— Рада схопилася рукою за лату, зупинилася, щоб перепочити. — Якби я. про це знала — ніколи б не поїхала у ваше село на роботу. Казали: "І автобус туди ходить". Ходити ходить, а в селі що робиться!
— Як це так — не поїхала б? Вас же направляють. — "Багнюку" пропускаю мимо вух: що тут скажеш, коли правда — як не має чоловік добрих чобіт — хоч пропадай на наших дорогах.
— Направляти направляють, але й направлення могла взяти таке, що у місті лишилася б.
— Як це?
— Моя тітка працює у міській лікарні. Хотіла до себе взяти.
— І що ж? — устигаю лиш спитати, а самого понесло в глибоку колію. Стрибнув через неї, за кленчука вхопився, щоб не впасти.
— Подружку мою направляли у ваше село. — Рада перечікує, поки я виберусь на твердіше. — А я не хотіла відпускати її саму. Три роки разом вчилися, в одній кімнаті жили.
— Де ж тепер та подружка?
— Подружка... Вона вже заміжня, відпрацювала два місяці й поїхала додому — в декретну відпустку.
Далі йдемо мовчки. Не знаю, про що Радислава думає, а я про неї.
— Та нічого, і тут живуть люди,— несподівано бадьоро озивається вона. — Думаю, що і я не пропаду.
Знову змовчую. Не тому, що не маю що сказати. Навпаки, мені не раз доводилось чути всяке про наше захолустя. Якась мамина доця чкурнула б од нас — і сліду б не залишилося. Та ще коли тітка у міській лікарні. А от Радислава...
— Максимчук! Я кому кажу! Максимчук!
Зриваюся з парти, очманіло витріщаюсь на Варвару Дмитрівну.
— Ти слухаєш, що я пояснюю, чи думаєш про Химині кури?
— Слухаю, чом би не слухати,— запевняю.
Варвара Дмитрівна поправляє свою невигадливу зачіску, але висмикнутого пасемця не дістає — воно так і звисає віхтиком. Зате на щоці залишається слід від пальця — біла крейдяна цяточка. Я одвертаюся, щоб заховати усмішку.
— Ти глянь, йому зауваження, а він ще й сміється,— спалахує гнівом Варвара Дмитрівна. — Сідай! І вся увага на дошку! — Вона знову береться за крейду: — Похідна функції логарифма ікса в точці ікс нульовий дорівнює...
...Я провів Раду аж до хвіртки.
— Спасибі, що провів,— сказала вона. — До побачення.
І подала руку. Я дивився на Радиславу, на її руку, і не міг ворухнутися. Чи мені не подавали руки ніколи? Подавали. Але тільки хлопці, чоловіки. Дівчата ж верещать, рвуться не знати куди і від кого, хоч ніхто їх не тримає. А тут...
Я обережно взяв її руку — теплу, ніжну, лагідну. Рада злегка потисла мої пальці, повернулась і пішла.
— Максимчук! Врешті-решт у мене терпець увірветься! Попереду серйозний екзамен! Десятикласники! Випускники!..
Обличчя Варвари Дмитрівни почервоніло, крейда на щоці стала ще помітнішою.
— А тепер, Максимчук, повтори теорему.
З усіх боків зашепотіли, на парті з'явився підручник.
— Ти повториш чи ні?
— Ні.
— Сідай! Двійка!
* * *
— Ти ж знаєш, Радо, є така течія Гольфстрім...
Мені не видно її обличчя — його затуляє хвилька золотистого волосся, що вибилася з-під рожевого берета. Радислава обережно ступає грузькою дорогою. Іноді її нога потрапляє на слизьке, і тоді вона міцніше стискає мій лікоть.
Сьогодні ми знову всю репетицію простояли біля тумби з динаміками. А потім, у фойє, коли Анань Крутенчук гукнув: "Заходьте у зал", я підійшов до Ради:
— Ходімо в кіно.
Вона лукаво глянула на мене, усміхнулася:
— Ходім.
І до сумочки своєї потяглася. Та я вмить опинився біля кіномеханіка.
— Ось. На двох,— і впхнув Ананькові в руку свій дріб'язок. Довгим, проникливим поглядом кіномеханік зміряв мене з голови до ніг, блимнув на Радиславу.
— Кгм... — кашлянув. І одірвав два квитки.
Я мерщій ухопив заповітного папірця, заквапився у двері, здається, навіть злегка підштовхнув Раду вперед. Ніколи й гадки не мав, що так легко і просто взяти дівчині квиток у кіно. А переживав!
Щоправда, на цьому історія з квитками не закінчилася. Ми вже підходили до вулички, де живуть Карменні, як Радислава зупинилася, відкрила сумочку.
— Я віддам тобі гроші за кіно.
— Та ти що! — жахнувся.
— Не церемонься, візьми. Ти береш гроші у мами, а я заробляю сама...
— Не візьму! — мало не кричу.
— Візьмеш. Інакше в кіно з тобою більше не піду.
І висипала гроші мені в кишеню. Я вже й не опирався.
— ...Якщо замислитися, то ця течія — Гольфстрім — просто дивовижне явище,— кажу голосніше: вітер поривами налітає з городів на кленчуки попід дорогу, шумить рештками листя, тріпоче Радиним волоссям, відносить у бік мій голос. — В холодні краї, вкриті кригою, ця течія приносить тепло, приносить життя!..
З-за причілка хати баби Юстини вітер — холодний, пронизливий — дме просто в наші обличчя. Ми низько хилимо голови, Рада поправляє хустинку на шиї, затуляється коміром плаща.
Я теж підсмикую свого шарфика трохи вище, до підборіддя.
— Застебни ґудзика,— через мерзлякувато підняте плече Рада кидає на мене короткий позирк.
— Ні,— заперечливо кручу головою.
— Упертий,— докоряє вона.
— Умгу,— усміхаюся в темряву й розправляю плечі, наче й не дошкуляє мені вітрисько з бабиного городу.
За ґудзика того, що вгорі, під шиєю, Рада не вперше каже. Та я навіть не думаю застебнути куртку. Хто ж це з хлопців ходить, за кушпелившись наглухо? Ні, форми парубоцької не зречусь ні за що!
— Зараз, коли я думаю про Гольфстрім...
— Послухай, великий географе,— зненацька перебиває мене Рада,— а чому ти одержуєш двійки?
Я аж послизнувся від несподіванки. Звідки вона знає?
— Та-а... чого в житті не трапляється,— хочу звести все на жарт. А сам здогадуюсь: Оля Пташник сказала. А тій — мама, Варвара Дмитрівна. Хе, поскаржилася дочці...
— Трапляється чи не трапляється, а ти знай: з двієчниками не дружу.
— Розумієш, Радо, Варвара наша така...
— Не виправдовуйся. А ще раз повториться — тоді-..
— Що ж тоді?
— Більше не проводжатимеш мене — ось і все. Мені вже не до сміху.
— Коли виправиш двійку?
— Алгебра в четвер...
— Ось і виправиш у четвер.
— Це ж завтра стільки сидіти над цими теоремами...
— А як же ти думав!.. І взагалі, щоб таких історій більше не траплялося. Отак-то, мій десятикласнику. Гаразд?
— Умгу,— киваю головою. Хочу вдати із себе ображеного за такий категоричний наказ, але оте "мій (!) десятикласнику" з її вуст враз гарячою хвилею заповнює мої груди.
Ні, я жодного разу за своїх майже сімнадцять років не стрічав таких дівчат. Це ж якби я будь-якій із тих, кого знаю — чи однокласниці, чи так якій,— розказав зараз, як зловив ту двійку,— і лаяли б Варвару Дмитрівну, і сміялися б з неї, і жаліли б мене, і пишалися... А Радислава ось... Ні, на таке здатна тільки вона.
І я таки вивчу ті кляті теореми — що їх там учити!
Аж самому дивно... Теореми вчу залюбки, на сцені себе почуваю — ніби й виріс на ній... Просто себе не впізнаю!
Ось що нині на репетиції було. Я вже казав: не виходить у Богдана з Юрком співати — і все. Скільки Травко з ними промучився — результат нуль. Один — у ліс, другий — по дрова.
— Іване, ану спробую ще я!
Як це вихопилось у мене? Досі не збагну. Мабуть, знову через те, що Рада була поруч. А коло неї не знати яким собі здаюся — на все вмілим і вдатним. Ось і тепер — заспіваю, слово честі зможу!
Травко глянув з недовірою, але знову взяв до рук баян.
І тільки я проспівав перший куплет, як наш художній керівник обірвав гру, підскочив до мене, сяючи всіма своїми зубами — і золотими, і власними:
— Андрію, чом же ти досі мовчав? Чом не признавався, що голос маєш?
А біс його зна, чом не признавався. Я й сам не знав, що він у мене є. Але тут, перед Радою я заспівав...
— Ось ми й прийшли,— зупиняється Рада коло воріт.
— Радо... — обережно стискаю її руку в своїх.
— Пізно вже... До побачення. Не забудь: репетиція в четвер. І двійку...
— Я пам'ятаю.
— Іди...
Сонце тільки-тільки піднялося з-за мокрих, обшарпаних негодою садів — бліде, розпливчасте, мовби розмите кошлатими хмарами, що квапливо женуться й женуться невідь-куди, наче десь їх виглядають. Вітер шугає довкола веранди, подзвонює шибкою, не підігнаною як слід до рами.
Вже з півгодини бовтаю водою в старому відрі. Черевики мию. Вчора виступав у них на сцені. А потім, коли йшли з Радиславою до Карменних, то хіба до них було?
У моєму житті ніколи-ніколи не було такого вечора!
Ми давали концерт. Іван Травко геть спітнів зі своїм баяном на грудях, раз по раз діставав з кишені хусточку, витирав лоба. Золоті зуби показував лише на сцені, коли грав, а за лаштунками за голову брався: хоч би все обійшлося добре, хоч би не осоромитись.
І чого було хвилюватися? Кожен виступав, як справжній артист! Це, звісно, моя оцінка. Але ж як нам аплодували глядачі!
А я взагалі не сходив зі сцени. Разом з Радою починав концерт, навпереміну з нею, а нерідко знову вдвох оголошували номери. А який із них обходився без мене? Я співав у нашому невеличкому хорі, у тріо (зі мною ще Юрко і Богдан), співав навіть сам, і мене викликали на "біс". І все мені вдавалось так легко, просто завиграшки. Мовби це не мій по суті дебют на сцені, а хтозна-яке звичне діло.
Та найсвітліші, найдорожчі хвилини були за кулісами. Ми з Радиславою, збуджено дихаючи, заглядали в програму, яку вона переписала начисто, і наші погляди, наші руки раз по раз топка-лися одне одного і наче спліталися разом...
Залишилась позаду хата Карменних, а ми все йдемо удвох, щасливі пережитим вечором і ще чимсь таким, про що важко сказати, що нелегко осмислити, але що є тут разом з нами...
В колгоспному садку на околиці, старому й занедбаному, не чути вітру, що надокучав щоразу нам, небо вияснилося, мерехтить зорями. Пахне мокрою корою дерев, опалим листям. Радисла-вині руки у моїх долонях, я обережно й ніжно дихаю на них.
— Мені не холодно,— всміхається вона.
— Знаю... Просто... А ти не здогадуєшся, що ту пісню... сьогодні на концерті... я співав... для тебе. Тільки для тебе.
— Знаю,— тихо відповіла вона.
І тихий голос її й зараз бринить у мені. Мені здається, що то не сонце — то моє серце пройшло крізь густе хмаровиння.
Вітер все подзвонює шибкою, перекидає з боку на бік кілька листочків, що чіпко тримаються за пруття малини. Листочки ті то сріблясто полискують на сонці, то знову темніють. Похитусться жердина, сперта на гілку яблуні — забули прийняти під хлів, у захисток піддашшя. За ворітьми, вся в калюжах і глибоких коліях, важко лежить дорога. Черевики мої вже помиті, тепер чекатимуть весни.