів, аби ретельно перевірити дно озера. Все може бути, як казав учитель молодого слідчого, підполковник у відставці Микола Миколайович Шевель. Сергій Петрович завжди із вдячністю згадував свого наставника, досвідченого "сискаря", як колеги називали сивочолого Шевеля. Такі незрозумілі історії, скажімо, як із цим зниклим хлопцем Володею, підполковник колись легко розв’язував — як професор дитячі кросворди. Недарма Шевель у "полудень" своєї служби в міліції був "важняком" — тобто слідчим з особливо важливих справ, а потім навіть очолював спецпідрозділ з таких розслідувань. Але тепер пан Микола на пенсії, і Сергієві доводиться самому напружувати звилини, аби зрозуміти, де ж могла подітися людина серед білого дня, перебуваючи поруч із своїми друзями, однокласниками, зникнути перед самісіньким поверненням додому.

* * *

Таня не поспішаючи йшла додому. Думки її плуталися, перестрибували, мов дикі кози, одна через одну, з місця на місце, з однієї події, спогаду, до іншого карбу в пам’яті… Дівчина не могла зрозуміти, як усе сталося. Іноді їй здавалося, що ці події — гра її уяви, якесь марення, сон, що Вова нікуди не зникав, і що все довкола — недолугий жарт, який має ось-ось скінчитися. Але нічого не минало, не завершувалося, а навпаки, ще більше, як їй здавалось, загострювалося. Плакати ночами вона вже не могла. Була у стані якогось заціпеніння, з якого її не вивів навіть допит у міліції. Але хіба вона могла що-небудь до пуття розповісти? Тані вже ввижалося: вона нічого не бачила на злощасному Чорному озері. І це було правдою. Чи напівправдою? Таня й сама не могла дати відповідь. Проте дівчина твердо вирішила, що вона, саме вона і ніхто інший, є головною, чи не єдиною причиною зникнення Володі. І цей страшний тягар був над нею вдень і вночі.

Як усе починалося? Так, слід з’ясувати, як усе починалося. Таня відчувала, що згадавши все, всю історію їхніх з Вовою стосунків, вона зможе дати відповідь на головне і другорядні питання. І про неї, і про нього, й про його зникнення. Зрештою, вона зможе хоч щось пояснити батькам — його татові й мамі, та і її батькам також. Бо всі вони дивилися на неї, розпитували, плакали, кричали і, що найгірше, — мовчали разом з нею.

Таня не могла збагнути: як так — щойно людина була, і ось її вже не стало. Ні, в таке вона не могла повірити! Володя скоро повернеться, повернеться. Серце казало дівчині заспокійливі слова, а розум нашіптував: "Звідти, де тепер Вова, ніхто ніколи не повертається!" Серце у Тані від такої думки калатало, мов навіжене, і вона йшла, не помічаючи людей, далі розкручуючи стрічку спогадів, мов затерту стару чорно-білу плівку з татового фотоархіву. Тільки чому на цій плівці не фантастичний бойовик, а вона, її друзі, школа, місто і розмови про те, що так турбує останнім часом усю їхню "команду"?

Глава 2

Новачок

Уроки закінчилися. Всі учні висипали зі школи у двір. Хто почав одразу ж грати в футбол, хто подався додому, а декілька приятелів-підлітків, які складали "команду", як вони себе називали, поговоривши біля школи, посунули до найближчого кіоску. Хлопці й дівчата накупили чіпсів, вищий за інших Андрій спромігся придбати пиво, а Леся промуркотіла, що "сигарети в неї завжди з собою". Компанія попрямувала до найближчого скверу, в той його куток, куди рідко заходили пенсіонери й мами з маленькими дітьми. Дві лавки, одна навпроти одної, немов чекали на галасливий гурт. Покидавши портфелі, почали діставати чіпси, а Андрій відкоркував пиво.

Тарас приклався до пива також, а природжений артист Петрик почав зображати якогось американського комедійного актора, повторюючи, мов папуга, слова: "А… ч-чоловік-молекула! А… ч-чоловік-молекула!" Компанія, дивлячись на його гримаси, реготала як навіжена, а Оля сміючись, уважно, вивчаюче позирала на Тараса. Вася жував чіпси і думав про щось, не звертаючи особливої уваги на інших. Таня з Юлею перешіптувалися, дивлячись на Вітю…

загрузка...

Той, зауваживши погляди дівчат, вийняв з портфеля м’ячика і почав показувати дива гри сокс. Він так майстерно і тривалий час підкидав ногою м’ячика, що всі здивовано принишкли.

Але в цей час Петрик, знаний витівник і бешкетник, знайшов кілька пакетиків з-під соку. Вочевидь, якась неохайна істота, замість кинути їх до урни зі сміттям, просто залишила валятися під лавкою. Судячи з широкої усмішки Петрика і його сяючих очей, він відразу збагнув, як черговий раз розважити всіх. Виклавши рядочком пакети, він почав швидко, по черзі, стрибати на них. Ті вибухали з характерним звуком хлопавки, лякаючи бабусь, що проходили неподалік, а водночас викликаючи шалений регіт хлопців і манірне несприйняття таких розваг у дівчат. Леся навіть демонстративно звела очі догори, голосно прошепотіла "О, Матка Боска!" і похитала головою. А невисокій Софійці витівки Петра завжди подобалися. От і зараз вона сміялася чи не голосніше від хлопців, а потім поцілувала Петрика в щоку, від чого той почав стрибати довкола лавочок просто як цапок, і цим ще дужче смішив приятелів.

Пустощі друзів пригамував прихід Марти з паралельного класу. Розбитна дівчина про щось пошепки погомоніла з подружками, а потім, усім виглядом показуючи, що вона в курсі найпотаємніших шкільних справ, нетерпляче почала переповідати останні новини.

— Слухайте історію. Галю з нашого класу знаєте? Так от. До нас у клас прийшов новенький хлопець, Вова. Кілька разів він проводжав Галю додому. А недавно двоє дівчат з нашого класу запитали, як Вова ставиться до Галі. Йому нічого не лишалося, як сказати правду: що ставиться він до неї нормально, симпатизує їй, але ніякої "любові" між ними немає…

— Звідки ти це все знаєш? — здивувалася Таня.

— Ну от знаю, і все! — відмахнулася Марта.

— Розповідай далі! — в один голос попросили дівчата, а хлопці не знали, як реагувати на таку розповідь. До чого хилить Марта?

— А за кілька днів Галя й каже йому: "Треба поговорити", — продовжила Марта. — І — тільки уявіть! — уже о пів на восьму ранку вони зустрічаються біля школи. Галя розповідає Вові про плітки щодо них, які ходять по школі, й заявляє, що таких розкладів вона не любить. Вона пропонує не зустрічатися — через ці плітки, але до того ж запитує, мов ті подружки, як хлопець ставиться до неї. Він знову відповідає, що добре ставиться… Але в той же день Вова підійшов до неї і сказав, що немає сенсу не зустрічатися. Давай, мовляв, спілкуватись, як і раніше. Галя погодилася, а через два дні підійшла і сказала: "Вибач мене за все". Увечері зателефонувала й знову почала вибачатися, казала, що неправильно оцінила ситуацію.

— Ну, ти вже загнула! — недовірливо глянула на Марту Софійка. — Звідки ж ти про телефонні дзвінки знаєш? Галя сама сказала?

— Ну, сказала — не сказала… — невдоволено пробурмотіла Марта. — Яка різниця? Це ж історія!

— Ну, а далі? — чомусь пошепки запитала Таня.

— Далі нічого особливого не було — кілька днів "морозилися" одне від одного. І тут хлопець вирішив зробити крок — призначив зустріч уранці під приводом, що треба дещо обговорити. Насправді, як виявилося, у хлопця був план — поцілувати її! А далі діяти за ситуацією.

— Класно! — тихо сказала Софійка.

— Він думав, що Галя просто соромиться і боїться зробити рішучий крок, — вела Марта. — Але, зрештою, простоявши двадцять хвилин на морозі, він просто чмокнув її в щічку.

1 2 3 4 5 6 7