Дiвчата нашої країни

Юрій Логвин

Юрий Логвин

Дiвчата нашоЇ краЇни

ДIВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ

Пiд час опалювального сезону батареї в моїй кiмнатi аж шкварчали. Тому малювати оголену натуру було i приємно, i легко. Бо в теплiй кiмнатi якось легше вмовляти гостей на жертви заради мистецтва. Гостi до мене або самi пiдiймались, або я по них спускався на четвертий, жiночий, поверх. Одна з особливостей iнституту, де всi вони вчились, полягала в тому, що там готували як перекладачiв з росiйської мови на iншi, так i з мов республiк на росiйську. Тому до моїх послуг, вважайте, були всi "дiвчата нашої країни" (тобто СРСР'у). Хоча вони й були до моїх послуг, але... треба було з ними роззнайомитись, не наступаючи на мозолi їхнiм фраєрам, зробити портрет, а тодi вже роздягати i малювати.

З тюркомовними дiвчатами стосунки склались чудовi. Якщо делiкатно i наполегливо вмовляти, то згоджувались.

Угро-фiнська мовна група або без всяких там портретiв i довгих умовлянь роздягалась, або навiдрiз вiдмовлялась. Подальшi контакти були безплiднi.

Кавказькi дiвчата перший рiк гуртувались i тримались сторожко i агресивно, як у бойовiй зонi. До себе близько не пiдпускали. Вiдокремити когось iз компанiї було неможливо. Якщо хотiв намалювати портрет однiєї, доводилось запрошувати з нею двох-трьох подруг. Але далi портретiв у перший рiк навчання справи не просувались.

Та на другий рiк навчання горянки наче показились. Познаходили собi якихось напiвкомерсантiв чи напiвбойовикiв. Може тому цi зеленi горянки лягли пiд бойовикiв, що майже всi вони хизувались шрамами, здобутими в джихадi... Одним словом, тут пiдходить iмперський вираз: "Восток —— дєло тонкоє...". Вони то милувались зi своїми палестинськими федаїнами та лiвiйськими нелегалами. То ходили зi здоровенними синцями через усе "шамаханське" личко. То тiкали вiд своїх комерсантбойовикiв i ховались за ще не оприходуваних подруг. То гордо вiдкидали прохання про замирення своїх крутiлiв. А потiм, правда, через якийсь час самi ж до них i приповзали.

Так що менi нема чим хвалитись —— горянок я не помалював.

Навiть Фузу, яка одного разу до мене прийшла.

Якось я пiймався в лiфтi разом iз Фузою. Був я з гостинцями iз ЦДЛ'у. В однiй редакцiї менi трошки рублiв пiдкинули.

Не втримався i влаштував собi в буфетi ЦДЛ'у банкет —— заливна осетрина, бутерброд з горбушею, пирiжок iз яблуком i подвiйна кава. Та ще й додому, здається вдруге у своєму життi, купив здоровенну шишку ананасу. Кажу я Фузi:

-— За годину приходь. Чаю вип'ємо... як буде час —— помалюю. Добре?

Фуза, нiби на згоду, сiпонула гострим пiдборiддям i гордо вийшла з лiфта на своєму поверсi.

Як пiдiйшов час, нарiзав я на блюдечко скибочки ананасу i в похiдний мисливський стопарь нацiдив кубанської iзабелли.

Тут i Фуза пошкрябалась у дверi.

Запросив до столика.

Фуза сильно потягла повiтря своїм довгим носом. Чи то запахом ананасу чи iзабелли насолоджувалась. Взяла одну скибочку ананасу.

Аж тут хтось загарлав у коридорi, щоб я бiг на кухню. Я полишив Фузу i вискочив до кухнi —— пiдгорало моє тушковане м'ясо.

Коли впорався з каструлею i повернувся до своєї кiмнати, дверi були щiльно закритi.

Вiдiмкнув замок i хотiв зробити Фузi зауваження, що треба обережнiше поводитись iз цими пiдступними замками. Та Фуза щезла. На блюдечку не було анi скибочки, а порожнiй стопарь лежав на пiдвiконнi.

Коли ж я знов зiтнувся з Фузою в лiфтi i сказав, щоб вона прийшла до мене на малюнок, вона оскаженiло гарикнула менi в обличчя: "Я не продаюсь!.." I прожогом вискочила з лiфта на чужому поверсi.

Потiм, по роках, мої московськi знайомi розповiдали, що Фуза пiсля закiнчення iнституту на Кавказ не повернулася. А пила i тинялась по гуртожитках у землякiв. Як ото хтось iз кавказцiв говорив: "Без вiстi пропавшiє на асфальтє..."

Та ще дурнiша пригода в мене вийшла з однiєю дипломанткою. Ну таке в неї було монголоїдне лице, такий жовтий колiр шкiри, таке смоляне лискуче волосся i така туга постава, що я не втерпiв i майже силою затяг її до себе.

Умовляв дуже довго, аж самому набридло. Моїх, може двохгодинних, зусиль вистачило тiльки на те, щоб вона зняла блузку та бюстгальтер. Сидiла напружено, наче задерев'янiла. Стискала той бюстгальтер i не хотiла його кудись сховати.

Якось вже я надряпав кульковою ручкою невеличкий малюночок. Думав, що збiльшу цей сюжет для наступного, головного сеансу i собi полегшу роботу. Та не так вийшло —— наступного дня вiдключили батареї. I коли я повернувся з лекцiй, в кiмнатi було прохолодно. Тому, поки не зiгрiлося вiд сонця примiщення, до дипломантки не пiдходив.

Аж ось i нагода трапилась —— давали стипендiю. Ну, пiдiйшов. Щось вона була насуплена i ледь промимрила у вiдповiдь на привiтання. Менi б треба було вiдiйти без зайвих слiв, а я вiзьми та й спитай, коли ми зможемо продовжити малюнок.

-— Ви мене образили!

-— Я?! Та нi вам i нiкому про вас жодного поганого слова не сказав.

-— Для чого слова? Мене роздягли — i це значить не образили?! Ми гордi люди! Ми з негiдниками не дружимо!..

Крутнулась i пiшла геть. Отакої!..

Того самого дня, опiвночi спускався я пiшки з сьомого поверху, бо лiфт вiдключили, до чергової. Роману було погано iз серцем i вiн попрохав мене зателефонувати до невiдкладної.

Коли ми з черговою, дебелою Фаїною, додзвонились, зрештою, до медикiв, настав менi час тьопати, нi, звиняйте, це сьогодня тьопаю, а тодi —стрибати!

I наздогнав я десь мiж другим i третiм поверхами нашого марксиста —Мiхаiла Iвановiча Зарбабова. Цей головатий недомiрок зосереджено ступав на засмiченi сходинки. На його коротких нiжках були чистенькi домашнi капцi з помпончиками.

Вiн вже влiпив менi трiйку з марксизму. I її завiзували i вiн не мiг її виправити на двiйку, тому я не був коректний до його русофiльської мiмiкрiї i нагадав йому про це дуже чемно:

-— Добрий вечiр, вельмишановний Мiкаеле Оганесовичу! —— Вiн аж шарпонувся. Ну я не став називати ще й Зарбабяном, а просто спитав —— Що сталося? Ще хтось вам не здав iспит?

-— А ну вас! Таке скажете! Iду до Р-— ої, хай вона негайно закриє вiкно! I негайно припинить!

-— А чого їй закривати вiкно? I що вона має припиняти?

-— Тому що вона танцює!

-— Та хiба тiльки вона одна танцює? Та нехай собi танцює!

-— Ще чого не вистачало?! У мене дiти, син i дочка! Їм з вiкна все видно!.. Вони все бачать!..

-— Господи, —— кажу я. —— Так не тiльки ж Р-— на танцює! Там бiля лiфта справжнiй танцмайданчик влаштували.

-— Та як ви не можете зрозумiти —— вона гола танцює! Їй затвердили диплом —— от вона й влаштувала кардебалет на радощах... Залiзла на стiл i танцює.. I штори, ви уявiть собi, не закрила!..

Менi не стало повiтря, вiд смiху менi аж живота спазмами взяло. Я спинився i плакав вiд смiху.

Зарбабов подивився на мене з такою люттю, що, якби знов була його сила, я мав би з марксизму одиницю.

-— I чого ви смiєтесь?!!

-— Михайле Iвановичу. (Пожалiв я його мiмiкрiю.) Це я над своєю помилкою смiюсь... Їй-богу!

Не знаю, чи повiрив цей кавказький марксист моїй божбi, але слухати мене не став i, видряпавшись на майданчик четвертого поверху, швиденько потупотiв по коридору.

ТАЄМНИЦЯ

Тодi вся спiлка тулилась в кiмнатах-закапелках на другому (i останньому) поверсi старосвiтського будиночку на площi Калiнiна (а перед тим —— Думська площа, а ще була площею Жовтневої революцiї, а тепер —— Майдан Незалежностi).

Щосереди та п'ятницi, по роботi, у холi спiлки малювали натуру. У закутку ставили два щити для об'яв —— роздягалка готова. Будь ласка —роздягайтесь i марш голяка на подiум. Ентузiасти приходили заздалегiдь, щоб зайняти добре мiсце.

Вiдвiдувачi цього рисувального збiговища подiлялись на ентузiастiв —серед них найславетнiший —— славний блаженний Сергiй Отрощенко; "золотарiв" —— (тепер їх називають "вуаєристами" —— (вони не стiльки малювали, скiльки ковтали слину вiд споглядання жiночої наготи); i випадкових клiєнтiв, часто навiть на пiддаттi, як от добрий рисувальник Тарасенко. Одного разу навiть з'явився вальяжний Микола Петрович Глущенко (клiкуха в системi НКВД —"Ярема"). Стояв пiд стiною, щоб нiхто не зазирнув. Вiн i коли пiдраховував, що i за скiльки в нього купили з чергової виставки, так само ставав у глуху оборону, щоб нiхто не мiг зазирнути в його записну книжку.

Натура була головним чином жiноча, хоча траплялась i чоловiча.

Була одна особливiсть у поведiнцi натури —— чим була гiрша модель, тим вона акуратнiше приходила на сеанси.

Т. Я. проходила по першому розряду: зросту високого, блiде лице, очi зеленi, чорне волосся важко падало на тугi бiлi плечi. Любила стояти, якмога сильнiше виламавшись в талiї. Але ще бiльше любила позувати лежачи. Викрутить своє багате тiло, прикриє очi рукою, нiби вiд яскравого свiтла сафiту, i з-пiд лiктя вивчає, хто i як на її голизну вибаньчився. А як надибає якогось "золотаря", що ще й нiби випадково, просто на нього, коли мiняє позу, стегна розтулить... Добре пiддатий Тарасенко одного разу, вздрiвши такий фокус, про срамне тiло Т. Я. виголосив: "Ннну, обєз'яна..."

Зрозумiло, що Т. Я. завжди спiзнювалась i завжди через якусь неймовiрну iсторiю... Ну, звичайно ж, їй вiрили, вибачали i чекали... Бо вона таки добре позувала. Позувала i в iнститутi. Якось Мобуту менi жалiвся, що вона позичила в нього зi стипендiї та й по тому... Я ж не можу поскаржитись на неї, бо не мав з нею нiяких стосункiв.

Отож зрештою, про справу. Я спiзнився того разу i прогавив кульмiнацiю подiї. Але менi детально про все розповiв старий Шамович. Вiн приповзав ранiше всiх, не дивлячись на свою серцеву задуху. Потiм вiн i старостою був нашої студiї, коли цей будинок на площi зламали i ми малювали в однiй iз кiмнат худфонду на подвiр'ї зруйнованого Михайлiвського монастиря.

Як на диво, Т. Я. прийшла ранiше, навiть ранiше деяких ентузiастiв. А тут якраз почали збиратись члени спiлки на засiдання секцiї. Прийшов i "Спiвак". Деякi уточнення —— "Спiвак" невеликого зросту, руденький, з великими залисинами, очi блакитнi, виряченi. Мав сильний i чистий голос. Особливо вражаюче в нього виходило, коли на повну силу легень у нiчному парадному спiвав арiю Рiголетто iз словами: "Партiзани, iсчадьє ада, спрятать куда успелi?.."

Т. Я. стояла в купцi ентузiастiв i розпускала чернуху про те, як вона потрапила в авiацiйну пригоду.

1 2 3