Привели молодого коня, який ще не покривав кобили, посадили на нього хлопчика, котрий не встиг пізнати плотського гріха, й пустили поміж могил так, щоб кінь змушений був через них переступати..Вони вірили, що кінь не зможе переступити через могилу носферату.Так називали в моїх краях живих мерців, опирів.І як можна здогадатися, це трапилось на могилі мого батька. Коли мати почула про це, вона прибігла на цвинтар, намагаючись перешкодити оскверненню могили чоловіка.Та було вже пізно. Тіло мого батька викопали і , виявилось, що навіть через три роки по смерті його не торкнувся тлін...
— Хіба це можливо? – здивувався Олексій Іванович.
— Пане докторе, ви повірили, що на якийсь час лікарня стала неприступною навіть для тих, хто гірший за Інквізицію, а піддаєте сумніву те, що нібито сталось сімсот років тому. Я теж цього не бачив, однак чому після так званої ексгумації, серце небіжчика проткнули дубовим кілком, відрізали голову, а потім спалили на вогні з тернового та шипшинового гілля? Таке робили по всій Європі, коли виникала підозра, що опирі наслали моровицю або у якомусь населеному пункті часто вмирали люди загадковою смертю. Моя мати могла бачити цей ритуал раніше і навіть почувати полегшення від того, що зло знищене.Знову ж таки, вона могла просто взяти мене і втекти, бо спаленням одного опира справа не закінчується..Цей дикунський ритуал перетворює мирних християн на стадо, кероване інстинктом руйнування.
Розум бідолашної матері помутнів і серце сповнилось ненавистю.Ви знаєте, що робить жінку Великою відьмою, а чоловіка – Великим ворожбитом? Гнів через кривду, заподіяну їм безневинно.Це – наче полум"я пожежі, яке зжирає спочатку солому, потім хмиз, а потім найгрубше дерево, а, буває, від нестерпного жару тріскає навіть каміння.
Не минуло й трьох днів, як вмер той чоловік, котрий відтинав голову моєму батькові. Дістав гарячку й помер.Потім у тієї жінки, яка найбільше підбурювала людей, відняло руки, ноги і мову. Люди дійшли до висновку, ніби ті, хто помер раніше, самі стали носферату. Вони повикопували ще зовсім свіжі трупи, повідтинали їм голови і спалили.. Надто багато диму підносилось тоді над селом, чорного, масного і смердючого.Він проникав до хати і люди впадали в якесь тупе оціпеніння, що не віщує нічого доброго.Через потривожені могили почалась моровиця.Моя мати не витримала того напруження, у якому жила вже два роки, і вийшла з дому. Мене вона покинула на паперті церкви, у якій не правилося, бо не було священика, а сама вийшла на роздоріжжя й почала співати й танцювати.Я ще тоді не ходив, тільки повзав, і звалився у кущі,де й заснув.
Слухаючи страшні слова матері, її прокльони і сміх, люди розгубились і поїхали до сусіднього села, де був священик,щоб спитати у нього поради у такій непростій справі. Жодна з жінок у селі не зачала від мерця.Священик сказав, що в мою матір вселився дуже сильний злий дух і вигнати його він не зуміє. Нехай це зробить вогонь.Він порядив їм обвести місце для кострища дев"ятьма колами з крейди, розведеної свяченою водою, щоб диявол, виходячи з тіла нещасної, не перейшов до когось з вірних.Але сам не прийшов через моровицю.Його спитали, що робити зі мною. Священик подумав, а тоді сказав, що у тих краях, звідки він родом, сина носферату і відьми називають дхампіром.Такі діти мають великий хист до розпізнавання опирів і вбивають їх звичайною зброєю.Тому я можу прислужитися громаді. Нехай мене віддадуть на виховання побожним людям в якесь чуже село.Або продадуть за великі гроші воєводі чи навіть самому Господарю.
Я не маю зла на того священика, бо моя мати і так шукала собі смерті. Вона на тому кострищі терпіла, напевно, страшні муки, але жодного разу не згадала мого імені, якого я , до речі, так і не знаю досі, тобто мого найпершого імені, щоб я у відповідь не покликав її.Я спав у бур"яні, надійно захищений.Та мене ще тоді не шукали. Ніч, освітлена кострищем, залишила перший слід у моїй пам"яті. Я прокинувся від того, що щось м"яке й волохате лизало мені лице й руки..То була велика вовчиця, яка не побоялась прийти з лісу, щоб мене захистити.Вона знала, що я особливий. Вовчиця не відходила від мене всю ніч, а перед світанком взяла в зуби за сорочину й закинувши собі на спину, понесла геть із села.Я бачив інших вовків, які нас супроводили. Коли вовчиця втомлювалась, то клала мене на землю, а сама лягала поруч. Я не чинив жодного спротиву, не кричав, не плакав, ніби відчував, що про мене подбають.
Так вовки принесли мене на дорогу, по якій їздили купецькі валки з багатьох возів і з сильною охороною, бо в ті часи ніхто не відважувався мандрувати сам. Вовки вирішили вручити мою долю людям, котрі нічого не знали ні про мене, ні про трагедію, що розігралась у глухому гірському закутку. Бо звірові найліпше серед звірів, а чоловікові — серед собі подібних. Була знову ніч .Я лежав у теплій пилюці сам, наче загублений недбайливими батьками. Вовки чатували неподалік. Коли над"їхала валка, я посміхався.Сміх не викликає співчуття,а, отже, й не обтяжує. Він зворушує більше, ніж плач. Коні схарапудились, стали дибки, почувши вовчий дух. Але в людей не такий делікатний нюх. До того ж я їх вразив, бо був дитям, маленьким і беззахисним, що опинилось глупої ночі на лісовій дорозі. Вони подумали, що якась бідна мати, котра не могла прогодувати дитини, віднесла мене на дорогу, а сама десь спостерігає з кущів. Могли просто покласти несподівану знахідку на узбіччя, і поїхати далі, проте я посміхався , тягнув руки до бородатого воїна, котрий
зіскочив з коня й схилився наді мною.А потім взяв мене на руки, і я торкнувся холодної кольчуги на його грудях.
Нас оточили люди. Вони сміялись, показуючи пальцем на воїна,котрий невміло тримав мене на руках, можливо, вперше у життя тримав дитину, а, може, згадував своїх власних дітей, чи тих, яких би міг мати. І так нас обох припровадили до найповажнішої особи — Купця з Добромиля., котрий мав вирішити, що зі мною робити. Мова цих людей була мені незнайома і я перестав посміхатися, намагаючись віднайти в їхній м"якій говірці знайомі звуки.Купець був обережним чоловіком й побажав мене оглянути, чи немає на моєму тілі знаків, хвоста або шість пальців, і чи я не хворий, адже я міг бути посланцем лукавого чи приманкою розбійників. Воїни-слуги , затамувавши подих, слідкували за цією процедурою, і полегшено зітхнули, коли виявилось, що я, принаймні, зовні не маю жодного стосунку до пекельного світу.Однак, у тих місцях не було жодної ознаки людського житла, і це викликало занепокоєння..Вони вагались, чи я дар небес, чи частина диявольського задуму.І ось на сцені з"явилась ще одна поважна особа – чернець, який мандрував до іншого монастиря.На грудях у нього висів великий срібний хрест, знайома мені річ, бо мати теж носила хрестик. Я впізнав його обриси, заусміхався, простягнув руки...Мені дозволили торкнутись хреста.Чернець співучим голосом щось проказав і перехрестив мене. Грім не вдарив і не повіяло смородом сірки.Всі радісно загуділи. Аж тоді Купець з Добромиля взяв мене на руки. На ньому не було нічого твердого, сама м"якість і тепло.Я позіхнув і миттю заснув, втомлений пригодою. Бачите, я вже тоді вмів робити саме те, чого від мене очікували. Я створений для того, щоб служити. Ніхто , ні тоді, ні згодом, не запідозрив, що я син опиря і відьми.Тільки дуже сильний ворожбит здатний розпізнати мою приховану силу.
— Чому ви впевнені, що є тим, за кого себе вважаєте? І невже ви могли запам"ятати усе це в такому ранньому віці?
— Я про це довідався згодом від тих людей, що знайшли мене на дорозі. А вовки...Ті приходили аж до Добромиля, щоб подивитись, як мені ведеться.
— Але чому вовки?
— Моя мати була відьмою, не забувайте, і мала владу над іншими істотами. Вона доручила вовкам пильнувати мене, бо довіряла їм більше, ніж людям. Тим залежало на особливостях мого походження, адже я міг полювати на опирів і легко їх знешкоджувати.Опирі мають силу не від людини: вони здатні накликати дощ, наслати мор чи привабити багатство. Ворожбити і відьми нахваляються, ніби й вони те вміють, однак їхня сила не до порівняння менша.Щоб відновити життєву силу, опирі п"ють кров, але це зовсім не є їхньою щоденною поживою, як вигадують різні писаки. Джерелом їхньої сили є дух, ні добрий, ані злий дух природи. Язичники це розуміли й не втручались до життя опирів, і ті менше завдавали їм збитків.Справжній опир – це мудрий віщун, котрий знає, на що треба витратити йому силу.Проте діти опирів не народжуються такими, хіба що у них вселиться дух померлого опира.
— Звідки ж тоді вони беруться:?
— Це — як дар, якого не можна віддавати назад. Є нижчі істоти серед опирів, а є вищі.Це вже залежить від них самих: вміння навчатись і користати з помилок.У опирів дуже загострені відчуття, тому обдурити їх надзвичайно тяжко. Бувають місцевості, де опирів майже не залишилось, а є такі , де їх багато. Якби не сталося нещастя з моєю матір"ю, можливо, я б служив громаді захистом.Та на заваді тому став священик, котрий пішов на поводі у заздрісників і лицемірів, аби не втратити їхньої прихильності, і відмовився мене охрестити.Один камінчик потягнув за собою інші, й ніхто від того не виграв.Жити з людьми, що вбили мою матір, я всеодно не зміг би. мусив би їм помститись.Одне зло спричиняє інше, так само як невелике добро переростає у велику благодать.Як казав колись вельможний пан з Добромиля, котрого й досі тут пам"ятають, не можна порушувати природний плин речей, треба шанувати давні звичаї,бо люди, котрі їх уклали, прислухалися до свого серця і до голосу природи.
А тепер слухайте, пане докторе, що було далі. Я тоді ще не знав, що порядні купці не мандрують вночі. Валка, на шляху якої я опинився, була винятком.Купець з Добромиля наказав своїм людям їхати вночі, от вони і їхали. Мій господар, якому я служу так довго, виявився опирем.Уночі він бачив краще, ніж удень, і вночі залагоджував найважливіші справи.Але, щоб сонячне світло шкодило опирам, я такого не чув.Ми проїжджали по найбезлюднішій частині Карпатських гір, однак густо населеній їншими істотами, які вночі виходили на полювання.І не лише звірами, а й духами.Отже, вночі не можна було спати.