Його приятель, земляк і колега Сергій Левицький17, пішов на пошту одержати посилки від матері та старої тітки, і Лазаревський наперед смакує, з якою насолодою переглядатимуть вони ввечері нові журнали й книжки, ласуючи смачними ковбасами, наливками та іншими продуктами, якими одночасно з поживком для розуму постачали їх люблячі батьки та родичі з Чернігівщини. Другий сусіда його, секретар, а вірніше, старий писарчук Галевінський пішов по давно вже замовлені бланки.
"Скористався з нагоди, що начальник виїхав, — подумав про нього Лазаревський, — забрався до знайомих панночок у садок і ласує черешнями з дерева, а ти тут підсмажуйся, наче карась на пательні".
Зусиллям волі Лазаревський примусив себе заглибитися в роботу: треба викласти наслідки обслідування з приводу однієї з заплутаних скарг, де сам чорт зламає ногу навіть у прохолодну погоду, а не в сорокаградусну спеку. Тричі починає він писати наново і тричі кидає написане.
"... На підставі розпорядження керуючого канцелярією його превосходительства пана військового губернатора за номером 179 від одинадцятого травня поточного року і на підставі мого особистого обслідування в справі № 842, маю честь..."
Лазаревський замислюється, як краще сказати: рапортувати чи доповісти і взагалі як краще назвати свою писанину: звіт, доповідь чи рапорт? І трапляються ж отакі проклятущі папери! Та й пера сьогодні підібралися такі м'які, наче й не гусячі, а з качки або з курки... І в чорнильниці повно мух. Підчепиш пером отаку втоплену муху — і ось тобі чорна пляма. І слова такі незграбні, і робота нуднюща... І якого біса мусить він отаким займатися?!
— Стьопко, голубе! — заволав він у розпачі. — Принеси пляшку квасу холодного.
Та не встиг Стьопка майнути в дверях своєю синьою сорочкою, як до канцелярії влетів писар Галевінський і, кинувши на письмовий стіл пачки свіжонадрукованих бланків, схвильовано вигукнув:
— Сьогодні вночі привезли Кобзаря!
— Чого ви репетуєте? Я маю "Кобзаря", — стримано зупинив його Лазаревський. — Он, дивіться: всі бандеролі на бланках роздерлися і бланки порозсипалися.
— Та не про книжку йдеться. Автора привезли, Шевченка! Того, що написав "Кобзаря", — казав Галевінський, підбираючи розсипані бланки. — Я зустрів чергового офіцера, якому петербурзький фельд'єгер здав його вранці. Зараз він у фортеці, в пересильній казармі.
— Не може бути! В казармі! Отже, забрили в солдати? Або на заслання?! Як декабристів, як Пушкіна, Лєрмонтова, Одоєвського, за те, що наважився вголос казати людям правду!
Галевінський іще щось розповідає про бланки, про друкарню, але Лазаревський не слухає. Треба негайно знайти Шевченка, висловити йому все, що зібралося в серці в самотні зимові вечори та ночі, що передумалося над палкими рідними рядками "Кобзаря"! Треба йому допомогти. Негайно, зараз!
Одним рухом змахнув він у шухляду письмового стола і перо, і почату доповідь, чи як там її, і складаний ніж, і "справу", зірвав із цвяха кашкет, з розхристаним віцмундиром та жилетом вилетів на вулицю і майже побіг у бік фортеці.
Довго блукав він там уздовж якихось склепів, складених стосами дров, цейхгаузів, по штабах, по полкових та батальйонних канцеляріях, по завулках та дворах, поки нарешті якийсь офіцер не показав йому, де шукати поета. З трепетом душевним пройшов він повз вартового, сунув йому пом'яту перепустку і переступив поріг напівпорожньої пересильної казарми.
Біля найдальшого вікна четверо напівголих чоловіків різалися в карти, супроводячи гру добірною лайкою. Двоє смажили в грубі щось настромлене на іржавий багнет. Ще двоє вешталися з кутка в куток, обмацуючи пильним оком кожну людину, як ярмаркові злодії, що шукають легкої поживи. Біля найближчого вікна лежав на нарах долілиць огрядний чоловік років тридцяти п'яти і читав товстезну подерту книгу.
"Він", — подумав Лазаревський і з завмираючим серцем ступнув до нар.
На світанку фельд'єгер Відлер дійсно здав поета черговому офіцеру, а той відправив заарештованого до коменданта фортеці генерала Ліфлянда18.
Генерал нашвидку переглянув справу прибулого і зацікавлено звів на нього очі.
Поет спокійно і розумно дивився на старого генерала. На запитання відповідав коротко, і коректно, і з такою гідністю, що генералу стало ніяково казати йому "ти", як належало за статутом.
Але в вироку ясно говорилось, що цей синьоокий художник і поет — людина дуже небезпечна для держави. Це ніяк не вміщалося в свідомості генерала, і він визнав за краще не входити в ці справи і теж лаконічно й коректно пояснив поетові, як пояснив би розжалуваному за дуель офіцерові, що його буде зараховано до п'ятого лінійного батальйону і за кілька днів відправлено до місця служби. Потім генерал розпорядився, щоб Шевченка повели до лазні, видали чисту білизну і зарахували на повне постачання.
В лазні Шевченко з насолодою відмив дорожній пил і бруд, потім пішов до цирульника. Той усадовив поета на табуретку, і над його вухами довго цвірінькали й щебетали гострі ножиці, знімаючи з шиї та голови буйно відросле волосся й двомісячну бороду.
Потім, поклавши ножиці, цирульник взявся за бритву.
— Дайте! Я сам поголюся, — сказав Тарас Григорович, простягнувши руку до бритви.
— Не дозволяється! — суворо відказав цирульник. — Тут трапляються такі жигани: дай йому бритву, а він — іншого або сам себе по горлу — чирк. Одне слово, штрафний батальйон!
Мимовільний холод поповз по спині в поета. Ось куди наказав його запроторити тупий і жорстокий гольштейнець19, "сильний державний цар православний", як співається в нещодавно затвердженому національному гімні "Боже царя храни". В усьому христолюбивому воїнстві панують німецькі різки-шпіцрутени, муштра, мордобій, тупа палочна дисципліна, але тут, в оцих лінійних батальйонах, вона доведена до абсурду.
— Та ти не бійся: я тебе не поріжу, — казав цирульник, ритмічно водячи лезом по ременю. — Не лише солдатів, панів офіцерів і самого генерала щодня голю, — вів він далі, по-своєму зрозумівши хвилювання, що позначилося на рухливому обличчі новака.
— Лишіть мені хоча б мої бачки, — попросив Шевченко, торкаючись пальцями скронь і вилиць з шовковистими ясно-каштановими "котлетками".
— Не дозволяється, — категорично відрубав цирульник.
І почав вправно змахувати разом із бородою і його улюблені бачки, відпущені тоді, коли дали йому "вольну" і він вступив до Академії художеств.
— Зате солдатам вуса дозволені, а в кінноті так навіть обов'язкові. Хвацький вигляд від них у солдата, — казав цирульник, намилюючи Тарасу Григоровичу щоку. — Хочеш, вуса тобі для хвацькості залишу? Ваш брат хохол завжди при вусах.
— Ну що ж, залиш, — раптом посміхнувся Шевченко. — Буду з вусами, як запорозький козак.
Цирульник любив своє діло і ще довго возився з поетом, щось підрівнював та підправляв. Нарешті, милуючись своєю роботою, задоволено клацнув язиком.
— Геть усе в акураті! Не кавалер — картинка!
Він витягнув з-за обшлага мундира маленьке копійчане дзеркальце і подав його Шевченкові.
Тарас Григорович останній раз дивився на себе п'ятого квітня, одягнений у фрак, на постоялому дворі під Києвом у Броварах, коли чіпляв до лацкана маленький букетик флер-д'оранжу, як весільний боярин професора Костомарова20. Відтоді минуло два місяці — всього шістдесят п'ять днів, але з цього поганенького дзеркальця глянув на нього незнайомий літній чоловік з очима, в яких застигла така безмежна туга, що Шевченко мимоволі відсахнувся.
На десять років постарів він за ці два місяці: від носа до куточків губів залягли глибокі скорботні зморшки. Щезли випещені і звичні бачки, а ще не зовсім відрослі вуса незграбно стирчали над спущеними кутиками рота якоюсь шпичкастою моржевою щетинкою. Зник і темно-мусянжовий хвилястий чубок на тім'ї, а низько підстрижене під гребінець волосся лежало плоско, непомірно збільшуючи й без того великий опуклий лоб.
— Як єсть бравий кавалер, — повторив цирульник, чекаючи похвали своїй роботі.
"Це жахливо", — хотів сказати Шевченко, але промовчав і просто дав цирульникові приготовану асигнацію.
Цирульник здивовано зиркнув на чудернацького клієнта, але, зраділий несподіваному заробітку, браво виструнчився і гаркнув, як генералові:
— Покірно дякуємо! Вип'ю чарочку за ваше здоров'ячко!
В казармі Тарас Григорович ліг на нари долілиць, пригнічений і приголомшений разючою зміною своєї зовнішності. Але не за пишним волоссям і не за елегантними бачками сумував він: у жалюгідному копійчаному дзеркальці побачив він відбиток своїх душевних мук і зрозумів, що не зміг приховати їх у собі, прикривши машкарою презирства або удаваної байдужості. Йому здавалося, що він міцно замкнув перед Дубельтом21 і Орловим22 усі тайники свого внутрішнього світу й ані на мить не виказав їм, в яку безодню розпачу вони його вкинули. Але, значить, вони все-таки бачили свою перемогу, раділи й потай сміялися з нього...
Слів не було. Та й не було з ким заговорити в цій напівпорожній казармі, де кілька таких же "забритих", як і він, коротали останні дні перед етапом. Але вони швидше нагадували постійних мешканців нічліжок з петербурзьких "Пісків"23 або жиганів, про яких розповідав йому балакучий цирульник. Не було навіть собаки, чи кицьки, або іншого ласкавого звіряти, що невідомо як, але відчувають людське горе і вміють полохливою ласкою часом притамувати тугу.
Шевченко закусив губи і одвернувся до стінки, але за кілька хвилин підвівся і торохнув по нарах кулаком:
— Годі! Треба не тільки навчитися тримати свої нерви в руках. Треба навчитися керувати власною мімікою, створити собі машкару, щоб ані очі, ані лінії губів, ані залом брів не виказували таємного болю. І я цього доб'юся. Так, доб'юся будь-якою ціною!
І він так міцно стиснув щелепи, що жовна чітко виступили під шкірою, а зморшка поміж брів значно поглибшала.
В цю мить чудернацькою вихлявою ходою наблизилася до нього людина років тридцяти з блискучими смолисто-чорними очима і такою ж шапкою кучерявого розкуйовдженого волосся:
— Дозвольте відрекомендуватися. Козловський, Андрій Козлов-ський! Дворянин!
— Шевченко, — сухо сказав, злегка вклонившись, поет, але руки не подав.
Козловський і бровою не моргнув на таке привітання і без запрошення сів поруч.
— Опинилися ми, мон шер*, можна сказати, на краю світу.