— Все-таки весело, що ми приїхали! — змінила тон на легковажний Ольга. — А цей Ігор не дурний, вже так хотів тобі руку поцілувати, що для цього і Меланії, і мені спочатку поцілував, щоб пристойно вийшло! Мабуть, ладен був десяток інших поцілувати за твою! Я б на твоєму місці закрутила б йому голову на зло цій пихатій княжні. Їй-богу, сушена риба.
— Ти казала — заморожена, — нагадала Літа, щоб звести все на жарт. — І потім, як можна казати про людину, яку ти зовсім не знаєш. Може, вона просто стримана, замкнена, а дуже його любить і за нього вже спокійна.
— Я б на твоєму місці... — вела далі Ольга.
— Ти ніколи не будеш на моєму місці, — вже сердито одрізала Літа.
Ольга надулася, і Літі стало ніяково, проте вона хотіла припинити таку розмову, а посваритися з Ольгою було завжди легко, як за кілька хвилин і помиритися.
Так воно і сталося. ......
Подруги лягли, помирившись, спочити після стількох переживань та вже занадто щедрого і смачного обіду, де мусили все покуштувати, бо інакше Меланія Степанівна робила такий ображений вигляд, просто от-от заплаче.
* * *
— Аж шкода, що дітей немає, — зітхнула Ольга, — ото б поласували.
Усі в домі полягали, хлопці, підморгнувши один одному, зникли, і в домі запанувала тиша, навіть віконниці Меланія Степанівна позачиняла, щоб ніщо не турбувало. Минула, може, година. Всі спали.
Раптом у двері кімнати, де спочивали гості, тихенько постукали.
— Літочко Миколаївно, — почула Літа шепіт дияконихи, — там чогось мати Серафима Устю до вас послала, вийдіть на хвилинку. От уже до серця їй припали, і спочити не дасть! — з погордою і з докором сказала вона. Потім, позіхнувши, додала: — Вийдіть до неї, а я піду ще досплю...
Літа вийшла на ганок. Перед нею справді стояла, смиренно схиливши голову, Устя, та враз швидко, кинувши метким оком туди-сюди і переконавшись, що дияконихи нема, впритул наблизившись до Літи, швидко-швидко заговорила.
— Це мене панич до вас послали, просили, щоб негайно, негайно вийшли, там таке щось трапилось, ви дуже потрібні, він за оранжереєю вас чекає, сам усе скаже.
У неї був такий сполоханий вигляд, що Літа перелякалася:
— Що, що трапилось? Кому погано? Хтось захворів? Може, панночка з Петрограда?
— Хіба я знаю?
— А де мати Серафима?
— Вони у себе, лягли до вечірні спочити, сьогодні ж пізня вечірня, а гості у гостиниці. Хіба я знаю, що там? Панич після обіду провів їх, трохи у них побув, а потім до матері Серафими заглянув, та вони вже спали, він до себе зайшов, потім уже не знаю. Я бігала до сестри Секлети, а як верталася, швидко верталася, а він мене перестрів і каже: біжи швидше, Устиночко, так і сказав: біжи, Устиночко, і скажи пані вчительці, тій, що у отця Гаврила і до нас приходила, щоб негайно вийшла, щоб і хвилинки не барилась. Я не знаю, що там сталося. Він був такий сполоханий, як не при собі. Може, з панночкою? Ви вже йдіть туди одразу. Він сказав: нікому не кажи, тільки лише самій пані вчительці, і щоб ніхто не чув і не бачив, і проведи за оранжерею до левади, де лавочка стоїть, я там чекатиму. Тільки негайно, негайно — так уже наказували, щоб і хвилинки не гаяли. Одягайтесь, я швиденько проведу.
Літа злякалася. Що могло трапитись, щоб Ігор послав Устинку? Може, справді погано Аді або її матері? Не може ж бути, щоб тільки тому, що захотів її побачити, чинить так необачно, адже він такий стриманий. Може, була якась розмова з Адою і їй насправді погано? Можливо, не дай боже, щось із матір’ю Серафимою теж через нього і він хоче її попередити? Ясно, що він хоче про щось попередити. Ох, тільки б усі були живі і здорові, а решта — що б не було — владнається!
Вона швидко натягла плаття, звичайно, не те шикарне, в якому була вранці в церкві, а просте, яке під руку трапилось, яке швидше можна було одягти (слава богові, Ольга міцно спала, не зворухнулась), і поспішила за Устинкою.
— Он, бачите, панич сидить за ліщиною, ну, ви вже самі йдіть, а я побіжу мерщій, щоб мене хто не кинувся.
Ігор підвівся і пішов назустріч.
— Що таке? Що трапилось? Хтось захворів? — схвильовано спитала Літа.
— Сідайте. Спасибі, що прийшли. Зараз усе скажу, і ви не гнівайтесь на мене, що я так вчинив. Інакше неможливо було. Я міг тільки зараз скористатися часом, коли я сам, бо зараз усі спочивають.
— Ні, ні, я не гніваюсь, я так злякалась! Добре, що все гаразд, що ніякого нещастя.
— Нічого не гаразд, — похмуро, але якось дивно спокійно сказав Ігор, дивлячись їй у живі очі. — Я тільки прошу, дуже прошу повірити мені. Дійсно, трапилось нещастя, і я не знаю, що мені робити.
— Яке нещастя? Скажіть нарешті!
— Ви знаєте, що за три дні призначено вінчання, у середу, сьогодні неділя, але воно може не відбутися.
— Як? Чому? Адже все вже домовлено!
— Ви не розумієте чому? Адже ми домовились говорити хоча б одне одному правду і бути правдивими. Чому ж ви удаєте вигляд, що не розумієте?
— Я не пам’ятаю, щоб ми домовлялись, — розгублено мовила Літа. Вона розуміла, розуміла, що говорить щось не те, недоречне, але їй хотілося відтягти час. Вона не хотіла, боялася почути найважливіші і найстрашніші слова у світі саме від нього.
Проте Ігор їх не вимовив.
— Я хочу вас тільки спитати: що мені робити? Хай скаже мені людина, якій я одній повірю у цьому брехливому світі. Я ніколи не був у такому становищі. Я міг грати словами. Зараз мені не до того. Я вже зазнав близькість смерті і знаю, чого варте життя, — воно варте лише правди. От тому, коли я раптом повірив, що правда все ж таки може існувати, я не хочу, не можу, не маю права брати шлюб з людиною, чужою моїй душі, коли думаю лише про іншу.
— Як же так швидко вона стала вам чужою і вмить все порушилося, чого бажали самі не з примусу, не з якихось виняткових обставин. Більше року ви були заручені — в яке становище ви поставите бідолашну дівчину? — серйозно, але без докору спитала Літа, наче її це зовсім не обходило і не вона була тою "іншою".
— Хіба ви не розумієте, не знаєте, що можна прозріти і зрозуміти багато чого в одну мить і це прозріння зробить неможливим те, що здавалося цілком нормальним, можливим, просто зручним, легким.
— Я не хочу так погано думати про вас, — гаряче заперечила вона, — я не хочу думати, що ви ставилися легковажно, що для вас був просто зручний цей шлюб. Адже ви були не байдужий до Ади, ви листувалися, нудьгували, поспішали до неї.
— Як ви, наче зовсім стороння і вас наче це зовсім не стосується, говорите про все, вигадуєте прописні істини, — якось болісно мовив Ігор.
Йому було навіть дивно. От сидить вона поряд, та "інша", через яку все порушилось, — еге ж, через неї, він її побачив і відчув, що все насправді може, повинно бути іншим, — і вона так розмірковує... не спокійно, ні, але, але...
Він не розумів, не усвідомлював, що свої почуття, які вибухнули в нього, він одразу приписав і їй.
Але ж вона всміхнулася йому в першу мить знайомства, так дивилася в живі очі, так щиро розмовляла — хіба так могла поводитися байдужа людина? А втім, він не думав про її почуття, про неї окремо, він думав про себе і про неї спільно, що він не може існувати вже без неї, без цієї її усмішки... і він сказав:
— Розумієте, я не можу існувати без вашої усмішки. Тільки відчуваючи її в собі, знаючи, що побачу її знову, для себе, своєю, рідною, я можу спокійно повернутися на фронт і все пережити там, що б не було.
Так ще ніхто не освідчувався їй в любові. Небезпечні слова не були вимовлені, і він сидів стриманий, напружений. Вона зовсім не боялася і не думала, що він намагатиметься обняти її, поцілувати, адже цього завжди прагнули всі чоловіки, котрі залицялися до неї, признавалися в коханні. Хіба такого не траплялось? Та вона добре знала, як остудити їх і поставити на належне місце. А зараз цього й не треба було берегтися. Він сидів якийсь зосереджений і навіть не сумний, а наче в глибокому роздумі. І голос його став якийсь глухуватий.
— Після вас я ні з ким не зможу бути.
Що означає "після"? Хіба було щось таке, що можна сказати "до", "після"? Може, це просто чергова примха, забава молодого, "інтересного мужчини", як визначила Ольга, блискучого офіцера, який, не замислюючись глибоко, звик до легкого флірту, любовних пригод, до досить байдужого, але завжди чемного ставлення до жінок, яким, безумовно, завжди подобався і тому не звик до відмов. Та ще тут, в далекій провінції, та ще з заміжньою жінкою — ніякої відповідальності!
Ні, його поводження, його вигляд були зовсім не такі. То все було в його іншому, безтурботному молодецькому житті, до війни, до перебування зі смертю поряд. Він дивився на неї начебто спокійно і немов лише одного благав — щоб вона йому повірила. Він не згадував Ади. Може, з вродженого і вихованого такту. Може, тому, що те також було до війни — легке, без особливих розмислів.
Обоє мовчали, і вона наче спантеличена, і він не знає, що робити, знає тільки одне — він не хоче, не може вінчатися з Адою.
Раптом він спитав:
— Як вас звуть удома?
Що за несподіване запитання!
— Ну як? Мама, подруги, брат, сестри звуть Літа, частіше Літка — це вважається ласкавіше. А Літа — це строгіше. Це так у дитинстві Лізу перекрутили, так і лишилося. Навіть чужі частіше кажуть просто Літа Миколаївна. Це ви чули, як Ольга Літкою називала.
— А чоловік? Чом ви не згадали про чоловіка?
Вона глянула на нього і нічого не відповіла.
— Пробачте, — мовив він.
Дійсно, яке він має право питати такі речі? Він же не може сказати їй, скільки ласкавих і ніжних імен він створив для неї з її імені.
А вона зараз посмутніла. Власне, яке йому діло, як зве її чоловік? Невже вона хоч кому скаже, що ніяк він її не зве? "Скажіть дружині", "покличте маму", "супруга вдома", "супруги нема". Вона хотіла згадати, а як він звав її перші дні? І не могла. Але яке діло до того цьому Ігореві?
Він сидів, підперши руками голову і втупивши очі кудись поза неї.
— Не робіть дурниць, — сказала вона і доторкнулась своєю невеличкою рукою до його плеча. Він здригнувся.
— Що ви звете дурницями? — повернув він до неї лице. — Дурниця непростима буде, коли я занапащу своє життя, а може, й Адине, вона ж то ні в чому не винна. Може, краще було б, коли б мене вбили, але ні, тоді я так і не побачив би вас і вмер, не знаючи, що існує справжня радість на світі.
— А в чому ви вважаєте радість для себе? — необережно спитала Літа.