левський наглядів здалеку Демницького і приволік того, сердитого, сюди. З такими труднощами здобута мелодія враз зникла, випарилася. А записане на поросі вже було затовчене, без сліду пропало.
Випивали вже котрого п'ятирика. Сіли роздушити лише одного, але щодалі, то більша розбирала охота хазяїв. Вже не одно гаряче принесене було сюди, не одна свіжа пляшка.
Від випитого всі поробилися говіркіші, просто незносно балакучі. Приказки, приповідки, примовки, баєчки так і сипалися. Тут були самі куми й свати.
Яриней Сарґола намагався заволодіти увагою, все починав:
— Ой, свате! Серце! Я — з мурґочки! Було в мого батька семеро синів і сім моргів поля...
Але йо^о ніхто не слухав, бо кожен мав пекучу потребу розказати про себе.
— А то я раз був у Києві, — розпочинав знову Яриней. — Та бачу пиріжки такі гарні продає якась сидуха. "Пиріжки з таком! Пиріжки з таком! Що воно, думаю, за так? Може це по панському таком мак зветься? Треба купити, спробувати! Витріщив я цілих три копійки за ті пиріжки, дивлюся, — а там у середині нічогісінько нема. От, дурисвіти!..
Але його ніхто не слухав, всі упадали біля Хрисанфа Петровича, припрохували:
— Будьмо!
— Будьмо здорові!
— Не гребуйте нами, мужиками!
— Будьмо, та не гудьмо!
Він, звичайно, заради своєї пристрасти не цурався таких компаній, але сьогодні уперто не хотів пити. *•
Яриней Сарґола також був не в дусі. Він уже звик, що всі його слухають з полиском цікавости в очах, а це... Тому він зауважив:
— Та й правда! хіба подоба їм тут під возом сидіти? До нашої компанії приставати? Ось краще ходім до сина. Ходім та там по-людському, по-хазяйському, за столом посидимо...
— А єйбо, ходімо! — пристав на це Ференець.
Яриней Сарґола з котрогось часу перестав лаяти та розносити свого Меркурія. Навпаки, часто він ним хвалився, а сьогодні то тільки для того, щоб перед Хрисанфом Петровичем похвалитися сином, і кликав усе товариство. Йому й тут було добре.
— А де це, далеко? — запитав Хрисанф Петрович.
— Та он якраз проти нас, — махнув рукою десь убік кінської торговиці Передерій.
Величезна кінська торговиця обпиралася одним кінцем своїм об рівне поле, облямоване садами й хатами дрижипільських хазяїв. Другим кінцем — об ярі й провалля, а посередині м'яко вгиналася і переходила в ярок із річечкою.
Хоч наче на рівному стояло Дрижиполе, але насправді воно було все порізане ярками, річечками, проваллями. Аж дивно було, що такий великий простір і досить рівний, був незаселений, у той час, як у цих улоговинах, ярочках і над проваллями скупчено тиснулися жидівські хати. Без жадної деревини, з вузенькими вуличками для пішоходів, з надбудовами й різноманітними кучками, з ніколи неприбраним сміттям і покидьками людського побуту. Ці скупчення брудоти, смороду й тісноти були облямовані висихаючими річками, що вилами брали дрижипільські висоти й впадали у річку на межі Дрижиполя й Городища.
І вже по той бік річечок око відпочивало на зелені верб, городів. Свіже, чисте повітря нагадувало знов, що є ще радість життя, краса життя, а не сам один ґешефт і вигода.
В цей час кінська торговиця була забита табунами коней і возами. Компанія старих гультяїв, стараючись не згубити Хрисанфа Петровича, пробиралася до ґанку в якомусь заїзді, над яким висіла велика вивіска: "Шинок".
ХрисансЬ Петрович не зовсім здавав собі справу, про якого це Яринеевого сина йде мова. Знав він усіх чотирьох, ї>едора, що був священиком десь за Києвом, Меркурія... А ті, Микита й Андрій, були ще ж дітьми. Невже Микита, — наймиліший Киріїн син?
Воі^р прс>йшли не в шинок, а десь ізбоку у сіни й зайшли до якоїсь кімнати.
На дерев'яному ліжку сиділа дівчинка й гойдала колиску.
— Здорова була, Оксанко! — весело гукнув Яриней до дитини. — А клич-но тата!
— Хто там? — обізвався густий бас зі других дверей.
— А де ти там, Муркуре? Ану, давай по чарці!
— Ага! Зараз!
Того, хто вийшов до них услід за цими словами, Хрисанф Петрович зразу просто таки не впізнав. Огрядний чоловік у вишиваній сорочці, але з борідкою-еспаньолкою й самозадоволеною, слабо стриманою посмішкою, — невже Меркурій? Правда, голос мав такий самий, — глибокий баритон, — а їжачка вже не мав.
Він, видко, звик уже до таких навал, бо не здивувався, а тільки згукував:
— О! Заходьте! Просимо! Ось сюди!
Він метушливо запроваджував гостей до другої кімнати, кудись вискочив... Взагалі, не було й сліду в ньому того вайлуватого, несміливого парубійка, якого знав колись Хрисанф Демницький.
Інколи тільки просковзала на його обличчі та хлоп'яча, наївна й весела, наче стримана, але неслухняна посмішка. Але що це за еспаньолка, що це за купецький вигляд, що за шинкарський згин стану?
Невже він тоді так жорстоко помилився, вбачаючи в Меркурієві потужну талановиту вдачу? Невже вигадав собі незаурядну яскраву індивідуальність, що на голову стоїть вище свого оточення?
А з нього вийшов звичайнісінький крамар, та ще й шинкар!
Меркурій бігав коло гостей, ставив на столі пляшки з горілкою й вином, якусь рибу й шинку, а старий Сарґола оволодівав розмовою:
— Я завжди казав, що моєму Муркурові робота коло землі в носі крутить... Він собі все метикував, щоб до легкого хліба добитися. Е, молодця сина маю!
— Це все дякувати Богові й татові, — вставив старий Ференець. — Нам ятаю, як ви вчили, бувало, Муркура Яри-неевича. Аж пір'я з нього куріло... Он мій Данько...
— Бо коли б не бив, то так би й виросло ледащо, — оволодівав розмовою Яриней. — Бувало, кажу йому: Мур-куре! Що ти собі думаєш? Поб'ю, поб'ю йому на голові в цурпалки тую скрипку. А він, назбитки мені, другу купує... Таке убоїсько було, — не надіявся, що вилюдніє...
— А тепер має скрипку? — зацікавився Хрисанф Петрович.
— Є, аж дві! Якої тільки в нього музики нема! — радісно відповів Яриней. — Муркуре! — гукнув старий до другої кімнати. — Ось заграй-но нам якої польки...
Меркурій з другої кімнати чув ці розмови. Він виніс якусь скриньку з насадженим на ній рожевим розтрубом, мов велетенську квітку берізку.
— А це ще отаке маю! — самозадоволено сказав він.
— О! Що воно за штука така!
— А ось побачите! — стримуючи неслухняну посмішку, не поспішався Меркурій.
Він приладнав скриньку й з велетенської берізки вилег тіла якась бравурна мелодія.
— Чи ти бачиш? Музика! — дивувалися сивовусі, малі діти. Зглядалися радісно. І чого тільки не навидумували тепер!
Та Хрисанф Демницький бачив уже ці грамофони. Він із презирством ставився до цієї "музики". Якась досада, жаль і розчарування розбирали його, якийсь недобрий присмак щоразу більше осідав на душі.
Ех, брате Володимире, брате Володимире! За народ пішов ти колись на заслання, згнив від сухот. Жертвенно згорів у кипучій роботі для нього. А для чого, кому потрібні були твої жертви?
Сам Хрисанф Демницький не переймався ніколи запалом тих політичних змагань, може навіть трохи скептично ставився до народницьких ідей — у нього змалку була єдина пристрасть, — народня пісня. Але просякнутий мимоволі духом тих ідей, що квітли за його студентських років, він розпочав свою лікарську й господарську діяльність у Розумниці з того, що збудував за власні кошти прекрасну двоповерхову школу, а ще кращу лікарню. Ніколи він за це платні не вимагав, гонорарів із селян не брав, як лікар.
Те, що дав йому^його народ, він старався повернути як-найкорисніше для нього, як найбільше культури йому впоїти.
А цей народ, як тільки ^вибивається в люди", починає набиратися культури, — заводить шинки, прекрасну свою пісню заміняє грамофоном!
І головне, — ніхто, ні ці багаті, порядні й статечні хуторяни, ні молодше покоління не відчували обридливої сторони шинкарського ремесла.
Для них, — як скрипаль, так і шинкар — людина, що має в руках легкий хліб. Честь та шана тому, хто зуміє собі того добитися. Ледащо той, хто не має зисків. Чи існує для них різниця між коршмою й мистецтвом? Хрисанф Петрович думає, що ні...
— Тату, мама кличуть, — вбігла дівчинка, що колисала дитину.
— Хай почекає... Зараз, — відповів Меркурій і накручував собі грамофона далі.
Цікаво, якими ж стали інші учні Володимирові? Данько Ференець, Аба Цудечкіс? За Данька чув, що артистом став. А щодо Аби, то Хрисанф Петрович ще й сьогодні бачив, що ювелірна Цудечкіса процвітає, хоч старий Янкель помер. Тепер там Аба, певно...
Ну, і на що путнє навернув їх той мрійник? За кого себе занапастив? За коршмаря, чи ювеліра-лихваря? Він згинув із сухот, а вони почитали його книжечки, побавилися в революцію замолоду, а минули молоді літд, одвіялася дурість, — та й взялися до справжнього реального життя, за прикладом батьків — багатіти, вибивати копійку з свого ж народу...
А ти, Володимире, лежи в могилі десь у далекому Тобольську!
Хрисанф Петрович був до глибини душі розчарований. Отаке вийшло з Меркурія!
— Меркуре, а йди-но сюди! — визирнула з-за дверей жінка. — Я не дам ради...
— Дарко! Дарочко! дорога невістко! — радісно заволав старий Сарґола до жінки. — А йди-но! Йди-но, вип'ємо з тобою!
— Там у шинку людей повно, я сама їм ради не дам!
— Муркур піде, а ти ходи сюди!
— А хто ж у шинку зостався? — стривожено запитався Меркурій, вже покинувши грамофона.
— Оксанка!
Жінка з закладеними круг голови кілька разів чорними косами, з очима, сумними, як у лані, мрійними й строгими, запитливо глянула на чоловіка й, побачивши, що він рушив до шинку, — скромно підійшла до столу.
— Ой, ти ж моя дорога невісточко! — приплакував уже розчулений Сарґола. — Будьмо! Дай, Боже, що нам гоже, а що негоже, то не дай, Боже!
— За ваше здоров'я, тату! — сказала жінка взявши в руки чарку.
"Де це він доп'яв собі таку мадонну?" — мимоволі здивовано подумав Хрисанф Петрович. — "А сам — шинкар — шинкарем"...
Він ледве сидів, з нудьгою й сумом згадуючи, що сьогоднішній день йому пропав марно.
6. ШИНКАРКА
І.
Чи й справді це Осташенкова Дарка? Те степове, хутірське, тоненьке, скромне запашне стебельце? Чи вона ж це — повновида, квітуча жінка з косами, обведеними круг голови вінком, з сумними й строгими очима?
Вона.
Як це сталося, що замість відлюдного, степового, запашного повітрям, хутора — в цім шинку опинилася?
Сама часто думає. Сама часто віри собі не йме.
Пролетів золотий сон, безжурне дитинство, юнацькі пристрасті, солодкі сподівання і радісна жура, — передчуття чогось гарного й незвичайного. Т