Страдницьки морщив лоба, намагаючись щось зрозуміти. Потім якийсь зблиск думки майнув у його сірих круглих очах.
— Ну малєц! Ну, услужіл. Собірайся. Ідьом сейчас же в город… я там какнібудь поправлюсь… а тади уж ми тєбя вирядім в козу і… будєм іграть!!! Ах ти, мать чесная, не пєрєвєлісь єщьо хрєстьянскіє душі…
Собірайся, собірайся і гойда в город!!!
— Дядьку! Я не хочу йти отако в місто. Я хочу зразу козою. Щоб мене ніхто не впізнав…
— Постой, постой… — Похмільний поводир обома долонями щосили стис собі скроні і, болісно кривлячи вуста, щось собі шамрав під носа… — Ага, понял. Нє хош, штоби зналі, что коза — ето ти?..
— Ага.
— Ладно… Оно бить козой нікак нє срам… Но єжелі ти боїшся — будє потвоєму…
Стогнучи, схлипуючи, важко дихаючи, лицедій підвівся з лежбища.
Подовжив ланцюг Марьванни і зняв з неї вуздечку-намордник. Тоді вхопив горщик з-під грушок і виповз надвір. Горщик снігу пхнув у пічурку і розпалив вогонь.
Хлопчик скручував солому в жмаки і підкладав у пічурку. Сутінки бурдею сповнились пасмами диму і спалахами швидкого вогню.
А лицедій витягав із короба всякі лахи і дивні речі. Були тут і дудка з берести, і сопілка калинова, і ріжок із волячого рога, і якісь дерев'яні ляльки, і якась скрипка, а з довгим держаком і двома струнами, та ще й бубон із калаталом. Найбільший козубок вміщав у себе і дівчаче вбрання, і козячу личину. Витрусив звідтіля тонкі лляні онучі, підсохлі і пожолоблені, але ще цілі личаки. А найголовніше, дерев'яна козина голова із справжніми рогами. І нижньою щелепою з мотузкою. Якщо шарпати за мотузку, то щелепа дзвінко, гучно вдарялась об верхню.
Лицедій попустив ланцюг ведмедиці, і вона почала перегортати лапами снопи. Щось нюхтила і, певно, знаходила якісь зернини, бо плямкала і облизувалась.
Сорока теж зацікавилась снопами, тими, що стояли під стіною стрибала по них, камешилась і таки щось видзьобувала.
Лицедій покрутив козину голову і кілька разів лунко клацнув дерев'яною щелепою.
Він гучного клацання "кози" ведмедиця застигла з піднятою лапою. Немов ще чогось чекала, якогось продовження звуків. Але поводир відклав "козу" і заходився сьорбати з ложки розталий сніг.
Тимкові пити хотілось, але він гидував брати ложку у страннього, від якого так страшно смерділо сивушним перегаром. А спалити собі пальці об розпечений горщик — він не дурний.
Тому, коли лицедій простягнув ложку малому, той сказав:
— Я пити не хочу. Я їсти хочу.
І Тимко розгорнув на колінах ганчірку і взяв останній черствий кусник хліба і колобочок, зліплений із залишків жовтого сала. Із-за халяви витяг малесенького гранчастого ножа і навпіл розкраяв і хліб і сало. Простягнув лицедію. А той саме припасовував до козиної морди грушевий патичок, як ото пужално батога.
— Брррр! — Здригнувся усім тілом ведмежатник. "Без чарки і дивитись не можу на сало!" Проказавши "Отче наш", хлопчик почав снідати. І одразу ж до нього пурхнула сорока. Довелось витягати з торби ягоди. Сорока подзьобала і знов перелетіла на снопи. Там вони удвох із ведмедицею і порпались — сорока вгорі, а Марьванна долі.
І от лицедій почав виряджати Тимка. Замість червоних чобіт — засохлі личаки. Поверх штанин кілька завивів полотняних онуч. Довгий, до самих личаків, набійний бузиновий сарафан. А поверх — поїдена міллю і латанаперелатана волохата козина шкура. З двома дірками для очей. А над шкурою дерев'яна козяча морда. Від неї йшла шворка під шкуру. Тимко мав тримати під волохатим покривалом, лівою рукою палицю, на яку настромлялась "козина" морда. А правою смикати за шворку, щоб щелепа клацала об голову. Ще й щоки лицедій розмалював рум'янами. А голову обвинув великим платом із червоними набійними візерунками.
Коли лицедій почав прибирати "козу", ведмедиця перестала шарудіти соломою. Тільки сорока камешилась у снопах.
Ведмедиця завмерла, сидячи на задніх лапах і спершись спиною на глиняну стіну. Тільки ніздрі в неї ворушились. Навіть вуха не рухались.
Та коли лицедій узяв берестяну дудку і пронизливо завів на ній "турутурутурута!" ведмедиця звелася і враз нависла над Тимком.
З переляку він відсахнувся.
— Да нє боісь! Марьванна звєрь кроткій!
Тимко став рівно, але тремтів усім тілом.
Марьванна неквапно і уважно обнюхтила його всього, а тоді облизала хлопчикові поренані пальці.
— Ну, мілок! Сєчас тєбє главний урок! Я іграю во дуду. А ти щєлкаєш козой і колєш Марьванну рогамі. Я токо укорочу цепь, чтоби она, єжелі чєво, нє хватіла тєбя. А таперіча, с Богом!
Повадир задудів пронизливо і весело.
Чомусь, не до місця зовсім, малий згадав розповідь Батька, як туркияничари ідуть у бій і сурмлять у свої дудки.
Від гучного дудіння Марьванна піднялась на повен зріст. І тоді малий наважився — безладно зашарпав за линвочку. Затріскотіла дерев'яна щелепа, і малий почав злегка буцати Марьванну рогами. Марьванна спочатку здивовано завмерла, потім якось зауркотіла і подріботіла на задніх лабетах від кози. Коза наздоганяла її, тупотіла ногами і "колола" рогами. Ведмедиця все тікала і намотувалась ланцюгом на підпірний стовп.
Нараз пронизливе дудіння урвалось, і лицедій щиро подякував Богові, що Марьванна признала хлопчика і не буде, значить, каверзувати.
— Ну, малєц, дар Божій у тєбя єсть. Пошлі побистрєє, а то тоска на душє — зельоная!… Ага, знаєш, вот что — я те буду клікать Мєлашкой. Раз ти в лічінє, значіт, і імя у тєбя другоє. І єщьо — єслі узнают, что ти нє дєвка, а мєстний малєц, будут мєньше подавать. Ти всьо молчі. А я ім скажу, что ти нємая, но всьо слишіш. Да ти нє боісь — ми іх всєх об'єгорім!… Ех, гуляй Прошка, рижая кошка!…
— А куди сороку я візьму?
— Да нє боісь ти, Мєлашка. І сороку твою і котомку твою я положу в короб. А чтоб нє задохлась, я подложу под кришку пук соломи. Будєт єй щьолка для диханія, да нє вилєтіт… Ну, пошлі, Мєлашка!
Хоч під личиною тьопати до містечка було важко з незвички, але як же цікаво! духу хропли і рдились. Повз них пропливали широкі і важкі сани. Люди озирались на лицедіїв з острахом, здивуванням і цікавістю. Щось межи собою перемовлялись.
І це було так захоплююче — ти їх бачиш, розумієш, хто вони. А вони бачать лише волохату козячу шкуру і дерев'яну козину морду. Особливо весело було на дітлахів дивитись. Вони вирячали очі і на козу, і на ведмедицю. Деякі і рота роззявляли. Старші тягли їх за собою. А малі все зачаровано озирались на лицедіїв із ведмедицею.
Ярмарок був знаменитий. Продавали і з саней, і з землі, із столів, що винесли на вулицю, з діжок, які понакривали дошками. Продавали і просто з рук, з козубів і кошиків.
Лицедій Прошка добре застерігся від якогось вибрику Марьванни. Другий кінець ланцюга, що кріпився на товстенній шкіряній обручці, він замкнув на велике кільце в носі ведмедиці. Коли він припасовував ланцюг до кільця в носі, Марьванна не пручалась, не рикала, чи якось висловлювала своє незадоволення. Навпаки, вона лагідно вуркотіла і по черзі підіймала свої передні пазуристі лабети.
— Чуєт, стєрва, что ідьом, і будєт пожива. Раз урчіт — будєт хорошій поднос. Я єй вєрю, вот тє крєст!
На передмісті, тут поза тином, сани з горами замерзлих рибин, міхами картоплі та маку, купки чорних та білих овечок на прив'язі біля саней і кози, і телички, і волики залигані. А сіряків і добрих свит, дерг і кирей з відлогами, кожухів та кобеняків, полотняних запраних ногавиць і нових купованих шароварів, над стоптаними ходаками та пудовими, мащеними щедро дьогтем, чоботами.
І дітлахів тут товклося цілими зграйками. Всі вони одразу повертались до странніх, тикали пальцями, навипередки щось кричали старшим. І не добрати, бо одне одного неребивало.
Тимко шарпонув за кожух Прошку і мотнув "козиною мордою", показуючи на великий гурт дітлахів.
— Нєє! — Схилився Прошка до козиної машкари — Ето крєстянє. У ніх нєт єщьо дєнєг. Віш сколько продают? А сколько покупают?… Дєньгі єсть возлє корчми. Ну, і у мєщан. Імто ми с тобой, Мєлашка, і покажем мєдвєжью науку! Дійсно, біля довжелезної корчмизаїзду було багато зовсім інших людей.
Товклися тут міщани в добрих поцяцькованих свитах, тонкої виробки киреях, справних жупанах та кожухах. І чобіт сап'янових було чимало. Ну, і ще виступали півнями паниляхи у червоних і зелених кунтушах. Були тут і їхні гайдуки, які зайди, які з місцевих. Ще побачив Тимко кількох людей смаглявих, чорнобородих у довгих каптанах, гостроносих, тонкої шкіри, чоботях і гостроверхих смушевих шапках. Під самою корчмою стояв рудий, аж червоний, гостроносий чоловік у якомусь чорнім довгім каптані, шкіряних капцях і пухнатій лисячій шапці. Він стояв за триногим столом (щоб стіл не падав, він підпер його кийком) з цілою горою шапок. А праворуч від стола на санчатах стояла діжечка з оселедцями.
Отут якраз і спинились лицедії.
Прошка задудів щосили у свою берестяну дудку. Зразу ж ведмедиця підвелася і почала кланятись на всі боки.
Не встиг Тимко й отямитись, як навколо щільною стіною стали люди. В одного із панських пахолків у руках була полив'яна баклажка, заткнута довгим чіпом. Лицедій Прошка миттю зауважив цю баклажку в руках веселого підпилого пахолка. Він ще сильніше задудів і тонким дурним голосом закликав до люду:
— Люді добриє, хрістіянє! Ми прішлі к вам іздальока показать мєдвєж'ю науку! Да вся штука в том, что нас вчерась в корчму звалі, і ми там пілігулялі!… Марьванна, покажі, как ми в корчмє гулялі!
Лицедій Прошка запхав за полу кожуха дудку і підхопив бубон, що вже метелявся в нього на поясі. Лупонув кілька разів кулаком у бубон і злегка непомітно штурхонув ведмедицю ногою по лапі. Тварина звелася на повен зріст і почала розгойдуватись і махати нередніми лабетами. Прошка лупив у бубон, наче намагався його геть знищити, а Марьванна все тьопала на місці і тепер вже підіймала і опускала лабети.
— Марьванна! — Закричав їй Прошка. — А как ми пєсні пєлі? А? Спой чесному народу!
Поводир смикнув за шерсть на грудях і Марьванна зразу сіла на задні лапи і похмуро опустила морду.
— С похмел'я не пойотся? Головушка боліт? Покажі, матушка, как с похмел'я головушка боліт! — Прошка приклав до смаглих вуст дудку і вискливо продудів кілька разів.
Ведмедиця обхопила своїми страшними пазурами голову і почала розкачуватись тудисюди, тудисюди.