Микола відповів, що не чув про таке. Зрештою, сидячи в лісі, і не міг чути нічого.
— Хто вам таке казав?
— Солдат казав. Розповідав у нас у хаті, — пояснила Антошка.— І Федь чув.
— Як же це було, якими словами він про це говорив? — допитувався Микола. Вістка була цікава.
— Цього солдата ми знаємо,— почала поволі Антошка,— Служить він в обозі. Ким він там, не знаю, але до нас часто заходить і з нами добре живе, в згоді. Сів він оце вчора на лаві, закурив тої махорки, що від неї аж очі на лоба лізуть, і ні з цього ні з того каже: "Бідно живете". А в нас ви були і знаєте, що за достатки: старе ліжко, ще моєї небіжки мами, скрипучий стіл, обдерта порожня скриня, під стінами лава, та й усё. Підлоги нема, долівка, а від неї — сирість, а з сирості раматус *, Як ніч прийде, то крутить ноги і руки, що заснути не можеш, як би не натрудився за день. Мій на тоту мову солдатову каже: "Звідки, мовляв, багатству взятись, з отих рук, що все життя на чужих токах хліб ціпом молотять або чужим плугом чужу ниву орють?" — "Своєї земельки нема?" — питає солдат. А вже він не молодий, як то бувають жартівники, не якийсь вітрогон, а людина літня і бувалий, на японській війні був і багато світу бачив.
Чоловік мій відповідає, що маємо, каже, півморга кам'янистої, на якій нічого не родить, бо угноїти нічим, своєї худоби нема, та й обробити її нема чим. І плуг, і коні треба брати під відробок, а береш їх від багача тоді, як він своє обробив. От тут і будь мудрий. Так мій йому каже. А солдат щось подумав та й питає: "Про дев'ятсот п'ятий рік чули?" Так, ні з цього ні з того. Мій знизав плечима: "А не чули,— каже, — ні".— "Колись почуєте,— сказав солдат.— Тепер незручно про це. Раз ви про той рік нічого не знаєте, то й гово-
1 Раматус — ревматизм (перекручене слово).
З*
67
рити вам поки що нема чого. Одно вам скажу,— це він так — одно — каже,— вам скажу, але тримайте язик за зубами, як тільки війна скінчиться, коли б вона не скінчилась, чи через рік, чи через два, буде те, що було після японської війни. Але тоді буде щось більше, ніж у 1905 році. Тоді будуть ділити землю. Розумієте?" — "Як не зрозуміти,— каже мій.— Панську землю поділити не штука".— "Мало ви зрозуміли,— говорить до мого солдат, ніби аж з серцем.— Але нічого,— каже,— чекайте терпеливо кінця війни, а тоді вже згадаєте".
— Цікаво,— сказав задумливо Микола.— Де б того солдата побачити? — спитав по хвилині.
— У нас,— з готовністю сказала Антошка.— Приходьте, коли хочете. Як не буде його на той час удома, ми покличемо. Як ви скажете, чи могло б таке бути? — питала Антошка.— А що воно було після тої війни російсько-японської, ви не знаєте?
— Революція була.
,— А як із землею? Чи може таке бути, щоб її поділили? Панську і багатську землю поділити поміж бідних, що не мають де курку випустити?
— Думаю, що може,— відповів, подумавши, Микола.— Але коли це буде, хто зна...
На цьому. розмову було закінчено. Микола попередив Антошку, щоб ні вона, ні її чоловік нікому про це не говорили, бо могли б підвести солдата. Самому ж ця мова глибоко запала в душу. Відповіді на питання Антошки не міг знайти. Замало знань він виніс із гімназії. Треба було знати більше, читати більше, а потрібної літератури не було.
"Що, якби піти до солдата, поговорити з ним? — подумав Микола, але зразу ж і відігнав від себе цю думку.— Солдат може подумати, що я вивідую. Ні, з цього нічого не вийде".
Того вечора повернувся Микола додому сумний, невеселий. На питання, що з ним, сказав, що погано себе почуває, чим перелякав батьків. Почалось, як завжди в таких випадках, мацання голови, міряння температури, одначе температура була нормальною, і це внесло заспокоєння в родину, але не в душу Миколи. Він не розповів, які питання його мучили, бо перелякав би батьків, особливо діда. Це були проблеми революційного характеру, а революції в хаті боялись, не уявляючи, що значить оте страшне слово. В Австрії за життя діда
1 батьків революцій не було. Батьки Миколині знали, звичайно, про польські повстання 30-го і 63-го років минулого століття, мали поняття про французьку революцію, та й то більше з романів про ті часи, ніж із історії, чули, нарешті, про революцію 1905 року, але це було в Росії, яку вивчали більше з листівок-репродук-цій деяких картин Третьяковської галереї, популярних в Галичині; про Росію мали уявлення, як про країну тюрем, Сибіру, жандармів. Книжок з історії революційних рухів у Росії, зокрема книжок про революцію 1905 року, в Галичині тоді майже не було. Якщо й була яка брошура, то тільки нелегально. У великих містах і робітничих гуртках при заводах і залізничних майстернях ще можна було дістати подібну книжку, а в містечках і селах їх не було і в гадці. Він промовчав про розмову з Антошкою, одначе вирішив за всяку ціну дізнатись чогось більше і про революційні рухи дев'ятсот п'ятого року, і про соціальні проблеми, які порушив перед Антошкою і її чоловіком невідомий солдат. Йому допоміг випадок.
14
Одного зимового вечора, повернувшись із лісу, Микола застав у кухні гурт солдатів. Були це на перший погляд здебільшого люди літні, видно, ополченці-хрес-тики1; два з них, з великими бородами, відразу впали у вічі. Солдати, як видно, прийшли ще до обіду, бо вже добре познайомились з усією родиною, а з бабою у них зав'язалась уже справжня дружба. Побачивши цю картину, Микола очам не повірив, що баба, яка ніколи в житті не бачила ворожого солдата, пустила в хату шість здорових дядьків, вони заповнили собою мало не всю кухню, а вона, і рада, і гостинна, подає їм то окріп, то посуд, дає їм молоко, картоплю, та ще й припрошує, щоб їли. У вчинках цієї літньої жінки виявилась вся глибина материнської любові. Услужуючи солдатам, вона думала про власних синів, що, може, як і ці, терлись по чужих кухнях. Може, і їм якась добра мати подає зараз кухоль молока і окраєць хліба? Вона не говорила про те, що думала, але це видно було по її замислених добрих очах.
І Ополченці носили на шапках, по формі, хрестики. їх так і називали.
Микола з порога привітався. Знайомити взявся найменший серед них ростом солдат Лебеденко. Побачивши Миколу,— а він уже знав про нього з розповіді матері,— підійшов, сам представився і почав представляти Миколі своїх товаришів. Він підводив хлопця до кожного солдата зокрема, називав його прізвище і жартома давав йому смішну характеристику.
— Оцей, з рудою бородою, зветься Сіманов Іван Петрович. Силою дорівнює Іллі Муромцю, з рогатиною іде на ведмедя, виріс в лісах Сибіру, кацап, по-нашому не розуміє.
— Врьот, разумею, — відгризався Сіманов, потиснув руку Миколі, і справді так, що хлопець мало не крикнув.
— Це Петров Петро Петрович, киржак-бородач, з Алтайського краю, тютюну не курить, з чужого кухля не п'є, хіба що горілку.
— А оце Жилкін Іван Іванович — наш співак, сара-товець. З голосом його познайомитесь по вечері, якщо поїсть у міру, бо недоївши чи переївши — не співає.
Високий, чорний і худий Жилкін встав і потиснув руку Миколі.
— А це,— вів далі Лебеденко,— наш друг Шеста-ков Павло Онисимович, за рік перед війною одружився, має молоду і гарну жінку і не боїться, що вона його зрадить.
— І не боюсь,— сказав гордо Шестаков, тиснучи руку юнакові.
— Ну, і наймолодший серед нас красень грузин Костя Надарашвілі,— закінчив Лебеденко.
— А про себя нічаво не сказал, хохол,— обізвався бородач Сіманов.— Ето, к вашему свєдєнью, велікій спорщик. Вечно спорит, всєм недовольний.
Товариство засміялось і взялось до перерваної вечері. Просили до вечері Миколу, але той відмовився. Микола почав уважніше приглядатись до Лебеденка і побачив, що лице в нього, хоч і молоде на перший погляд, вкрите зморшками, що має воно сліди важких переживань, що в його веселих очах блискають іноді вогники непримиренності.
За вечерею Микола довідався, що солдати прийшли надовго, може, й на місяць, що вони рубатимуть ліс на окопи і бліндажі. "Перебування на лісничівці солдатів, та ще таких хороших, якими вони здалися з першого погляду, урїзноманітить однотонне життя",— думав юнак. А головне, це буде охорона від різних неприємностей, яких могла щодня сподіватись самітна хата в лісі.
— Солдатів привів сюди офіцер,— розповідав братові Євген.— Кінь невисокий, але гарний, темно-гнідий. З довгим хвостом. Сідло на ньому якесь дивне, вузьке, дерев'яне, зі шкіряною подушкою. Я ще такого не бачив. Офіцер думав у нас зупинитись, але побачив, що тісно, і вирішив замешкати у Могильниці. Знайшов там гарну хату край села. Йому наші солдати кажуть "ваше благородіє". В їхній армії так прийнято. Смішно, правда?
Другого дня удосвіта партія солдатів на чолі з Миколою, що мав показати ділянку, вийшла в ліс. Було морозно. У лісі ще ледь сіріло. Дерева, вкриті інеєм, застигли від холоду. Не рухалась ні одна галузка. Під ногами скрипів перший сніг, що тоненьким, немов тюлевим, покровом укрив землю. На його тлі тут і там зеленіли ще окремі стеблини трав, які вперто не жовтіли і не схилялись перед морозом. Солдати йшли весело, бадьоро, і їхня хода поступово будила мешканців лісу. Застукав дятел об сухий стовбур своїм сильним довгим носом, із вершечка дуба зірвався і полетів у бік від дороги яструб, який, коли б не розбудили, ще деякий час дрімав би, заверещала перелякана сойка, виглянула на цей крик білка з дупла, а сірий заєць, що тільки-но зігрів місце під кущиком, зірвався мов наві-жений і спросоння пробіг перед самими ногами солдатів. На нього тюкали, кричали, поки не зник у кущах.
— Для мисливця, який вийшов на полювання, нема більшого щастя, як заєць перебігає дорогу. Тоді куцому, звичайно, далі не бігти,— сказав Сіманов.
— За що їх, бідних, б'ють? — відізвався Шестаков, що йшов збоку, похнюпившись, і про щось уперто думав.— Я завжди любив і люблю цю полохливу тварину. За все життя ні одної тварини життя не позбавив і, мабуть, не позбавлю.
— Ти що, старовір? — здивувався Сіманов.
— Ні, православний,— сказав Шестаков.
— А як же з німцями воювати будеш?
— Ніяк.
— Що значить ніяк? Примусять стріляти.
— Що ж, і буду стріляти, але не в людей. Вони мені нічого злого не зробили.
— Тут щось не так,— втрутився в розмову Жил-кін,— якщо німці захоплять Росію, підійдуть під Москву, ти теж стріляти не будеш?
Шестаков задумався,
— Ти мені спершу поясни, як тут бути? — сказав він по хвилині.— Ми от зайняли їхній край і йдемо вирубувати їхній ліс, якого й так обмаль.