ШПОНЬЧИНЕ ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ
Пролог
Зізі не відразу змінила своє аристократичне ім'я на вульгарне ім'я Шпонька. Була вона шляхетного походження, і в книзі собачих родів її ім'я значилося на боковому розгалуженні, що відходило від Більбі (князя Гончакова) та Мімі (графині Гусакової). Більбі був папашею, а Мімі мамашею.
Отже, князівська кров текла у жилах Зізі. Як же пишемо ми про Шпоньчине життя та смерть, то лише віддаючи данину тій грубій черні, тим "варварам"-більшо-викам, що таке ім'я їй дали, а не з бажання образити шляхетного нащадка Більбі та Мімі.
Автор, крім того, грубий прозаїк і не любить відходити від сучасного дня в прекрасну напівмістичну старовину. Зізі — то містика минулого, а Шпонька — це реальне сьогодні.
Зізі родилась болонкою, бо шляхетні батьки її були теж болонками. Болонка нічого спільного не має з Булон-
1 Уривок, взятий у квадратні дужки, у видання 1932 р. не ввійшов.
ським лісом, так само, як "Гапка" з "гаптуванням", а т0му я й мовчу про цей ліс. Нехай про це скажуть ліричніші за мене поети.
Зізі не пам'ятає своїх батьків, як то й личить шляхетній дитині, бо виховувалась на шляхетній псарні німця Шполя. Вона б, може, і не знала імен своїх папаші та мамаші, коли б Шполь, розхвалюючи її корнетові Жанові ЦІомполову, не прочитав тричі зряду її блискучого родоводу.
Причини ж, що привели корнета Жана Шомполова на шляхетну псарню Шполя, були такі.
І. Початок кар'єри
Вендета, найпрекрасніша з жінок заміської ресторації "Східна зоря", хитаючи чудовою ніжкою в елегантській лакерці, арфою Еола продзвеніла:
— Я чогось хочу!
(Поети, не хитайте головами недовірливо, еолова арфа, коли вона не старе заіржавіле залізо, а гарненька женщина, може мелодійно дзвеніти й хрипкими "ч", "г", "с" та "х").
Жан Шомполов рухами, властивими найліпшим представникам шляхетної юнкерської культури, довів свою готовність до всього.
— О Вендето, ваше бажання для мене закон!., закон!.. Вендета дивилась томно на кінчик лакерки й придумувала, чого саме їй хочеться.
Жан совався на стільці.
— Я хочу... собачку!..
Чому вона сказала собачку, а не слона або крокодила, вона й сама не знала. Так язик повернувся.
"Ідіотка, дура, курячий мозок, бараняча лопатка, бал-Да, мідний лоб!" Так одчитувала сама себе Вендета за собачку, але на цей раз не звучала еолова арфа — трясця їй у струни!
"Чому собачка, а не нова сукня або хоч перстень?"
Це "чому" й було причиною візиту корнета Шомпо-лова до шляхетного псаря Шполя одного аристократичного ранку о четвертій годині дня. (Аристократичні ранки завще запізнюються).
II. Перші кроки
Зізі — найліпший зразок собачої дегенерації на ніжках, не товщих за олівець, та з мордочкою короткодзьобої качки,— перші кроки у практичному житті зробила на перському килимі в будуарі Вендети.
Після шорстких повстяних постілок псарні це було добре. Зізі згадала свій родовід і задріботіла по кімнаті, але раптом вона побачила, що той "смердючий" (як назвала вона собі в умі Жана) почав кусати за руку Мотрю. (Зізі женщин називала Мотрями, бо перший екземпляр прекрасної половини людського роду, що спіткала вона на своєму житечному шляху, всі називали Мотрею).
- Олекса Слісаренко — Тиша
- Олекса Слісаренко — Квітка Синьогуб
- Олекса Слісаренко — Драма в темному коридорі
- Ще 54 твори →
Смердючий, покусавши руку, почав кусати Мотрю за шию, потім за спину, далі за груди і, нарешті, за ногу вище коліна. Мотря не кричала й не збиралась кусати смердючого.
"Шукає блохи",— компетентно вирішила Зізі і раптом поперед себе побачила кислооку паршиву собачку, що й собі дивилася на неї.
— Геть звідси, паскудо! — прогавкала Зізі. Відповіді не почула, але бачила, що та теж щось їй
гавкала.
— Ти не маєш права бути тут,— ляскотіла Зізі,— я шляхетного роду, а ти мурло, парвеню!.. (Простого походження) .
"Парвеню" теж гавкало, але за своїм голосом Зізі не чула відповіді.
— Ах, яка чудесна собачка! — задзвеніла Мотря своїм переливчастим голосом.— Гляньте, мсьє Жан, як воно кумедно гавкає.
Жан, він же й смердючий, певно, вишукавши всіх бліх, підійшов до Зізі і взяв її на руки.
— Це найліпший зразок породи!..— і він довго та плу-танно пояснював походження Зізі.
III. Спостереження Зізі
Дні проходили швидко. Але Зізі так і не могла розв'язати двох питань: перше, де бралися у Мотрі блохи, які вишукували смердючі (так охрестила Зізі всіх мужчин), коли її, Зізі, жодна не вкусила, а друге, чому всі смердючі звуть Мотрю Вендетою, а друга Мотря, грубша, од якої смачно пахло печенею, звала цю Мотрю Параскою Михайлівною.
Одного разу пахуча Мотря увійшла в кімнату й урочисто промовила:
— Війну оголошено. Н-ський полк завтра йде в похід. —— Невже? Треба поспішити, щоб Жан купив обіцяного кулона...
Смердючий прийшов увечері й був якийсь не такий, як завше. Він вимазався чимсь рудим, і навіть ґудзиків не видко було...
— Ах, Жан, ви вже в похідному одягу!..— вигукнула Мотря і, закривши обличчя руками, загавкала.
Зізі дивилася на неї з німим запитанням.
— Не плачте, Вендето, я мушу їхати... обов'язок дворянина й офіцера захищати царя та вітчизну...
Смердючий щось довго та врочисто говорив і, вкусивши Мотрю за лоба, вийшов, цокаючи острогами.
Як вийшов він, Мотря випросталась, витерла обличчя хусткою і прогавкала:
— Сволоч! Верзе за царя та вітчизну, а про кулона нічичирк...
Зізі зрозуміла, що Мотря сердиться, і залізла під крісло.
Цей смердючий більше не приходив, а почав вчащати інший, що припахав кішкою, а це дуже нервувало Зізі.
IV. Зміни
Зізі не розумілася на календарі — бухгалтерія старого Хроноса її не обходила. Визначних якихось подій не траплялося, коли не рахувати прищемленого хвоста та вимазаного гірчицею носа.
Смердючі старанно вишукували бліх у Мотрі. Пахуча Мотря добре годувала Зізі, і життя котилось, як по маслу.
Перша зміна трапилась, як у повітрі запахло дичиною 1 з стріх капало.
Мотря увійшла до покою і нервово загавкала, схилившись на крісло, точнісінько, як тоді, коли перший смердючий востаннє укусив її за лоба.
Пахуча Мотря одхилила двері й стала руки в боки н& порозі.
Ах, ці грубіяни викидають нас! — вигукнула просто Мотря. Вона заломила руки, і до Зізі упав згорнутий
папір. Коли б Зізі була письменна, вона могла б на одному боці прочитати: "виїхати в триденний термін... приміщення під шпиталь..."
Але Зізі неписьменна. Вона обнюхала папірець — він смердів кішкою. З лютістю леопарда почала шматувати його Зізі, аж Мотря нагнулась і взяла Зізі на коліна.
— Любе звірятко!.. Ти розумієш, що мене зобижають злі люди.
Зізі лизнула щоку Мотрі і подумала: "Яка солона!"
Але день кінчився дуже весело. Прийшло багато смердючих у білих фартухах і почали виносити все з приміщення. Зізі плигала через стільці, бігала між перекинутою меблею, а за нею ганявся чорнявенький у пальті і казав смердючим у фартухах:
— Оце, і оце, і те на окремі підводи — це піде до крамниці. Оту купку речей лишіть, їх я не купував.
Але й купку речей згодом забрали, і Зізі сіла з Мот-рею на крісло з колесами, смердючий хляснув по конях, і вони покотились.
Було весело. На вулицях ішли люди й несли червоні килимки на палицях.
"Певно, сушать",— подумала Зізі.
Приїхали до будинку сірого й брудного і зайшли до кімнати. Згодом туди внесли речі і розташували.
Не було килимів і дзеркал, а проте "нічого собі псарня", подумала Зізі й заснула з утоми під самітною канапою.
V. Що було далі
Пахуча Мотря не з'явилася, а Мотря просто почала приємно пахнути смаженим.
Одного разу почула Зізі вибухи. Злякано замоталась по "псарні", але швидко стомилась, сіла в куточок і завила голосно, смикаючи своєю качиною мордочкою.
У повітрі пахло тисячами кішок.
Мотря сиділа ввесь час у хаті, вибігаючи лише ненадовго кудись у темний коридор.
Як стемніло й вибухи замовкли, у кімнату ввійшла Мотря, а з нею той старий смердючий. Зізі радісно замоталась коло його ніг і помітила, що на лапах у смердючого немає блискучих брязкалець.
_ Треба пересидіти кілька день... Гадаю, не виженете?..
— Що ви, Жане, сідайте, скидайте шинелю, а як хто зайде, ховайтесь під ліжко...— Вона старанно замкнула двері.
— Ну як? — промовила Мотря.
— Місто захопила ця наволоч... Наших розстрілюють... Зізі з крісла стежила за Мотрею та смердючим. Вони
сиділи оддалік одне від одного.
"Тут, певне, немає бліх",— зробила Зізі висновок із своїх спостережень.
VI. Темної ночі
Темної нбчі прокинулась Зізі й на неї найшла млость. Сіла вона на задні лапки в куточку канапи й тихенько завила:
— Гів... в... гів... і-і-і-в..! Мотря прокинулась і покликала.
— Зізі, ходь сюди!..
Зізі скакнула до неї на ліжко, і млость одійшла від собачої душі.
Смердючий заворушився у кутку кімнати і запитав спросоння:
— Що там?
— Нічого, Жан, це Зізі чогось нервується... Тиша.
— Хтось грюкає дверима... Чи не до нас? Жан зашарудів у темноті, одягаючись.
Раптом грякнуло поблизу дверима й почулися голоси:
— В якій?..
— А ось...
В кімнаті творилось щось неймовірне. Розпатлана Мотря застібала кофточку, а якісь смердючі тримали Жана за руки...
— Ну, швидше ж ти, бариня задрочена!
Потім вони всі гуртом вийшли, замкнули двері, а Зізі лишилася одна в темній кімнаті.
Сіла в куток і завила жалібно, жалібно...
VII. Зізині хрестини
— У нас ордер на цю кімнату... всі речі й меблі мусять лишатись на місці...
Посеред кімнати стояв незнайомий смердючий, а коло нього блакитноока Мотря у кашкеті та чоботях.
— Коли ордер, то займайте! — з запобігливою посмішкою промовив управдом.
— Ге, та тут і собачка лишилася! — радісно вигукнула нова Мотря і взяла Зізі на руки...
— Товаришу управдом, ви не знаєте, як її звуть?
— Ні, не знаю...
Блакитноока Мотря розглянула Зізі з усіх боків і нарешті весело засміялась...
— Товаришу Василю, яке я хороше ім'я вигадала цій звірині... Краще не можна...
— Ну? — обернувся Василь, що розглядав кімнату.
— Шпонька... Xa-xa-xa-xa!..
Василь усміхнувся і подивився на Зізі.
— Ай правда, що Шпонька, краще не вигадати... Нові господарі не знали родоводу Зізі... то пак,
Шпоньки, і весело реготались, а Шпонька, ображена, відійшла в куточок і тихенько лягла.
"Які грубі ці люди",— думала вона. Але через якийсь час Шпонька забула образу, собача порода святкувала перемогу над "культурними традиціями" — нові господарі дали їй огузок ковбаси зі смачним мотузочком та шкуринку хліба. Шпонька їла все те й радісно вищала.
У "псарні" не пахло більше кішкою.
VIII.