На жаль, заняття, що користувалося чималим попитом на війні, виявилося майже непотрібним у мирному житті. Своєму нащадкові музика-дезертир зміг заповісти лише добряче зношений тамбурин і комірчину, мебльовану ліжком і скринею без кришки. Якийсь час юний Карло намагався заробляти на життя ремеслом батька, але швидко змикитив, що, при всій повазі до батька, той присвятив себе не найприбутковішому промислу в окрузі. Сяк-так заробляючи за день на три хлібні шкоринки, а якщо поталанить — і на цибулину, Карло виношував честолюбні плани підкорення світу взагалі і окремого містечка зокрема. Щоправда, без жодних знайомств і зв’язків на нього чекало одне: до кінця днів своїх вештатись вулицями, викликаючи із тамбурина щось фальшиво-бадьоре, — і так воно було б, якби не випадок.
Його запросив попрацювати закликальником один мандрівний актор, господар театру маріонеток. "Тільки одна вистава! Покваптесь, покваптесь!" — знай кричи та нашкварюй мелодію якнайбадьоріше... чи щоб хоча б на погребову не дуже скидалася. Багато розуму не треба — а щербу, дивись, і заробив.
Як більшість подібних акторів, цей возив свої підмостки з собою — у великій критій колимазі (вона ж була йому і домівкою). Коли розпочався спектакль, господар посадив Карло в дальній закуток, налив у миску гаряче вариво, навіть хліба дав. Здавалося б — чого іще? Аж ні, допитливий Карло, поки актор показував виставу, сунув свій довгий ніс у ящик столу і намацав там такого собі ключика. Понишпоривши по кутках, угледів неприглядну шкатулку та й відімкнув: ключик підійшов до замкової шпарини ідеально.
Тільки-но кришка піднялася, зі шкатулки просто в обличчя допитливому парубійку що тільки не полетіло: і клоччя старого одягу, і ґудзики, і картонні ковпачки в біло-червону смужку, і жменя насіння, і гострий, наче голка, зуб, і навіть (хоча Фантин вважав, що тут легенда трохи прибріхує) — важезний ланцюг із кайданами! Як стільки всього влізло у маленьку шкатулку, Карло не знав; він устиг лише здивуватися — а зі сцени вже долинули перші крики жаху. Маріонетки, якими буцімто керував господар театру, раптом перестали йому підкорятися, вони обривали нитки і кидалися на лялькаря. Глядачі в паніці шугнулися хто куди, побитий господар качався на помості й несамовито волав від болю і люті, а з візка на допомогу побратимам поспішали ті маріонетки, які не були задіяні у виставі.
Пізніше з’ясувалося: господар театру чаклунством і обманом полоняв різних пуерулі і змушував їх, перевтілившись у ляльок або прикинувшись ними, виступати у виставах. А в заповітній шкатулці чаклун тримав заговорені речі, за допомогою яких отримував владу над своїми "акторами". Карло, відкривши шкатулку, звільнив "дрібний народець", — і той не забарився відплатити мучителеві.
Але всупереч поширеним уявленням про пустотливість і невдячність пуерулі, вони віддали належне і своєму визволителю. Уже в буцегарні, куди Карло кинули "до з’ясування обставин", юнака навідав якийсь довгоносий малий — проліз крізь тюремні ґрати, нахабно примостився на підвіконні і писклявим голосом повідомив: "Не переймайся, усе владнається — і незабаром!"
Справді, за півгодини Карло відпустили, вибачившись і — що набагато суттєвіше! — передавши йому в повне і безкоштовне володіння "лялькову" колимагу. Як тому, хто "надав властям посильну допомогу в ловленні злочинного чаклуна".
Щоправда, чаклунову конячку стражі порядку привласнили; Карло якось відкотив своє нове рухоме майно до рідної комірчини та й влігся спати, мовляв, ранок від вечора мудріший.
Уранці його розбудив довгоносий пуеруло: "Вставай — і поквапся!"
Спросоння Карло жбурнув у нього черевиком, але довгоносий не образився. "Дурнику! Невже ти не хочеш заробити трохи грошенят і зажити по-новому?"
"Хіба що продати тебе лялькових справ майстрові!" — промурмотів Карло.
Правду сказати, інших способів розбагатіти він не бачив: стражі порядку не тільки забрали конячку, але й порядком спустошили візок. А без ляльок і декорацій — кому він потрібний? Може, на дрова хтось купить...
"Дурнику! — повторив довгоносий. — Так ти до смерті дубаситимеш у тамбурин за хлібні окрушини!"
І змусив Карло піти до візка, аби уважніше оглянути там усі кутки. На жаль, за ніч у ньому не додалося нічого, крім пилюги; тільки в шафі, під вішалкою валявся старий буквар із малюнками, певно, забутий чи просто не помічений стражниками. Навряд чи (думав Карло) з нього можна мати якийсь зиск.
У цьому він не помилявся. Але отримані за "Буквар" монети (щодо їхньої кількості варіанти легенди різнилися) стали першим кроком Татуся Карло до неймовірного багатства і не гучної, але тривалої слави.
Звичайно, не обійшлося без допомоги пуерулі. "Дрібний народець" буквально взяв юного барабанщика під своє крило. Невдовзі приморськими маршрутами вже вицокував візок із єдиним у своєму роді театром — театром, де пуерулі прикидалися ляльками, що грають на сцені замість живих людей!
У ті часи вистави з маріонетками давно вже перетворилися із виключно релігійних спектаклів на розваги мирські. І хоч Діва Марія, на честь якої були названі ці ляльки, досі з’являлася у традиційних сценках, тепер історії про неї та інших персонажів обидвох Заповітів сусідили на підмостках з історіями із життя звичайних городян, селян і, ясна річ, привидів.
Для "дрібного народця" гра в театрі Карло була розвагою — веселою і захопливою, бо щоразу вони ставили п’єсу ніби заново, відповідно до того, як публіка сприймала виставу. Що ж до самого Карло, то він не збирався все життя залежати від милостей своїх вередливих і, взагалі-то, непостійних благодійників. Та й доля мандрівного ляльковика йому видавалася не набагато кращою за долю барабанщика.
Як і кожний мандрівний артист, він не міг відмовитися од "надзвичайної пропозиції" кількох контрабандистських гуртів, котрим потрібний був кур’єр. Пуерулі не дуже заперечували: людські закони не викликали в них належного пієтету, а стражі порядку вважалися найзручнішим об’єктом для дрібних пустощів.
Але якщо для "дрібного народця" співпраця із контрабандистами була ще однією веселою грою, Карло поставився до неї серйозно. Він багато слухав, інколи ставив запитання і намагався запам’ятати якомога більше про все: про ціни на кришталь і вовну, про маршрути веннеційських нав, про те, чиї полотна і вази нині в моді...
А запам’ятавши, робив висновки і вдавався до перших самостійних кроків. Вирішальною в його долі стала купівля картини — непоказного на перший погляд полотна, яке пилилося на стіні в одного геть збіднілого кондотьєра. Натюрморт зображував кабицю, вогонь у кабиці і казанок, що скипав на вогнем, — і був куплений Карло за кілька гросето, а потім проданий за суму просто-таки нечувану, оскільки належав пензлю модного в ті роки живописця.
Карло розбагатів, але колишніх занять не облишив! Навпаки, придбав невеличкий будиночок в центрі глухого містечка і влаштував перший постійно діючий театр маріонеток. Насправді ж — притулок для "дрібного народця": там могли мешкати ті з них, кого вигнали зі своїх домівок — когось вижили люди, а хтось і сам подався мандрувать по світу і шукати кращої долі.
І звичайно ж, навіть тоді Карло не облишив прибуткову справу, якій навчився у контрабандистів. Колишніх роботодавців він послав чимдалі, рудобородого дона Карлобаса Барбароссу, котрий заправляв місцевим промислом, розорив (причому цілком законним чином!) і зажив собі, горя не відаючи.
До речі, дотримання букви закону стало для Карло головним правилом. "Закони треба шанувати!" — втовкмачував він своїм підлеглим. І додавав: "Закони тим хороші, що писані людьми. Котрим, як відомо, властиво помилятися. Тож і шукайте ті похибки, аби повернути їх собі на користь!"
Сам Карло після того, як придбав театр, не вдався до жодного протизаконного вчинку. Проте магус (не сумнівався Фантин) напевне виявив би в діяннях Татуся чимало сумнівних моментів. Та навіщо?..
Татусь Карло недаремно вважався злодієм у законі — бо по суті своїй був злочинцем, але de jure — ні. Ще за життя він став негласним господарем усього західного узбережжя, а вже після смерті вага Татусевого слова тільки зросла. Дон Карлеоне був одним із найвпливовіших привидів.
І те, що він особисто явився до магуса, говорило багато про що.
3
Пригадавши історію життя Татуся Карло, Фантин добряче перепудився. А раптом став месер Оберто своїми діяннями проти Татусевих задумів? Тоді чекай найгіршого: дон Карлеоне не розбиратиметься, чи допомагав ти магусу примусово, а чи зі щирої прихильності, — покарає швидко, суворо і безжально.
— Вважаю, — продовжував тим часом привид "хрещеного батька", звертаючись до магуса, — ви шамі ждогадуєтешя, що мене шюди привело.
Говорив він спроквола і з неймовірною величністю, яка зовсім не в’язалася з його шепелявістю. Причиною вади була відсутність кількох зубів в урні з кістками дона Карлеоне.
— Ці персні змусили похвилюватися багатьох, — невизначено мовив месер Оберто.
— Я плював на те, що там жа перштні! — Татусь Карло стенув примарними плечима, немов відганяв набридливу муху. — У мене, мешере, блишкучих чачьок виштачає. Але що мене не влаштовує — метушня, яка ждійнялася навколо них. Прачювати неможливо!
— Так мене це якраз влаштовує. Якщо ви не забули, я саме тим і займаюся, що...
— Я не жабув, — поважно мовив Татусь Карло. — Але ви жараж рожшлідуєте шправу про першні, чи не так? Я готовий надати вам вшіляку підтримку — аби нарешті ча шправа завершилашя.
— А хіба вона не?..
— Шамі жнаєте, що ні. Так, морячків повішили і жробили вигляд, що питання жакрите. Але як щодо патрулів, га? Мовчите. Отож-бо й воно, що патрулювання не відмінили, а пошилили! Мене че не влаштовує. І я ще не маю влади, щоб диктувати твої умови Раді Жнатних. Тому пропоную вам шоюж — тимчашовий, шамо шобою.
— Чого ж ви від мене?..
— Якомога швидше жакрити шправу. Жнайдіть чі кляті першні, угамуйте шиньора Леандро і його далекого предка, нехай в Альяшшо жнову жапанують мир і шпокій.
— А ви?..
— Я допоможу вам у рожшлідуванні. Повірте, я маю...
Месер Оберто вирішив не відмовляти собі в задоволенні й перебив нарешті примарного співрозмовника:
— Не сумніваюся. Повірте, законники... начуті про вас.