Вас за що сюди запроторили, якщо це не таємниця?
Манери і розв'язний тон Козловського дратували і коробили Тараса Григоровича, і він відповів уникливо і неясно:
— Та так, знаєте... Дещо написав, а декому і не сподобалося...
— Вексельочки? — по-своєму зрозумів Козловський і ніби зрадів.
— От і я теж підмахнув декілька. У нас із папахеном почерк схожий, можна навіть сказати — однаковий. Обоє — Козловські, обоє Андрії. Отже, настав термін. А він, старий чорт, — оскаженів. Я, каже, горбом наживав, а ти програвати будеш?! Ну, один, другий раз мамахен врятувала, а потім він мене й запроторив... Кащей проклятий!.. Подохне ж, у труну з собою не забере. Ну, та я йому ще все пригадаю!
— люто блиснув він очима. — Ми з ним ще колись порахуємось!
— Пробачте великодушно, — урвав його мову Шевченко. — Все це дуже сумно, навіть трагічно, але я вісім діб не спав. Усе тіло ниє від тряски. Хочу полежати. Іншим разом поговоримо.
— Розумію-с! Компрене і пардон**, — схопився Козловський. — Піду! Але... чи не знайдеться у вас в борг кельк шоз... *** Ну хоча б на чверть штофа або на "мерзавчик"?
І раптом обличчя його з хвацько-зухвалого стало приниженим і улесливо-жалюгідним, як у голодного собаки, що побачив хліб. Шевченко пошукав у кишені і дав йому кілька мідяків.
— Сердечно дякую! — на льоту підхопив їх Козловський. — Бажаю доброго відпочинку!
І тією ж вихлястою і чудернацькою ходою рушив до виходу, а Шевченко знов випростався на нарах, але сну не було. Уривчасті думки кружляли в голові стривоженим роєм. Майбутнє стояло перед ним непроглядною темною запоною, а все, що оточувало його, здавалося якоюсь клоакою, в якій мусило догоріти його життя. Він підвівся, підійшов до бачка, напився холодної води й попросив днювального, який поруч в'язав віники зі свіжого кураю, що-небудь почитати.
— Та в нас тільки божественне дозволяється, — відповів той, подумавши. — Ті, що з старовірів, ті дійсно цікавляться, а котрі з панів, так не дуже до того прихильні.
* Мій дорогий (фр.) Тут і далі посторінкові виноски автора. ** Розумію і прошу вибачити (перекручена французька мова). *** Що-небудь (фр.).
— Давай хоч божественне, — посміхнувся Шевченко, — і в божественному розумна людина багато цікавого вичитає.
Днювальний пошукав на полиці й витяг товстенну Біблію з на-піввіддертою оправою, струснув з неї на порозі цілу хмару пилюки і подав Тарасу Григоровичу.
— Ти тільки не здумай на цигарки сторінки видирати, — додав він повчально. І знов узявся в'язати свої віники.
Біблія. Шевченко добре знав її, любив грізно-викривальні провіщання пророка Єремії, захоплювався повними любострастя і солодкої знемоги рядками царя Соломона, його трагічним коханням до смаглявої дівчини з винограднику, і повними їдкої жовчі псалмами Давида, гнаного сином своїм Авесаломом. Шевченко лежав долілиць, спершись на лікті, і, як мандрівник, змучений спрагою, вбирав у себе ці стародавні слова, сповнені для нього таємного, лише йому зрозумілого змісту і солодкої гіркоти спогадів про далеке дитинство, що було таке злиденне і жалюгідне, але тепер здавалося йому прекрасним. І душа його потроху відтавала в теплій ніжності думок про нього і потроху освітлювалася неясною надією на таку нереальну, примарну волю.
Підійшовши до людини, що лежала на нарах, Лазаревський нерішуче зупинився. Від хвилювання він раптом забув ім'я поета і всі слова, якими хотів йому висловити своє захоплення, любов і обожнювання, і тільки спитав, затинаючись:
— Пробачте, ви Шевченко? Ви наш Кобзар?
Шевченко непоквапливо відклав Біблію і окинув Лазаревського недовірливим і досить непривітним поглядом, потім повільно підвівся. Що йому треба, цьому молоденькому чиновнику в розхристаному віцмундирі, з форменим кашкетом в руці? Після всього пережитого з дня арешту в кожному урядовці бачив він або підозрював філера чи провокатора, як от Попов24, та інші, що їх підсаджували до в'язнів жандарми в казематах Третього відділу. В кращому разі це просто провінціальний обиватель, такий собі Бобчинський чи Добчинський, для якого поява засланого "сочинителя" якщо не сенсація, то у всякому разі цікава новина, тема для розмов з оренбурзькими панночками та дамами, яким так легко морочити голови, розповідаючи "під секретом" нібито великі таємниці.
— Чим можу служити? — спитав Тарас Григорович так сухо, що в будь-якого іншого відвідувача одразу б відпала охота продовжувати розмову.
Але Лазаревський нічого не помічав. Він тільки знав, що це Шевченко — той дивовижний чарівник слова, який вперше примусив рідну українську мову звучати з такою ж силою і красою, якою зазвучала російська мова під чарівним пером великого Пушкіна і Лєрмонтова або німецька в вогненних строфах Фрідріха Шіллера.
— Боже мій! Де слова знайти, як висловити, скільки радості, скільки чудових хвилин пережив я над вашим "Кобзарем"! — повторював він, склавши руки на грудях. — Та ми з Сергієм Левицьким всю зиму читали вас і перечитували! Напам'ять мало не всю книжку вивчили. А "Гайдамаки"! Виписали їх і рахували дні, коли їх нарешті одержимо. И уві сні не бачили, що доживемо до зустрічі з вами! Це жтака... таке...
Він раптом загнувся, заплутався, зрозумівши, що не можна назвати радістю або щастям цю скорботну зустріч, і в пориві побожності й співчуття стиснув Тараса Григоровича в обіймах.
Невловимим рухом плеча Шевченко звільнився з його обіймів і, не дивлячись на нього, усе ще сухо відповів:
— За хорошу думку про мої твори — спасибі. Радий, що міг зробити вам приємність.
— Приємність — сказати мало. Це така радість... Ми так сумуємо тут, на чужині. Адже ж ми ваші земляки — чернігівці. Призначили нас сюди по закінченні університету. Третій рік служимо, а служба така нудна, — зітхнув юнак так щиро, що Шевченко вперше уважно глянув на нього вивчаючим, хоч іще й недовірливим поглядом.
Лазаревський сидів на самому краєчку нар і дивився на свого улюбленого поета так, як дивляться школярі після вистави на славетних акторів, зворушені й приголомшені їх грою, і разом із тим з такою пекучою жалістю, що Тарасу Григоровичу стало незручно за свою недовірливість і сухість. То гіркий досвід останніх місяців розкрив перед ним таку сторону життя, яка підказувала йому чи й не зайву обережність.
Лазаревський хотів одразу висловити все, що мав у серці, і одразу довідатись усе про улюбленого поета. Розпитувати було незручно, боявся торкнутися свіжої рани в його душі. Він зам'явся, розгубився. Не вистачало духу спитати про найстрашніше, але й найважливіше: за що і хто посмів зробити таке з поетом. Його ж бо навіть не на вільне поселення привезено, як деяких інших політичних, а віддано в солдати на двадцять п'ять років та ще й в один з лінійних батальйонів Оренбурзької прикордонної лінійної округи, що поруч із диким степом, де так часто нападають на жалюгідні фортеці і прикордонні пости напіврозбійницькі племена з Коканда й Хіви.
Тим часом два підозрілих типи в подертих солдатських шинелях, які смажили в грубі щось настромлене на багнет, тепер непомітно підібралися ближче й, удаючи, що шукають щось у своєму дранті, явно підслухували, про що розмовляє їх новий сусіда з тоненьким білявим чиновником. Шевченко це помітив і з надзвичайною обережністю вибирав слова, намагаючись говорити тихо й нерозбірливо. А Лазаревський нічого не помічав і раптом не витримав:
— Але за що вони насмілилися? Хто і за що?! — мало не скрикнув він, сплескуючи руками.
Шевченка пересмикнуло від цього вигуку, і він відповів з підкресленою чіткістю, суворо й сухо:
— За іменним його імператорської величності височайшим повелінням, як такого, що має міцну будову тіла, віддано в солдати.
— Ідежви служитимете? Куди вас відправлять?
— Не знаю. Записали в п'ятий лінійний батальйон і найближчими днями відправлять до місця служби, — рівним голосом повторив Шевченко те, що сказав йому вранці комендант.
— Хоч би тут вас залишили! — зітхнув Лазаревський. — В місті все ж таки легше. Я клопотатимусь. Я доб'юся... Тут є хороші, чесні люди, — спалахнув він весь бажанням одразу діяти. — Ви тільки скажіть, чого б ви бажали і в чому я можу бути вам корисним, ая_
Шевченко похитав головою:
— Дякую, допомоги не потребую. Сам собі допомагатиму. І заробіток собі здобуду. Навіть сьогодні начальник пересильної тюрми запросив мене навчати його дітей. Не пропаду...
Лазаревський збентежено і розгублено похнюпився.
— А все ж таки... Адже ж я перед вами в такому невідплатному боргу! За все прекрасне, що я передумав над вашим "Кобзарем"! На простих людей і навіть на киргизів дивлюся я тепер зовсім інакше. Та ви самі не знаєте, як багато світла і правди випромінює кожне ваше слово!
Йому перехопило подих, губи здригнулися.
— Ну добре, — м'яко заговорив Шевченко. — Коли мені щось знадобиться, я вам скажу, і ви мені допоможете.
— Так! Так! Звичайно.
Лазаревський схопив руку Тараса Григоровича і стиснув її обома руками.
— Ви тільки не занепадайте духом. Це все тимчасово! Все минеться! Не може не минутися. Тримайтесь! Адже це і про вас, про таких, як ви, сказано:
Во глубине сибирских руд Храните гордое терпенье. Не пропадет ваш скорбный труд И дум высокое стремленье.
Шевченко озирнувся. Підозрілі типи в солдатських шинелях присунулися ще ближче і одверто підслухували. Треба було якось попередити цього надто довірливого і екзальтованого юнака і, не пригадавши нічого кращого, Шевченко повторив фразу, чимало разів чувану в аристократичних домах, коли пани попереджали один одного, щоб не говорити зайвого при челяді:
— Prenez garde: les gens!*
І підвівся, даючи зрозуміти, що час закінчити розмову. Лазаревський почервонів і схопився на ноги:
— Так, так. Ви маєте рацію, Тарасе...
— ...Григорович, — підказав поет, проводячи свого нового друга, і на цей раз тепло і міцно потиснув йому руку. — Будьте обережні. Навколо нас багато зайвих ушей.
Як на крилах, мчав з фортеці Лазаревський, повний рішучості негайно клопотатися, щоб якось полегшити долю Шевченка, хоче той цього чи ні. Не постукавши, влетів він до кабінету начальника крайової прикордонної комісії генерала Ладиженського25, до якого в звичайний час заходив тільки в службових справах і навіть боязко.
— Ваше превосходительство! — вигукнув він з порога.