Перші дні Жайсак так страждав, що не міг ані говорити, ані думати, і Шакір тільки сумно зітхав, прислухаючись до його стогону, а старенька Кумині і сама починала стогнати, похитуючись з боку на бік, і сльози жалю й страху за єдиного сина текли по її засмаглих зморщених щоках.
Вище й вище здіймалося сонце над степом. Сніг осідав, сірів. Його кучугури, підталі з південного боку, дивовижно стали схожі на білих вовків, що сидять на задніх лапах. Від них опівдні відпадали їх гострі пащі і спливали на землю прозорими краплями. А на схилі улоговини земля вже зовсім вийшла з-під снігу, і навіть десь у невеличкій затишній балці розквітнув перший підсніжник. Повертаючись з річки з повним бурдюком води, зірвала його Кульжан і принесла разом із їжею в чорну юрту старому Шакірові.
— Ось тобі, Шакір-ата, перша квітка. Бачиш, як тепло: в степу підсніжники квітнуть, — казала вона, ласкаво посміхаючись старому табунникові. — Незабаром відкочуємо на жайляу, але цього року далекий стелиться нам шлях, аж за річку Ілі, де гори стоять вищі хмар і де багато ягід та горіхів, а трава зелена і свіжа все літо.
Дівчина думала розважити старого, але несвідомо торкнулася таємної і болісної думки, що давно вже турбувала Шакіра. Якщо він не на роботі, — не дасть йому Джантемир ані коня, ані верблюда, ані навіть поганенького сірого ослика. Старий Шакірів верблюд ледве здужає везти юрту, а дворічний вороний лошачок був ще невиїждже-ний, і нема кому тепер його виїжджувати. А пішки йти Шакір не може... Як же добратися тоді до жайляу? Сили щодня по краплині зникають, життя все далі відходить від старого табунника. Та й Жайсакові ще дуже погано. Півтора місяці лежить він нерухомо, а рани все не загоюються, хоч старий Габдулла добре склав кістки і часто мастить рани виваром рудо-червоних водоростей з Аральського моря, завдяки якому рани не гнояться і швидше загоюються. Де ж їм тоді подітися довгим і пекучим степовим літом?! Невже доведеться залишитися тут, на кистау, жатаками, стерегти Джантемирів будинок з повітками і сіяти просо по цілині?!
Шакір замислився, повільно жував беззубими яснами принесену баранину, і глибокий сум стискав йому серце. Він розумів, що вмирає: недурно вже кілька разів раптом, без кашлю й болю, виповнювався його рот солоною кров'ю. Спочатку він випльовував її та засипав маленьку червону калюжку, щоб не лякати Кумині, а потім став її ковтати, але Кумині і сама добре бачила, що згасає її чоловік, і тільки сумно зітхала, коли аульні жінки питали про його здоров'я.
Доївши останній шматок, Шакір добре витер пальцями миску, облизав кожен палець і віддав порожній посуд Кульжан.
— Спасибі, дівчинко. Хай буде життя твоє ясне й світле, як цей перший весняний день. І баю скажи спасибі, що не забуває старого.
Кульжан усміхнулася і, взявши в Жайсака другу миску, вислизнула з юрти.
— Хороша дівчина, — задумливо сказав Шакір. — Ось би тобі, Жайсак, таку жінку.. .Та хіба ж віддасть її бай жебракові?..
— Вона ж просватана, ага. Оце ж, мабуть, скоро будуть і весілля справляти. Правда, щось нічого не чути за нареченого, ніби його й на світі нема.
Старий не відповів. Він лежав і прислухався, як хриплять його спустошені хворобою груди, і згадував далеке минуле.
— А знаєш, Жайсак, — раптом заговорив він, — адже колись не були ми такими бідними. Народився я тут, у Великому степу, а потім переселився до Букеївської орди5, за Урал. Тоді Джантемир не насмілився б зробити мене своїм наймитом. І юрта у мене була біла, велика й гарна. І понад дві тисячі баранів було в мене. І верблюдів цілий табун, і дві жінки, старіші від твоєї матері. Велика родина була...
— Так. Я знаю, — кивнув Жайсак. — Ana мені розповідала. Я навіть і сам пам'ятаю, як ми переправлялися темної ночі на снопах очерету через велику-велику ріку. І потім, — нерішуче додав Жайсак, — мені здається, що у мене були брати. Так, два брати і маленька сестричка з червоними стрічками в кісках, — запитливо глянув він на батька.
Шакір довго мовчав.
— Були, — глухо відповів він нарешті і з зусиллям підвівся на лікті, запинаючи на грудях подертий халат. — Я розповім тобі все.
Ти мусиш знати всю правду... — в цьому степу, — почав він, часто замовкаючи, щоб відпочити, — пасовища бідніші й сухіші, ніж на правому березі Уралу. Заплавні луки там багатющі, трава соковита й густа, а вздовж Ахтуби і Каспію — неоглядні зарості очерету. Жити б там і багатіти... Але там, де багато трави і очерету, — багато й багачів. У них сила челяді, наймитів, тюленгутів і ще більше худоби. Силоміць захоплюють вони найкращі землі й пасовища. Коли я був молодий, як оце ти, ми вільно перекочовували через Урал зимувати на тому березі і навесні знов поверталися сюди. Але згодом руський цар заборонив аулам з Великого степу перекочовувати на правий берег Уралу.
Був у нас тоді султан Букей. Почав він просити царя, щоб нам дозволили назавжди оселитися на землях між Уралом і Волгою. Цар погодився, і ми дуже зраділи. П'ять тисяч юрт перекочували через Урал "на багаті землі". Та не тривалою була наша радість. Виявилося, що береги Каспію з рибними тонями та очеретами давно вже належали князю Юсупову6 та графу Безбородку7, а землі між Узенню і Уралом — яїцьким козакам. Букей тоді помер, а син його, Жангоза, та тесть його Караул Ходжа були люди без совісті, без честі й серця. Крім звичайного царського податку і крім зеккята, вони наклали на нас силу різних податків, а грошей у нас ніколи не було, і торгували ми, як і тепер торгуємо, на баранів, а не на гроші. Караул Ходжа склав з Юсуповим угоду, за якою Юсупов за гроші дозволив нам пасти худобу на його землях. Але, якщо Юсупову належало два карбованці, то Караул Ходжа вимагав з нас п'ять. Ми голодували, а він збагачувався на наших сльозах. Крім того, з-за Уралу весь час сунули до нас на зимівлю аул за аулом з Великого степу. І ось настала жахлива зима, коли хуртовини налітали одна за одною, а потім почалася ожеледь, та така, що кінь не міг розбити копитом льодової кірки на снігу. Ми день і ніч розбивали її кетменями та лопатами, але пів-отари загинуло. Решту можна було б врятувати, коли б пустили нас в очерети, та хіба вблагаєш яїцьких козаків? А заплатити їм не було чим...
Шакір важко закашлявся і довго не міг передихнути. Потім знов заговорив. Прагнув вилити нарешті своє горе, яке так важко було носити в собі все життя.
— Загинула наша худоба до останнього ягняти. Голодна смерть дивилася нам у очі. Старші мої дружини померли тієї зими. Лишилася сама Кумині — твоя мати. І саме тоді прийшов бухарський караван. Він привіз рис і борошно, а в нас не було ані барана, ані грошей. І тоді, побачивши, яке у нас лихо, бухарці почали продавати борошно за дітей. Подумали ми з Кумині і наважилися на жахливе діло: продати старшеньких, щоб врятувати їх від голодної смерті і зберегти
собі найменшого. За дитину давали вони по три миски борошна. Одержали ми дев'ять мисок борошна. Хлопчики зосталися живі, а сестричка твоя померла другого дня після того, як ми її продали. Бухарці ще прийшли лаятись, вимагали, щоб ми віддали тебе замість неї. А ми вирішили тікати на батьківщину — сюди, у Великий степ. Росіяни тоді нікого не пускали через Урал. Треба було переправитись темної ночі. Але ні човна, ані плоту у нас не було. Нарізали ми сухого очерету, голови сіном притрусили і опівночі полізли в воду. Тебе ми поклали на сніп і теж прикрили сіном. Так нас і не помітили, бо багато пливло тоді рікою і сіна, і хмизу, змитого повінню з заплавних луків. Прийшли ми сюди, до Джантемира. Батько його Ундасин був колись моїм приятелем, але на той час він вже помер... Джантемир прийняв нас добре, як друзів: барана зарізав, почастував, але згодом, коли довідався, що ми — жебраки... Та ти й сам добре знаєш, як нам тут довелося... — обірвав сам себе Шакір.
Жайсак мовчав, але міцно стулені губи його без слів казали, скільки гіркоти і безсилої ненависті вирувало в його серці.
— Слухай мене, синку, — знов заговорив Шакір, сплюнувши згусток крові. — Якщо ти колись зустрінеш бухарський караван або потрапиш до Маргелана8, шукай там купця Хабібуллу Омера. Він купив твоїх братів Касима та Тюленбая. І якщо колись всміхнеться тобі доля — викупи їх.
— Добре, ага, викуплю. Присягаюся, — тихо, але твердо відповів Жайсак. — Я беркута собі дістану. Полюватиму з ним. Кажуть, що росіяни за хутро великі гроші дають. Працюватиму. Ти не турбуйся, ага. Я не дам тобі померти з голоду.
Старий гірко й ніжно посміхнувся, як посміхаються дорослі наївним обіцянкам дітей, і, певно, хотів іще щось додати, та довга розповідь так втомила його, що він лежав без сил, блідий і спітнілий, з запалими очима і в цю мить уже здавався мерцем.
— І ще слухай, синку, — стиха заговорив він згодом. — Пильнуй, як око, наше лоша. Воно від Карлигач, легконогої кобили і... — тут він знизив голос до ледве чутного шепоту, — і від Бурана — того Бурана, що на кожній байзі приходив перший. Цьому лошаті ціни нема, але треба його підгодовувати, виростити й добре виїздити. Ти у мене неабиякий їздець. Ти вмієш добре поводитись з конем, навчити його, щоб він знав твій голос і розумів тебе без камчі. А кінь — це надійний, вірний друг: і в лиху годину, і на байзі він виручить хазяїна. В ньому твоє щастя. А маленького лошачка я назвав Акбозадом, тому що він виросте і стане білий, як айран, і буде дорожчий від чистого золота.
Жайсак мовчав.
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
17
— Чи чуєш ти мене, синку? Чи виконаєш, що я тобі сказав? — повторив Шакір, безсило опускаючись на повстину.
— Чую, ага! Все виконаю, і слово моє тверде, як напис на камені,
— відказав Жайсак.
Старий полегшено зітхнув, наче скинув з себе величезний тягар, але іще щось пригадав і знов підвів голову:
— Джантемир дає мені за роботу — ти ж знаєш — по десять баранів на рік. За тринадцять років це була б ціла отара, але ж він вираховує з мене за кожного барана і кожну ярочку, загризену вовками. У мене тепер сорок п'ять баранів та сімнадцять ярок. Запам'ятай і це і не даруй йому поганої пам'яті, коли він розраховується з бідаками,
— з гіркою іронією посміхнувся він.
Обидва замовкли: Шакір — втомлений довгою розмовою, а Жайсак саме пробував ворухнути своїми знівеченими пальцями і з радістю відчув, що вони ледве помітно зігнулися і знов розігнулися, хоча гострий біль і віддався вище ліктя і десь на спині, біля лопатки.
— Слава Аллахові, — сказав він, щоб потішити батька.