У келґарійському парку пасуться динозаври. Попід ногами в найбільшого ходять люди, ніби миші. На хвіст вилазять діти, як на гору. Літом динозаври слухають концерти симфонічної оркестри. Дивні потвори, гігантичні ящури, що повиходили з казок. А може казки про драконів і страховищ — це пам'ять людська про динозаврів, що вже тоді, в часи дитинства людської раси, доживали свого віку в печерах? Ці динозаври, що пасуться в келґарійському паркові — кам'яні статуї. Їх зробив скульптор Канерва із своїм сином, на підставі розкопаних кістяків у околицях поблизу Келґарі. У Ред Дір Велей, біля міста Дромгелер, водились ці динозаври тисячами 150-75 мільйонів років тому. Були там найрізноманітніші породи: травоїди і м'ясоїди; літаючі, плаваючі, повзаючі; на чотирьох лапах ходячі і на двох, з маленькими передніми лапками, як кенґуру; озброєні панцерами; з жахливими пащами; з гігантським тулубом і малесенькою голівкою… Але в келґарійському парку пасеться вісім.
Побиватися за динозаврами я почала ще в Едмонтоні, як довідалася, що тут десь є Бед Лендс (Погані Землі), — жахливі дикі краєвиди, такі, яким уявляємо собі пекло. Маю слабість до такої химерної краси, вона мене більш вражає за загально визнану.
Власне, задля цих динозаврів я й до Келґарі забралася. Але в Келґарі ніхто ні динозаврами, ні Поганими Землями не цікавився. — Хочете поїхати до Дромгелеру? Чого? Там нічого такого нема, це звичайне майнерське містечко у ярах ріки Ред Дір. — Була тільки одна людина в Келґарі, що не здивувалася з моєї "примхи", бо вона й сама там недавно була, це Надія Кобильник. Але тим то й зле, що недавно була, бо другий раз їй тепер не випадало їхати, хоч охоче ще раз побувала б. Вона може допомогти тільки порадами. Як уже не буде нікого, щоб показав, то щоб я звернулася просто до музею…
Нікого так і не спокусивши динозаврами, одного снігового ранку я стоїчно попрощалася з Садовниками і засіла в моїм прибранім домі, "Ґрейгавнд бас стейшин" (чи як тут кажуть українці "сташіні", чекати автобуса на Дромгелер.
Для кого цей розклад руху сплямований? Я зможу приїхати до того шахтарського містечка лише о сьомій годині вечора. Але звідти виходить автобус о восьмій ранку, то якщо я за ніч упораюся, з динозаврами побачуся, я зможу вранці узавтра й виїхати з Дромгелеру. Тут уже знайомих ніяких не маю, в Келґарі сказали мені, що в цьому містечку є багато українців, але то — самі комуністи.
Гарні мої відомості, що й казати! Але я радісно лечу на спині "Хорта" до динозаврів, як до своїх найближчих приятелів. Сніг не сніг, дощ не дощ, я поспішаю до вас, мої динозаври!
Та сніг тільки лякав. Наче й недалеко, яких 80 миль, а я наче їхала з холодного краю в теплий. В Дромгелері вже й сліду не було зими, там стояла тепла погода.
- Докія Гуменна — Діди і нащадки
- Докія Гуменна — Скарга майбутньому
- Докія Гуменна — Битва за ім’я
- Ще 17 творів →
В лоббі готелю я відразу вхопилася за телефонну книжку. Мусить же тут бути щось українське. На "У" є церква. Телефон нічого не відповідає. Чи далеко українська церква звідси? Господар готелю каже, що це не тут, а в Нью-Кестл. Що таке Нью-Кестл? Вночі нічого не розбереш.
Уранці вдосвіта блиснув у голові спасенний спогад. Та ж пан Садовник щось таке згадував, щось таке, ніби про священика із Дромгелера, о. Сивенького… А може це той добросердечний о. Сивенький, що був у моїм таборі діпі в Австрії?
Але треба пробувати ще інші двері, що відчиняться до. динозаврів. Треба знайти той музей, що його так хвалила пані Кобильник, там директором музею — Мек Вей, він можливо навіть візьме на своє авто та сам покаже ті Бед Лендс, може ж таки ухопить його за серце, що я так здалека прибилася?
З таким балянсом вранці почимчикувала я вулицями мініятюрного міста, разом із шахтарями, що ото вчора заповнювали бари й коршми, а тепер біжать до роботи з "дінерками" при боці. Котрі ж із них українці? Кажуть, є дуже багато наших людей тут.
Музей у такому маленькому містечку знайти не важко, але важко в нього; вступити. Він замкнений та ще й до того недвозначно вивішено табличку: "Замкнено". Може ще рано? Гм, піду шукати української церкви, того якогось Нью-Кестлу.
Горби та гори, щось таки справді від пекла тут, — наче піраміди насипані, наче ярі розмиті. Якесь усе розрите, чорне, безфоремне. Вулиці містечка в підніжжі цього краєвиду видаються неправдивими, їх зелень — фальшиво насаджена, штучно плекана. Яка затишність може існувати в такому місці? Одначе, люди її й тут творять.
І церкви тут є, ще й багато, але яку не огляну, — не українська. До Нью-Кестл дві милі, — кажуть добрі люди. Спасибі, хоч напрям знаю. Розпитую всіх про українську "чурч", всі в один бік махають рукою, — там вона.
Ну, щасти, Боже! Ось уже й це селище. Ось і церква, ось і дім священика. Ще здалека бачу, — постать священика у чорному біля дверей. Справді, це о. Сивенький, от здивується зараз! Зайшов до хати. Постукати, чи чекати, поки вийде?
Отець Сивенький і мене впізнав відразу. Я, справді, маю щастя. Він ось у цю хвилину приїхав з іншої парафії, оце щойно увійшов у хату, а за кілька хвилин мався вийти з дому. Це просто дивний збіг, що я надійшла саме в цю хвилину, ні раніш, ні пізніш.
— Але ви не лякайтеся моєї хати. Я тут живу гірше, ніж у таборових бараках, — попереджає він і вводить у фанерний мізерний будиночок із недокінченими стінами, без водотягу, без устаткування… якась допотопна залізна пічка стоїть… — Це тут стало ліпше, — продовжує о. Сивенький, — а вже було так, що через тоненькі стіни вітер гуляв по хаті й розкидав парохіяльні папери на столі. Я пооббивав, ось бачите, стіни плястером — "джіпраком", і хоч від вітру вже можна сховатися. Але я тут не все тримаюся. Маю ще чотири місії, все в роз'їздах.
Почувши, що я шукаю динозаврів, о. Сивенький подумав.
— Я й сам ще не бачив цих Бед Лендс, як слід. Але ми ось підемо до сусідів, вони тут давно живуть, може щось почуємо.
До сусідів було три хвилини ходу, якраз досить, щоб зорієнтуватися. Ми йдемо до колишнього лідера тутешніх червоних, тепер розчарованого в "світових ідеях", до голови місцевої Ліги Визволення України. Шахтар із професії. Тепер на пенсії. Жінка й діти працюють, а він провадить господарство. Дуже очитаний чоловік. Він через читання та участь у організаційних працях так високої себе підтягнув, що переріс своїх ровесників, А має освіту всього за четверту клясу народньої школи… Знайомтеся, це пан Петро Ґута!
— Ви нам дайте кави, — по-родинному попросив отець, вже прийнявши на себе ролю мого опікуна. Взагалі, я ось від якого часу та все під опікою отців. їхала до Келґарі під опікою о. Хрустатаки, православного священика, а тепер ось греко-католицький заопікувався.
Ми з паном Ґутою повели перші ознайомлювальні розмови, а о. Сивенький уже пішов дзвонити кудись телефоном. Потім ми пішли в літню кухню, що була в мініятюрному подвір'ячку, обсадженому квітами.
Таке все іграшкове, малесеньке тут. Домики всі збиті з фанери, мабуть, на живу нитку зліплені. Усередині в хаті є все, як і в місті, — вода холодно-гаряча, холодильник, ще й м'які меблі у вітальні, ще й килими. Але зовні! Чого це тут така біднота вилазить наверх? Цю злиденність халабудок прикрашують тільки рясно насаджені квіти. Але не всюди. Інші хати потопають у бур'янах.
— Оце, де ви бачите квітки, городці, то знайте, що тут живуть наші українці, — пояснює мені о. Сивенький. — Де поросло лопухами, там живуть англійці, айриші. Вони не люблять працювати біля хати. Тут майже весь Нью-Кестл — українці. Але все це комуністи. Є лише кілька родин, з якими можна знайти спільну мову.
А злиденні ці будинки тому, що ніхто тут не хоче гарних будинків будувати. Шахтарі живуть в непевності.. Копальні вугілля часто замикаються, наполовину невикористані, а в такій дірі ніхто гарного будинку не купить.
Ми за кавою розмовляємо, я дуже скоро освоююся, бо ця таборово-похідна обстанова для мене звичніша, ніж важка солідність люксусових мешкань з модерними витівками. З паном Ґутою легко розмовляти, він анітрохи не дивується, що я, людина з того краю континенту, забилася в Нью-Кестл і хочу бачити таке, що нікого тут не цікавить. Признатися, і він ніколи не був там, де розкопували динозавра, хоч і чув щось таке. Але велике враження справляє на нього те, що в нью-йоркському Природничому музеї стоять кістяки динозаврів із табличками "Дромгелер, Алберта". В очах у нього починає пробиватися така ж повага до науки, яку я бачила у нашого селянина в Україні, і якої не спостерегла у келґарійських дядьків.
Мій опікун знову зник, знову говорить десь телефоном, а за хвилину події розгортаються з кінематографічною швидкістю.
— Там уже нас чекає авто, ходімо! Знайомтеся, це ваш земляк, українець із Басарабії, містер Майк Робінський. Містер Робінсон, чи ви не знаєте, де тут влітку розкопували цього динозавра?
Містер Робінський, що перевернув своє прізвище на Робінсона, відновив українську мову лише недавно, а саме з появою новоприбулих. Він приїхав до Канади, як було йому п'ятнадцять років. Відбуваючи військову службу в Англії, він знайшов там собі дівчину з Велзу, протестантку, і привіз її до Канади. Син його недавно оженився з полькою римо-католичкою, а вінчав їх о. Сивенький греко-католицьким обрядом, хоч сам містер Робінсон охрищений православним. Оце такі ступні споріднення забезпечують дружбу між містерам Робінсоном та о. Сивеньким, і вже як хто подбає про священика, то це містер Робінсон. Протягом п'ятьох років він безінтересовно випрошує в копальнях вугілля для священика та привозить своїм тягаровим автом по кілька разів на зиму.
Отже, містер Робінсон каже, що все тут — Бед Лендс, а оце саме й їде він у один бік цих Бед Лендс, до шахтарського містечка Іст Кулі.
— Хочу побачити сина, він там працює, та й ще деякі справи маю там.
Ну, чи не щастить мені шалено? Лише пів години тому я ламала собі голову, як вхопити цю зачаровану країну на плівку зору, а тепер уже сиджу межи хорошими людьми, поруч старожила-українця добродушної вдачі та під опікою о. Сивенького. Розмова розмотується з клубка, я входжу в саме осереддя родинного та місцевого життя.
Ми проскакуємо Дромгелер. Їдемо вздовж ріки Ред Дір і заглиблюємося в Бед Лендс. У безпардонному безпорядку розкривається перед нами панорама ярів, горбів, гір, усічених пірамід, могил, — все що чорне, глинясто-біле, червоне.