Спритно осідлав він молодого верблюда, примостив сідло і поклав на нього Жайсака, потім розібрав юрту і навантажив на старого верблюда разом зі всіма пожитками безпорадної вдови, тоді побіг збирати в дорогу свою сім'ю. За годину аул був готовий до виступу.
Рушили в суворо встановленому звичаєм порядку: першими помчали троє розвідників, що оглядають степ, у разі чого попереджають аул про небезпеку, вибирають місце для відпочинку і для ночівлі. Коли вони зникли за обрієм, вирушили тридцять тюлен-гутів, добре озброєних соїлами, шакпарами, ножами, пращами та бухарськими ятаганами, і вже за ними повільно і урочисто рушили верблюди.
Попереду їхали жінки на двогорбих верблюдах з немовлятами і малими дітьми, яскраві й строкаті в своїх святкових вбраннях на тлі ледь зазеленілого степу. Шовкові і оксамитові безрукавки, дівочі хустки та тюбетеєчки з жмутами пугачиного пір'я, нашиті на одяг срібні та золоті монети, браслети та сережки, величезні срібні ґудзики, зі вправленими в них скалочками кольорового скла, а іноді й дорогоцінного каміння — усе це блищало і мінилося на сонці серед сніжно-білих покривал молодиць та бабусь, які спадали їм на плечі і на спину верблюда.
За жінками поважно виступали одногорбі верблюди, вантажені легкими дорожніми юртами так званими жолим уями і літніми маленькими юртами турлин уями, що були навалені на їх спини величезними купами і міцно зв'язані арканами. За верблюдами йшла худоба, яку оточували вершники-чабани й табунники, вовкодави та вівчарки. За отарами і табуном ішов одинокий верблюд з хворим Жайсаком, поруч їхала на старій сумирній кобилі Кумині. Другий загін озброєних жигітів замикав похід.
Аул ішов диким степом навпростець, не тримаючись ані річок, ані караванних шляхів і навіть колодязів, тому що навесні скрізь багато води, щоб пити й напувати худобу. Величезні прозорі й чисті калюжі снігової води виповнювали всі улоговини й низовинки і здалека здавалися красивими блакитними озерцями. Дикі качки, гуси й лебеді весело крякали, ґелґотали, ячали, хлопали крилами й пірнали, і тільки тоді зривалися й відлітали, коли перші вершники були від них на відстані перельоту каменя з пращі.
Опівдні аул зупинився перепочити. Подоїли овець і кобил, пустили отару й табун пастися, але не розсідлували коней, тільки трохи відпустили попруги та зняли вуздечки, а сторожа пильно стежила за степом, тому що на мандрівний аул завжди могли напасти й розбійницькі ватаги хівинців, і інші казахські роди, з якими ворогував Джантемир, та й кожен, хто захотів би поживитися легкою здобиччю. Але привал пройшов без тривог і без пригод, і за три години, добре відпочивши, аул рушив далі.
Верблюд ішов перевальцем, і помірне одноманітне погойдування заколисувало хворого. Молодість брала своє, і рани його повільно загоювалися. Жайсак з радістю ворушив пальцями скаліченої руки і відчував, що біль щодня зменшується. Остогидло йому вже лежати в юрті, задихатися від диму і кіптяви і день у день бачити, як матір витрачає останні сили на байській роботі. Він мріяв здобути собі в горах орля, вимуштрувати його для полювання і протягом зими здобути багато лисиць, за шкурки яких російські майири щедро платять — і тоді... Тоді б він перш за все поставив собі добру юрту, теплу й чисту, та, мабуть, і зовсім відділився б від аулу Джантемир-бая, і почав би кочувати окремо із своєю невеличкою отарою. Адже ж трапляється й таке, що кілька бідарів починають кочувати одним спільним аулом і потроху стають хоч і не багатими, але принаймні не такими вже й бідними... І тоді... Тоді... Солодка мрія про молоду жінку — ніжну, сором'язливу дівчину — здіймала його груди глибоким потаємним зітханням.
А степ, безмежний і по-весняному свіжий, розстилався навколо, і де-не-де блищали на ньому уламками небесної блакиті великі теплі й прозорі калюжі снігової води...
IV. ПЕРШІ ДРУЗІ
Довгі вечірні тіні перекреслюють порослу споришем вулицю. В хмарі рожевої куряви повертається з степу міська череда. Задумливо, не поспішаючи, крокують спереду широкогруді корови, похитуючи головою і важким, повним молока, вим'ям. Поквапливо і ніби злякано дріботять брудно-сірі нещодавно пострижені вівці, і весело стрибають одна поперед одної стрункі стрімливі кізочки.
Хазяйки зустрічають біля воріт свою худобу і, ласкаво поплескавши її долонею, пропускають у двір. Стадо потроху тане, розтікається по вулицях, дворах і завулках — і ось вже риплять колодязні журавлі, дзюрчить і хлюпає вода в коритах, і звідусюди чути мелодійний дзенькіт дійниць і дзвінке тинькання молочних цівок об їх сріблясті стінки.
Рожева курява потроху осідає, і в вечірньому повітрі гостріше чути пахощі степового полину разом із теплим духом хліва та молока. Спадає спека. Легко стало дихати, і городяни ширше розчиняють вікна, насолоджуючись вечірньою прохолодою.
Левицький з Лазаревським сидять біля вікна, п'ють чай, переглядають останні номери "Современника"27, "Отечественных записок"28 і "Северной пчелы"29 і раз у раз перекидаються короткими фразами. Раптом Лазаревський відкладає книжки, відсуває стіл і визирає на вулицю. Він одразу помітив вдалині середнього на зріст чоловіка в круглому фетровому капелюсі і сірому фраку. Прохожий ішов повільно, часом навіть зупинявся, уважно розглядав будинки. Чимсь невловимо дорогим повіяло на Лазаревського від цієї людини, що повільно наближалася до їх будиночка.
— Це він! Шевченко! — раптом вигукнув Лазаревський і стрімголов вибіг з кімнати.
І не встиг Левицький застібнути комір своєї вишиваної української сорочки, як Лазаревський вже ввів до кімнати Кобзаря.
— Знайомтесь, дорогий Тарасе Григоровичу, це мій земляк і найкращий приятель, Сергій Левицький. Ми з ним разом вчилися в чернігівській гімназії і одночасно закінчили університет, тільки я Київський, а він — Харківський. А тепер служимо тут у прикордонній комісії.
Левицький був широкоплечий, кремезний і високий на зріст і здавався значно старшим від худорлявого і гнучкого Лазаревського. Жваві чорні очі його дивилися весело, смугляве обличчя пашіло здоров'ям.
А Лазаревський схвильовано цокотів, не знаючи, де всадовити свого славетного гостя:
— Є у мене тут ще й старший брат Михайло. Він теж працює в прикордонній комісії, але не в Оренбурзі, а в одній з тутешніх фортець.
— Нев Орській часом? — спитав Шевченко, сідаючи.
— Ні, в Троїцькій. А чому ви спитали про Орську?
— Тому, що мені доведеться служити в Орській. Так принаймні сказав мені сьогодні якийсь полковник.
Приятелі в розпачі пєрезирнулися. Невже Матвєєв їх обдурив? А Шевченко говорив далі, поклавши капелюх на підвіконня і витираючи спітніле обличчя:
— Викликав мене сьогодні вранці і прийняв як доброго знайомого: подав руку, запросив сідати і сказав, що думав залишити мене в Оренбурзі, але наказ про моє призначення, виявляється, вже підписаний і скасувати його він не має права. Про Петербург розпитував, про Брюллова і про Жуковського. Пригадав Пушкіна, який років п'ятнадцять тому приїжджав сюди збирати матеріал про Пу-гачова. Довго ми з ним отак розмовляли, і він дав мені на два дні "увольнительну ".
Молоді чернігівці знову пєрезирнулися:
— Ну, тепер можна вам признатися, дорогий Тарасе Григоровичу, що ми вчора з ним про вас говорили. Це Матвєєв. Він дуже порядна й гуманна людина, і коли б міг... Зараз ще дуже важко вам якось допомогти, але з часом, я певен, все якось владнається... Але що ж ми так сидимо?! — похопився Лазаревський. — Аксинья! Постав нам швиденько самовар, — гукнув він служниці. — Та з льодовні тягни все, що нам прислали з батьківщини. І яєчню спряжи на трьох.
Друзі радісно метушилися, розставляли на столі українські ковбаси, сухі мисливські сосиски, пляшки запіканки та старого меду й сухе київське варення, яке Шевченко так любив.
— Це нам батьки прислали, наче знали, якого дорогого гостя доведеться частувати, — казав Левицький, розкорковуючи пляшки.
Шевченка зворушила й розхвилювала така тепла зустріч і те, що вперше після нестерпно важкої подорожі і огидного каземату він нарешті знов опинився в затишній кімнаті, серед земляків, де кожна дрібниця нагадує йому про все далеке й безмежно рідне. І йому стало ніяково за свою недовірливість і сухість при першому знайомстві з Лазаревським у казармі.
На столі вже муркотів самовар, шкварчала підсмажена ковбаса. На величезній пательні, наче квіти кульбаби, горбатилися жовтки яєчні. Левицький розливав по чарках настояну на кмині й анісі горілку. А поруч домашні настоянки та наливки блищали рубіном і бурштинами і наче пахли рідним українським сонцем.
Бесіда стала легкою і невимушеною. Знайшлися спільні знайомі у Києві і по Чернігівщині, яку Шевченко об'їздив уздовж і впоперек. Незабаром Шевченкові вже було ясно, що перед ним за люди, і він розповів їм і про Кирило-Мефодіївське братство, і про те, в чому його обвинуватили. Обох юнаків вразила й трагічна доля професора Костомарова, який в роки їх студентства ще не був професором, але його й тоді вже знали, як талановитого історика і знавця старовини, розповів про зрадника Юзефовича30 і про те, яким легкодухим виявився студент Андрузький31, що найбільше нашкодив поетові зайвою балаканиною. Глибоким жалем забринів його голос, коли він розповідав, як жорстокий удар долі вразив Аліну Крагельську, наречену професора Костомарова, коли в день шлюбу довідалася вона про його арешт.
— Тому я і у фраку, — з гіркою посмішкою закінчив Шевченко. — Поспішав до Києва на весілля, Костомаров запросив мене бути його весільним боярином, а замість весілля помчали нас жандарми до Петербурга... Забрали мене в самому літньому пальті, бо в Києві було вже тепло, квітли вишні і яблуні і розпукувалися каштани, а в Петербурзі лежав глибокий сніг.
Про допити він не розповідав, і Левицький з Лазаревським намагалися якось відвернути його від важких спогадів, бо ще не знали, що значно важче мовчати, затаївши в собі своє горе...
В кожній розмові бувають несподівані паузи, і ось коли така хвилина мовчання урвала її течію, Тарас Григорович підвівся, підійшов до вікна і, дивлячись на перші зорі в згаслому небі, раптом заговорив про те, що так йому наболіло:
— Найгірше — це безсонні ночі у в'язниці, коли немає ні забуття, ні відпочинку.