Син

Олег Лишега

Син

Рідко тут небо порожнє. Коли нема стрижів, ширяють високо ворони, котрась з них, кілька разів перевернувшись, падає головою в кам'яну ущелину, забавляючи інших.. Перед входом у Пасаж задер голову чоловік у стоптаних сап’янових чоботях і з мішком за плечима. Вже зацвіли каштани, а за ними його око на вечірньому небі раптом угледіло щось рідне. Над будинком витикались у хмари башточки. Щось подібне він бачив давно колись у себе вдома. Ті самі м’ясисті, витесані з каменю нерозвиті пуп’янки лотоса. Лише деякі більше нагадували качани капусти. Його око ніяк не могло знайти у нішах жінок, завмерлих після довгих танців у солодких обіймах жерців сонця і кохання. Стіни облицьовані вохристою плиткою із рельєфом квітів. Мабуть, це й були ті самі танцівниці, лише віддалені. Високі каштани з напнутими гострими персами блідо і насичено червонястого відтінку виводили танок зі стін і паморочили голову чоловікові. Алея з двох рядів каштанів була обгороджена і там у затінку обскубувались голуби. Старші з глухими погрозами відганяли молодших, ще зелених самців від своїх обраниць. А збоку доходило кілька нещасних. Притиснулись до голої землі і вже не могли на це все дивитись. Лише зрідка до них підбігали якісь родичі і кілька раз клюнувши, вертались до гурту. Вони ніяк не могли зрозуміти, що ті вже своє відгуляли, і знов повертались до ще теплих грудок пір’я, клювали і підминали під себе, щоб якось розворушити їхню кров. Поруч було повно їжі, перехожі кидали їм печиво і білі булки. Адже на місці голубів тут могли лежати в прохолоді дерев корови, чисті і безпечні, з плямами сонця на повних боках..

Чоловік підійшов до низького бар’єру і присів на нього. Видно, когось чекав.. Голуби підступалися ближче, але він не зважав на них. Білки його очей були довгі і чисті. Від розквітлого каштана падала тінь. Йому вже набридло чекати, він заплющив очі. Земля під деревами тверда, утрамбована. Вже не чути нічого, крім шурхоту пташиних лап довкола. Шум переростав у гупання, земля відлунювала. Його вухо з глухих звуків вихопило кілька голосів: батьку, ріднесенький, за що ж ти мене так запропастив?., я гину тут, а ти далеко десь радий, що я тут гину., ти продав мене навіки, і вже забув і не приходиш., ти ж обіцявся прийти за рік і забрати знову на волю.. Інші глухо запитували: де наш дім, де наш дім? їм відповідали одні: ні не тут, ні не тут., а другі: тут він тут, тут він тут.. Чоловік розплющив очі, і голоси стихли. Він нахилився і почав здирати з ніг чоботи. Шкіра розбухла, вкрилась кривавими пухирями. Ногам на землі стало трохи легше. Коло нього з неба впав дикий селезень, знявши вітер. Тінь від дерева гойднулась. Чоловік і далі не подавав жодної надії розтривоженій птиці. Лише прихилився плечем до каштана. Хіба що підступившись впритул можна було зауважити, що він зовсім не куняє, а присотався усім тілом до дерева і витягає з середини його густу прохолоду. Гостра чорна брова криво черкнула кору і звідти випхався пухир трутовика. Його м’якуш був рожевий і соковитий..

Недалеко між людьми розгублено оглядався якийсь заблуканий чоловік в картузі. Йому сказали вийти з метро саме тут, в центрі, а далі він вже сам знайде, але не так то легко щось тут побачити.. В одній руці тримає в авосьці, обтягнутій аж до землі, великий свіжий кавун, а другою їсть булку. Нарешті поверх голів помітив скулену постать під деревом і побрів туди, підійшов і став поруч. Охо-хох, ох.. Той що сидів розплющив очі. Прибулець поставив кавуна на землю і знову важко зітхнув: охо-хох, ох.. Той, що сидів, раптом глухо озвався: угугу.. уух.. угугуу.. Новий ніяково мовчав.. Той, сидячи, знову глухо озвався: ууух.. угууу.. ууух.. Прибулець злякано глянув за бар’єр. Вони вже були тут всі. Хіба ж він міг отак відразу.. Ще не віддихався з далекої дороги. Гарні, нічого не скажеш.. Усі як один.. Він раптом помітив у гурті дикого селезня. Той стояв на випнутому із землі корені при самім стовбурі й обскубувався. Він весь блищав, темний між інших. Хто знає, може й він. Той був ніби високий.. Хто його знає., може і він., але він був русявий і худий.. Я ще не готовий.. Мені не можна гарячкувати, а як не він, то вже не дістану нікого за нього., а так ще можна буде прийти за ним на другий рік., він буде ще кращий.. Селезень відчув, що на нього хтось дуже пильно дивиться і підняв голову. Ні, це не він, не він., я не впізнаю., це не моя кров.. Селезень стріпнув головою і випростався. Він дивився на чоловіка гострими темними очима. Чоловік тримав у руці надкушену булку і дивився на нього. По щоках текли сльози. Мені навіть не дали доїсти булку, ти бачиш? Що я можу, дитино? я мушу вибирати.

але не тебе., ти не пропадеш, я ще прийду за рік., ти ж не один тут., хіба тобі так вже погано.. Я не бачу тут свого сина. Тут між ними нема його. Я добре знаю свого сина. Тут його нема. Я прийду на другий раз. І він повернувся лицем до чоловіка, що на землі з усієї сили відчайдушно натягав сап’янові чоботи. Я вас прошу, я не бачу свого сина, може він десь і є, але я вас прошу, мій зір непевний, я вас прошу, я непевний, може він і є, я прийшов здалеку, і не певний, що мої очі не брешуть мені.. Я хотів би з вами трохи пройтися і щось сказати.. Я тоді не зміг усього сказати.. У вас буде трохи часу, правда? Я хотів би з вами випити чарочку, дуже прошу вас. Я вам по дорозі хочу щось сказати.. Тут недалеко.. Чоловік на землі кинувся до мішка і поблідлими пальцями з налитими кров’ю обламаними нігтями став колошматити мішок, але шворка ніяк не розв’язувалась.. Він схопив її зубами і розгризав її, розпльовуючись на всі боки.. Мухи і шершні його вже доїдали. У мішку щось зарухалось, зі скреготом і дзвоном обвалилось.. Він його тепер терзав, уп’явшись розбухлими ногами з кривавими вавками по самі кістки в землю, намертво притиснувши підборіддям до каштана.. І звідти раптом вихопив з середини темну фінку, чахнув нею два рази глибоко собі ззаду по халявах. Батько допоміг підвестися, взяв під руку, підняв сітку з кавуном і вони рушили.. Тут недалеко, як виходив з метро, кажуть, ще можна випити чарку в ресторані, ми трохи посидимо, я вам хочу щось сказати.. Заходило сонце, вони йшли попід руки розквітлою алеєю.. Сонце сідало ривками, озвались перші вечірні птахи. Вони вже пробували свої флейти десь в невидимій височіні, маленькі невидимі оркестранти, розчепірившись між клейкого листя, чекали, поки зовсім стемніє.. Але важкі поперечні тіні на алеї ховали так само і ловців.. І де вони причаїлись, вгорі, у листі, чи внизу?.. Все видиме було близьке. Занадто близьке і неприступне. І коли стояти поруч, то на тебе нічого вже не лишалось — усе забирало неприступне дерево. Воно витягало усе світло довкола, замикало у собі весь вітер і утрамбовувало його всередині. Так на морському дні хижі яскраві рослинні чаші заковтують все живе. Тугі, налиті.. Дихає поруч.. Колись така сфера розтулиться і ковтне.. Скільки тут застрягло найбарвистішого пір’я!.. Чоловік з мішком за плечима відокремився і підійшов до крайнього дерева. Чоловік у картузі з кавуном у сітці лишився сам посеред неосвітлецої алеї. Він розгублено стояв і бачив, як той підійшов поволі до крайнього дерева на крок від нього, став, трохи зсунув мішок з плеча і раптом з усього розмаху вдарив ним дерево. Чоловік заплющив очі. Він чув лише удари, так гуде лише важкий метал.. Він бив і бив, і коли той розплющив очі, то побачив, як вже вертається від дерева, мокрий і чорний, із розпанаханими колінами, побитими ліктями і закривавленими зап’ястями, затиснутими, аби не збігла жодна крапля. Він вийшов звідти, з тіні, не оглядаючись, і пішов сам трохи вперед, і через кілька кроків, коли латка сонця на алеї впала на його плечі, то його спина раптом засвітилась доброю сотнею воронених ножів. Вони повиштрикувались із пошматованої мішковини і лише дивом трималися у блідій павутині конопляних ниток. Чи хтось бачив це., чи є свідки?.. Чоловік в картузі злякано оглянувся. Сонце зайшло вже зовсім. На алеї позаду ніби не видно нікого.. Зате в глибині, у цілковитому мороці під самими деревами він, розширивши безмежно свої зіниці так, що здавалось уже, викотились зі своїх ям, раптом помітив вогники. Вони спалахували і гасли, зигзагами піднімались і спадали. Може, то світляки? Але ні, за ними ворушилось щось неповоротке, розхитувалось, гойдалось щось з м’якими, вузлуватими формами, зливалося з деревами.. Світляків я бачив ще малим в горах.. Вони літали так як тепер, піднімаючись невисоко над гірською дорогою і часом важко було судити, яка з них зірка, та що падає, чи та, що блимає на місці?.. Він повернувся і кинувся наздогін першому, але попереду на алеї було вже темно і ті сліпучі ножі на спині у того подорожнього давно згасли, занурюючись з кожним кроком поволі назад у тепле, податливе тіло..

Угорі над деревами була відкрита тераса. За аркадою лунала музика. На білих фігурно вигнутих стільцях за столиками сиділи поодинокі пари. Перед ними зблискували чашки з морозивом під фруктовим сиропом і лимонадом. В разі дощу їх могли запросити всередину, але там було душно і людно. Голуби під розімлілими деревами видно зібрались на дощ. Між ними вже не було де сісти. Вони розпушили попелясте пір’я і порозтуляли дзьоби. Дощу ніхто не боявся. Лише ті, з другого ярусу, зайшли б усередину. Людей прибувало. Попереду йшло троє. З боків трохи нижчі вели попід ручки високу повнотілу жінку. Густе волосся пшеничного кольору і мабуть такого ж запаху зібрано копицею високо над шиєю. Поруч з нею ті люди були набагато дрібніші, видно, якісь далекі родичі. Починалася повінь, з низовин і боліт хмарами летіла мошка, якраз коли зацвітають каштани. В руках у двох крайніх були зелені виламані гілочки, ними відмахувались від мошок, хльоскаючи себе по литках. То певне давні подруги, хто знає, чи не старі дівки, і вони вели вищу за себе жінку попід ручки, щось наперебій оповідаючи. Вона лише всміхалася тонкими устами, потупивши очі, але так, що вже довкола неї нікого більше не було, і вона це знала. Її профіль виплеканий, підборіддя не випиналось, знак високої породи з випещеною шкірою з утертими в неї ароматичними мазями.

1 2 3