Зірка

Гжицький Володимир

ЗІРКА

Переглядаючи свій архів, Іван Іванович на пожовклому від часу листку записної книжки прочитав запис: Шацьк і дата римськими та арабськими цифрами. Це так розвередило його душу, що мусив пройтися по кімнаті, бо щось здавило горло, мов кліщами, й окуляри вкрилися туманом.

Іван Іванович уже відомий вчений, професор, а тоді, коли зробив цей запис, був лише кандидатом біологічних наук відомого столичного інституту і навіть у гадці не мав, що слово, дата і все, зв'язане з ними, зможуть так фатально вплинути на його життя.

Почав пригадувати.

...Домовилися листом, що вона зустріне його на пероні. Уточнили час прибуття поїзда. Але він, пам'ятає, не міг витримати, побоявся, що того другого поїзда може не бути, і приїхав іншим — на дві години раніше. Ясна річ, що ніхто його не зустрів...

Іван Іванович сумно всміхнувся, загадавши той свій невмотивований поспіх.

Пригадує, як присів на лавочці перед станцією. До приходу поїзда залишалося ще цілих дві години. Навколо пусто, безлюдно. Пара пасажирів, що висіла разом з ним, зайшла в будинок. Начальник станції у червоній шапці також зник у дверях, як тільки поїзд по хвилинній зупинці рушив з місця.

Почав роздивлятися. Вдалині манив до себе ліс. У повітрі, хоч стояла спека, носилися ластівки. Над рейками тремтіло марево. Недалеко від лавочки, на якій сидів, лежав шматочок булки. Його обліпили мухи. Вони час від часу, чимсь стривожені, злітали вгору і знову роєм падали на принаду.

Бенкет мухам перервав горобчик. Він жваво прискакав на тоненьких ніжках до булки, розігнав мух, схопив швиденько здобич і полетів.

Коли ж і ця коротка розвага скінчилася, Іван Іванович встав. Сидіти на сонці було жарко й нудно.

Щоб скоротити час чекання, пішов побродити незнайомою місцевістю. Зразу за станцією йшла дорога. Середина її була вибита кінськими копитами до пилу, а по краях потріскала від спеки, заросла рідким подорожником. Тінь від тополь, лип обабіч дороги не захищала від спеки.

По один бік дороги — кілька будиночків, по другий — поле. Колосилися пшениці — скоро жнива. Співали жайворонки, пахло прив'ялими травами, польові коники вигравали на своїх зелених скрипочках. Над полями у вишині ширяв коршун, посилаючи на землю ледь чутне квиління.

Пройшовши з півкілометра, повернувся на станцію. Ану ж поїзд прибуде швидше і вона буде на нього чекати?

Знову сів на лавочку, на яку тепер падала тінь даху, її, звичайно, ще не було. А час робив своє: хвилини йшли. Минула година, півтори. Скоро другий поїзд. Раптом серце забилося жвавіше: вона! Побачив її здалеку. Висока, струнка, граціозна, усміхнена. Помітивши його, прискорила кроки. Здалеку вітала його очима, що випромінювали кохання, молодість, радість і щастя. Чудові брови робили її личко неповторно чарівним.

— Давно чекаєш? — запитала трохи винувато, усміхаючись, бо думала, що запізнилася.

Він сказав, що чекає давно, бо приїхав не тим поїздом, яким домовилися.

З того вони обоє довго сміялися, як безжурні діти.

— Ходімо, ходімо швидше, дурне моє закохане хлоп'я,— квапила вона.

У неї в руках кошик, в якому, легко здогадатися,—) провізія.

— Ти голодний? — запитала.— Не соромся. Я можу завести тебе додому й нагодувати.

Він запевняв, хоч, може, не зовсім щиро, що не голодний.

Коли правда, то добре,— сказала вона.— Пообідаємо десь на свіжому повітрі. Матуся добре про нас подбала,— показала на кошик.

— Піду за тобою, куди хочеш.

— То давай поїдемо в Шацьк,— запропонувала вона. Слово "Шацьк" йому ні про що не говорило, але він

був згоден їхати, куди вона захоче.

— Тільки на чому? — запитав.

— Ти, здається, власної машини не маєш? — сказала дівчина, а в очах — сонце радості.

— Тут не маю,— відповів серйозно, неначе справді вдома є машина, та ще й яка!

— Отже, автобусом!

— Я міг би й пішки,— сказав уже без жартів,— Тому й спитав на чому.

— Пішки не треба,—заперечила вона.—Там походимо. А зараз подалі від спеки, в холодок, у ліс. А там і озерце. Скупаємося.

— Чудово, я в твоєму розпорядженні. Веди хоч на край світу.

— Туди далеко,— переконувала дівчина.— Поїдемо ближче.

На найближчій автобусній зупинці наче спеціально на них чекав невеличкий старий автобус. Йому давно 6 на відпочинок, бо вислужив уже своє, але при невеликому навантаженні може ще працювати.

Вони, виявилося, єдині пасажири. Сіли й поїхали в напрямі Шацька — у край лісів і озер. На вибоїстій дорозі трясло й підкидало; автобус деренчав зі старості так, що й розмови не було чути, але пасажирам було весело, молодо.

Однак до Шацька не доїхали. Висіли на найближчому узліссі, проти озера.

Автобус, вкрившись пилюкою, мов туманом, зник з обрію. Зайшли в тінь крислатого дуба і поснідали з таким апетитом, якого, мабуть, зроду не відчували. Було так чудово в синьому небі, в зеленому лісі і в серцях молодих людей, що хотілося дихати й дихати незаймано-чистим повітрям, впиватися красоїб чарівної природи, синявою неба, сріблом озера, золотом Літнього дня.

— Нумо, помовчимо трохи? — запропонував.

— Добре,— з радістю погодилася врна.

— Послухаємо музику лісу. Слухай!..

— Хіба ліс грає? — зйпйтала вона пошепки.

— Грає,— відповів він кивком голови.

— Що в ньому грає?

— Усе...

— Що — усе? — питала знову вона.

— І стовбури, і гілки, і листя. Усе.

— Може, шумить? — перепитала.

— І шумить, і грав, і все грав по-своєму. Дуб інакше, ніж тополя, клен інакше, ніж ясен. Чуєш, заграв дуб?

— Хіба? Я не чую,— дівчина насторожилася, напружила зір і слух, та даремно.

— Вслухайся,— порадив він.— Ти ніколи не чула, як липа вночі перешіптується з дубом?

— Не чула.

— Вона йому про кохання так ніжно, а він зітхне глибоко, похитає кучерявою головою, ніби скаже: "Старість! Нема вже того, що бувало. Ех!.."

— І ти чув? — недовірливо запитувала дівчина.

— Може, не слова, але уявляв, що така нічна розмова могла бути.

Дівчина задумалася.

— Може, і справді можна чути, як дерева розмовляють,— промовила.— Але треба трохи фантазії.

— Треба любити ліс,— сказав він,— Ліс і казку. Як же восени гарно говорить ліс! Скаржиться, що холодна осінь оголила його як на сміх...

Дівчина дивилася на нього. Чи жартує? Але він серйозний.

— А про кохання наше може розповісти ліс? — запитала жартома.

— Послухаймо!

Зашуміли дерева, наче на замовлення, і почалася казка...

— Ти кохаєш мене? — поцікавилася дівчина, перериваючи лісову казку.

— Аж до болю кохаю.

— А я більше,— всміхнулася вона.

— Яке ж у тебе гарне ім'я! Зірка...

— Подобається тобі?

— Дуже. Хоч якби ти мала й інше ім'я, це не зменшило б мого кохання. А ім'я справді гарне. Хто тобі його дав?

— Тато. Він любив мене дуже. Такого імені нема в святих, тому батько й не хрестив мене. Піп уперся, ім'я, мовляв, поганське, але батько сказав, що без хрещення обійдеться.

— Хто ж ти така? Нехрещена?

— Я зірка з самого неба.

Відповідь розчулила. Він дивився на неї, як на чудо краси й досконалості.

— Ти моє ясне сонечко. Освітила ти мене і душу.

— Твоє ім'я також гарне,— сказала.

— Що в ньому гарного? Буденне.

— Для мене вона найкраще. Івасик Телесик. Хіба не гарно?

— Коли так хочеш — гарно,— промовив Іван Іванович.— Але ось що. Розкажи мені про себе. Хоч, власне, мені байдуже, хто б ти не була.

— Та, власне, що казати? Моя біографія проста. Дочка бідного селянина, поета в душі, хоч і не дуже письменного. Батька давно немає в живих. Мати виховала мене. А далі мою долю знаєш? Народилася при Радянській владі, вчуся в радянському університеті, у тому, що й ти...

— До мене нікого не любила? — задав ревниве питання. Йому дуже хотілося, щоб вона відповіла "ні!"

— Багато хлопців увивалося коло мене, але не любила я нікого,— сказала вона.— Мені було приємно і водночас смішно дивитися на їх закохані, ревниві погляди. Бувало, думаю: який би ти був? якби справді одружився? Може б, і знущався? Може б, пиячив? Хіба мало прикладів?

Вона раптом опустила голову, помітно посмутніла. Чи задумалася над тим, хто її партнер, який так гарно говорив про кохання, про ліс, про музику дерев.

Іван Іванович відгадав її тривогу.

— Про мене що ти думаєш? — спитав.

— Сам скажеш, який ти,— промовила стиха.

Іван Іванович погладив її руку, що нервово м'яла дубовий листочок.

— Що про себе сказати? — промовив стиха.— Поганих звичок не маю: не п'ю, не к^рю, ніколи нікого не скривдив, не заподіяв нечвснргр вчинку. А далі сама побачиш. Готовий вік тобі вхужкЬк.

Зірка всміхнулася.

— Слуги мені не треба, у сказала, чаруючи його своїм поглядом.— Людини треба.

— Думаю, що будеш її мати,— сказав упевнено.—І

Але придивляйся, поки не пізно. Мені здається, що я весь перед тобою. Нема в мене ні хитрощів, ні лукавства. Такою і ти мені здаєшся. Думаю, що це так? Але ми зайшли в такі філософські дебрі...

Вона пригорнулася до нього. її каштанове волосся, уста і.вся вона пахла медом, лісом, сонцем, чимсь неповторним, притаманним тільки їй одній, як запах фіалки притаманний ніжній синій квітці, запах троянди — колючій королеві квітів, як дух конвалії — білим травневим дзвіночкам.

— Скажи, чому це так? — почав захоплено.— Чому одну людину полюбиш і здається, що не існує для тебе нікого більше на світі? Хай мені стануть зараз до вибору всі красуні світу, і я не гляну на них. Ти заслонила їх собою. Ти моє щастя, моя мрія.

Вона затулила йому рота рукою.

— Тсс, не говори. Бачиш, дві пташки?

— Ні.

— Он там,— показала пальцем,— на гілочці, бачиш?

— Бачу,— всміхнувся Іван Іванович.— Зяблики збираються, видно, закласти нову родину вдруге в цьому році.

Зяблики полетіли. Зірка похнюпилася.

— Коли ми поженимося? — спитала докірливо.

— Скоро, моє сонечко, скоро,— почав заспокоювати її,— Днями одержу квартиру, будинок вже готовий...

Раптовий телефонний дзвінок перервав плин думок професора.

— Кому там чого треба? — промовив невдоволено сам до себе. Зняв трубку. Почулися гудки. Хтось помилився.

Професор склав пожовклі листочки щоденника в папку і поклав її у скриньку, де зберігалися його реліквії. Хотів уже не думати, але той день так ясно стояв перед очима, що не згадувати його було неможливо. Зрештою, згадувати було приємно.

— Як же я її любив!..— зітхнув.

У хаті не було нікого, заговорив сам із собою.

— Це було щастя, справжнє, найбільше в житті. Стільки ж то літ, а все, як учора.

Знов поринув у мрії.

Образи линули у нам'яті один за одним і створювали суцільну стрічку, мов кадри у фільмі про чисте кохання.

Пригадує: в озері сплеснулася рибка і наче нагадала про воду.

— Скупаємося? — спитала Зірка.

1 2 3