Марія Матіос
Армагедон уже відбувся
"… Дорога Маріє! Ви ще запитали, чи не здається мені, що кінець світу — Судний день — уже прийшов до нас, що він заполонив усю землю, а ми — просто дійові особи в останньому дні нашої планети? Адже та інтенсивність, з якою люди удосконалюють знаряддя самознищення, — якраз і свідчить про завершальний етап Армагедону.
Глибокошановна Маріє! Правду кажучи, немає у мене чіткої відповіді на Ваше глибоке, сповнене справжньої тривоги запитання.
Все залежить від нас: ми можемо бути й останніми акторами в завершальному акті, але можемо стати й тими, хто відіграє НОВУ РОЛЬ в НОВІЙ дії. Все залежить ТІЛЬКИ від нас.
Я думаю, що XX століття було найбільш брутальним століттям за всю історію людства. Більш брутальним, ніж епоха Чінгісхана, ніж часи Ганібала.
Немає іншого визначення XX століттю, крім одного: "Найбільш брутальне століття за всю історію людства".
XXI століття тільки почалося, і це століття — арена протистояння двох сил: фанатизму і толерантності.
…Однак сили, які ми повинні зрозуміти, пізнати і приборкати, — це сили Зла, які є в нас самих, сили Зла, що гніздяться в серці людини, і від сплеску цих сил ніхто не застрахований.
Арена боротьби між Добром і Злом — наші серця.
Добро ніколи не буде посилатися на Зло, утверджуючи свою правоту. А ось Зло, намагаючись виправдати себе, обов’язково зішлеться на те чи інше Добро, яке буде наслідком нібито тимчасово заподіяного Зла. На жаль, і Вашому, і моєму народам ця позиція Зла відома на моторошному особистому досвіді, коли в ім’я вселенського Добра творилося страхітливе Зло…
І все ж я вірю, що Добро в людині — непереможне.
В цьому і спасіння.
Цікаве Ваше питання про історичні образи окремих народів чи окремої людини: наскільки можливе подолання, прощення таких образ посередництвом мистецтва?
Я думаю, що це — цілком можливо, але до певної міри. Наша спроможність прощати аж ніяк не безмежна. Але я завжди проводжу чітку грань між "пробачити" і "забути". "Пробачити" — це одне, але "забути" — це зовсім інше.
"Пробачити" — ми повинні, а ось "забути" — нам категорично ЗАБОРОНЕНО. Якщо забудемо, то втратимо і наше минуле, і нашу особистісну самоідентифікацію.
…Але треба спрямувати наш погляд у майбутнє.
Спробувати побачити наше "Завтра".
Спробувати зрозуміти, чи зможуть біди і жалі, пережиті "Вчора", забезпечити нам краще взаєморозуміння в наступаючому "Завтра", щоб не повертатися до того, що робили ми в минулому. У це я вірю.
Вірю, що історичні образи — чи то цілих народів, чи то окремо взятої людини — завжди були і будуть темою для літератури.
Але чи загоює література образи?
З цього приводу існують різні думки, однак особисто я схильний думати, що література сприяє тим, хто сам для себе вирішив подолати свої образи…"
Із листа Амоса Оза до Марії Матіос, 1 серпня 2011 року
1
— Ну, і що він нам доброго зробив, що так нагло перестав жити?!
Петро — двома долонями одночасно (як це люблять робити жінки) — ляснув себе по стегнах і тут-таки важко обіперся кулаками на застелений грубим лляним рушником дерев’яний стіл посеред кімнати. Неголений, він скидався на крука, нишпорячи поглядом то по обличчях двох інших братів, що понуро стояли обіч нього, то зачіпаючись очима за зяючу пустотою неглибоку нішу в стіні — акурат на місці образу Божої Матері.
Потьмяніла ікона незвично великих як для житлової кімнати розмірів сиротливо валялася на ліжку із залізними бильцями, окремо від скла й дерев’яної рами.
— Ну, де? Де він їх тримав? — Петро, закачавши рукава до ліктів, тепер уже шарив у проймі зяючої дірки в стіні, чорнява якої контрастувала з невицвілим вапном на місці, де ще кілька хвилин перед цим висіла Матір Божа, а далі байдуже опустився на лавку і мовчки показав братам сідати напроти нього.
Середульший Сильвестр і наймолодший Орест сиділи, підперши руками голови, і незмигно дивилися в чорне око дірки в стіні.
— Брате… — почав Орест.
— Що "брате", що "брате"?! — скипів Петро. — Ви розумієте чи не розумієте? Нема! Нема! А було! Сам бачив!
— Знаємо, — навіщось підтвердив Сильвестр, чим ще більше розлютив найстаршого брата.
— Хоч би ти вже сидів маком! Я ж тобі казав! А ти мене слухав? Хто тут байдики бив? Я чи ти? Чи, може, Орест волочився за малолітками, замість того, щоби пильнувати старого? Чи то лише мені треба?
Петро тарабанив пальцями по столу.
Сильвестр із Орестом мовчали, понуро опустивши долі голови.
— Петре… — висока худа жінка безшелесно зайшла в кімнату. — Гробар прислав свого хлопця… питає, де копати яму. Каже, на фамільному місці місця вже нема. Гробар просив Грищука уступити метр землі коло своїх батьків, але той не хоче. Каже, ворогували за життя і по смерті миритися не будуть. Гробар каже, що викопає яму під грушею коло паркану. Якось-то буде недобре, Петре. Може, би ти сам переговорив із Грищуком? Заплатив би? Може, би й уступив той метр коло своєї фамілії? Бо й так бесід багато. А то ж уже нема коли говорити. Не до говоріння. Та й від людей буде устидно, коли поховаємо, як якогось самоубійника, коло паркану.
Петро слухав Сильвестрову жінку Марію — і чув, як дика лють із середини нутра проситься в кулаки. Підвів скляні очі на невістку і майже лагідно чи то запитав, чи пригрозив:
— А чи тепер, Маріє, не все одно, де його закопають?! Чи під парканом не така сама земля, як деінде? Чи він із того світу буде контролювати, де його поховали?
Марія теребила кінчики цвітастого фартуха, дивлячись собі під ноги.
— Я тебе питаю, Маріє!!! Іди скажи гробареві, що Петрові все одно. Петро тепер думає про інше. Хай копає, де хоче. Ми заплатимо, як за місце стандартне.
Невістка висунулася з кімнати ще тихіше, ніж зайшла, хіба лише втерла краєм хустки спітніле обличчя.
— І то правда… — Орест заходив від столу до дверей широким кроком, потім навіщось виліз на лавку і також потягнувся рукою до дірки на місці образу Божого.
— Я вже дивився! — Петро шарпнув брата за сорочку. — Не тут шукати треба. Але де?
— Петре, — Орест нахилився до братового обличчя — майже чоло в чоло. — Ти шукай поки що із Сильвестром, а я піду до гробаря.
— А він що, сам не знає, що ми його потому запитаємо? Не знає, що відповідати перед нами буде? Ти краще візьми голову в руки і подумай, де схованка. А з гробарем раду дадуть баби. Гробар свою справу знає.
— І то правда, — на цей раз іще млявіше погодився Орест.
Сильвестр тим часом шарудів старими газетами в шухляді стола.
Орест майже жалісно дивився на Петра:
— Але то ж наш тато… Як він міг так нас обдурити? Ми ж його діти.
— Ага! Згадав про тата. Знайшов час кинути навздогін добрим словом… щось мусимо придумати… поки не пізно. — Петро протер чоло рукавом, як після тяжкої роботи, а далі, глибоко вдихнувши, крикнув у сіни. — Маріє! А йди-но сюди, небого.
Жовте, ніби із льоху, Маріїне обличчя просунулося у двері й застигло перед Петровим.
2
До покійника не пускали нікого.
Невістка Марія — трохи в чорному, трохи в картатому — сиділа на стільчику під зачиненою хвірткою і всім, хто завертав на стежку до Олексюкової хати, тихим, безбарвним голосом монотонно сповіщала, не підводячи голови:
— До тіла приходьте завтра… вибачайте, так хочуть діти.
Сказати, що це повідомлення надто зворушувало тих, хто за звичаєм ішов зі свічкою до покійника першого дня по його смерті, — не скажеш. Дехто хіба що стискав плечима і мовчки розвертався назад, а особливо плескаті на язик молодиці, як ото Оксана Огродючка з Лідою Дмитришин, фиркали у дві ніздрі і цвіркали слиною крізь зуби:
— Світ такого не чув і не знав, щоби діти до покійника не пускали!
— Ая! Як жив, так умер. Такі й останні його години на цім світі, хай Бог милує!
Марія ненадовго затуляла руками вуха — але й далі незрушно сиділа при хвіртці, лише зрідка розтираючи затерплу від радикуліту праву ногу.
Після кількох годин такого сидіння вона повільно рушила в хату, не накидаючи навіть защіпки на ворітця: новина, що Олексюкові сини не пускають нікого до тіла покійного тата, пішла, як брехня по селу, — і село вдовольнилося домислами і фантазіями про те, що змусило дітей зачинити двері до батька-мерця перед сусідами й односельцями. Отож, вузька вуличка, що вела до хати покійника, спустіла — ніби й сама вмерла: охочих поставити свічечку в узголів’я Івана Олексюка на сьогодні більше не виявилося.
Одні казали, що "найкрутіший" Олексюків син — бізнесюк Петро, той що тримає місцеву митницю й міліцію "в кулаці", а начальство у… (самі знаєте, в якому місці) — привіз із львівського моргу паталогоанатома і той тепер фарбує мертвому Іванові волосся, щоби добре виглядав для колишніх своїх любасок, котрих мав за життя півсела, інші побріхували, що хірург тепер виймає з діда тельбухи, бо молодша донька Світлана вилетіла із Греції, але не тим, що треба, літаком, і тепер мусить добиратися на похорон через Румунію, тому, може, і похорон затримається, бо донька хоче бачити тата а хоч би що.
Більш винахідливі домислювали, що сини спішно роблять у хаті євроремонт, бо де ж то таке може бути, щоби в Олексюків було все, крім євроремонту, коли в нього такий старший син, а в Греції — донька за греком?!
А зовсім прості на фантазію розводили руками: "В Олексюків завжди не так, як у людей. І навіть по смерті".
Правди не знав ніхто. То й не було кому казати. А коли хто правду знав — не наважився би її продати ні за які гроші.
Задля власного спокою.
3
Паталогоанатома зі Львова на цей раз не було.
Покійник із погашеною свічкою у складених руках лежав у домовині посеред найбільшої кімнати зі спущеними полотняними ролетами, а три його сини — Петро, Сильвестр і Орест — одночасно курили "Мальборо", обдаючи різким димом давно не провітрювані речі у відкритій на одну половину шафі. Друга половина — зі старим, потрісканим і почорнілим дзеркалом, якраз напроти мерця, — зловісно подвоювала зображення, тому здавалося, що в кімнаті лежать два покійники і що вони змагаються один з одним: хто кого перележить, чи хто швидше встане, щоб сховати від людського ока безсоромне і недоречне цієї миті плесо дзеркала.
— Я беру на себе комору, — сказав Петро і загасив цигарку об бильце залізного ліжка. — Ти, Оресте, шукай у малій кімнаті, а ти, Сильку, шукай тут.