Їй здається, що Слава розмазує пальцем солод життя. Сьогодні все це так добре гармоніює, так багато гомону внесла ця Слава в хату, що Мар’яна починає перейматися Мишковим поглядом. Вона знаходить надзвичайні слова опису своєї фабрики, цеху, навіть дорученої їй деталі.
— Мишко піде на наукову роботу, а я — також на фабрику, — вирішує Слава. — Мишко, ти від мене відстаєш! Мені соромно, що чоловік поетеси не має ніякого обличчя. Що таке інженер-меліоратор? На собаку кинь, а в інженера поцілиш…
— Для наукової роботи треба ж партійним бути, — борониться трохи Мишко.
— А ти вступиш у партію! — Слава в тому певна.
І чого тільки не зробить полтавський козак Мишко для своєї Слави! А Слава від надміру б’ючкої фізичної життєрадости потирає хоч руки, немов змерзла. Ось вона зараз пуститься у танець, як то не раз бувало.
— А чого то викинули оту твою товаришку Васанту з Інституту Мовознавства? Що з нею трапилось? — раптом пригадує вона.
Мар’яна повторює:
— Що, що з нею трапилось? Викинули? То неправда!
— Та вона ж мені сама казала! Вже давно.
От так новина! Як це може бути? Мар’яна не стямилася.
Не стямилася й Слава. То вони такі товаришки, нерозлийвода, — а Мар’яна й досі нічого не знає?
І справді. Хоч якого галасу нанесла Слава в кімнату, хоч як вони рубають часом одна одній, а тоді знову шукають зустрічі, хоч яка Слава найдоброзичливіша, — а от, воно не проходить глибоко в душу. З Васантою могла й розійтися, а всяке слово, вістка про неї — як про найріднішу свою серцевину. Із Славою можна посваритися, наговорити купу неприємностей, а потім від серця відляже. З Васантою Мар’яна ніколи не сварилась, Васанта наче устами Мар’яниними промовляла, тільки краще й глибше. З нею — бути відкритою, як із собою, або відійти. Васанта — відпочинок від самотности. Слава — галас за магічним колом самотности.
— Ні, я нічого не знаю,. — просто сказала Мар’яна, — бо ми з нею давно не бачились. Ми розійшлися.
Слава подивилася хвилину на цю химерницю, а потім накинулася:
— Ну, ти таке, вибачай, вовченя, що не знаю, як тебе й земля носить! Ти — черства егоїстка! Ти — грубо шкура! Чому ти досі заміж не вийшла? Дивись, усі, що з нами покінчали інститут, усі замужем, усі поженилися, навіть Васанта, а ти?
Такий зворот справи, та ще й при Мишкові, Мар’яні вже не подобається. Ця Слава занадто самозакохана, занадто в собі, щоб вони знайшли спільну мову.
— Чому я тобі не закидаю ніколи нічого? Кожен має своє недоторкане, то й що? От я вважаю, що ти — просто тщеславна… В яку газету не глянеш — Славиного віршика побачиш. І охота тобі те насіння лузати?
Славу анітрохи не допікає це Мар’янине втручання в її недоторкане. Вона завзято посміхається.
— Ну, й що ж? Це не хиба. Шевченко сказав: "А слава — заповідь моя!" Я виправдую своє ім’я. Але таке виробляти, як ти! Закопається серед чотирьох стін і дивиться на всіх борсуком. Я тебе мушу видати заміж!
— Бо ви шукаєте ідеалу, а щоб ви знали: чоловіки всі — грубі тварини, — підпоміг Славі Мишко.
— Вона шукає душі, друга… Все це приходить потім. Ти ж подивись на себе — скоро зовсім станеш "синьою панчохою"!
Це вже занадто! Слава безпардонно поводиться з чужими інтимностями. Наодинці говорити — це одне, але для всіх вивозити на лопаті…
— Я "синьою панчохою" вродилася! — врубала лиха Мар’яна. — Й не вовчення я, не борсук, а цілий вовкулака! Так мені подобається! Хто як уміє, так і піє!
— Мар’яну вже розсердили — можемо йти, — ствердив Мишко, анітрохи не збентежений сваркою. — Ходімо, Славо, бо пролетаріят хоче спати…
— Надобраніч!
ХVІІІ
Васанта наче вже відвикла від "доброго тону", від дзеркальних паркетів, хідників, шовкових кремових гардин, всієї розкоші високої установи. В просторій колонаді вестибюля Наркомосвіти треба було скинути пальто, а це не входило в її пляни. Почувалася зле в своїй перелицьованій, витертій до лиску сукні, як ішла сходами й шукала зазначену в викликові кімнату.
В широкому просторі приймальні наркома був лише один стіл, стільці біля стін, канапа. Васанта мовчки подала тому, що сидів за столом, кучерявому дженджуристові, свого папірця. Кучерявий прочитав і показав рукою на стільця.
— Сідайте!
Васанта мовчки сіла, чекаючи.
— Це ви — товаришка Чагир?
— Так. Гадаю, нарком мене зараз прийме?
Кучерявий все ще спостерігав Васанту. Після павзи
він сказав:
— Я вашу справу дуже добре знаю і мушу вас відразу попередити: власне, це викликав я. Перше, ніж доповісти заступникові наркома про вас, я хотів би дещо вияснити…
Васанта розчаровано подивилася на дженджуристову блакитно вишивану краватку. То ні нарком, ні його заступник навіть і не бачили її справи? А вона думала, що… Думала вже вийти звідси з довідкою про поновлення.
Замість дальшої розмови, кучерявий простягнув їй якогось папірця. Не випускаючи із своїх пучок, говорив:
— Бачите… Через мої руки проходять різні речі… І я хотів вас попередити. Будьте спокійні. Але я хотів би запитати в вас дещо стороннє. Чи Ганна Плахтій вам яка родичка?
— Ваше запитання… справді не має нічого спільного з моєю справою, — намагаючись бути спокійною і навіть видушити посмішку, рівним голосом відповіла Васанта.
— Я не хотів би, щоб ви мені відповідали з недовір’ям, — поволі сказав дженджурист. — Питаю я тому, що Ганна Плахтій і її чоловік — мої вчителі. Сам я родом з Богуслава. Я знаю, — додав він швидко, — я знаю, що з ними сталося потім, але коли я прочитав ваше прізвище, чомусь не міг заспокоїтися, поки не переконався, що ви сестра моєї вчительки.
— Ви вже переконалися? — ледве вимовила Васанта.
— Ви дуже на неї подібна. Зрештою, щоб ви вільно себе за мною почували, прочитайте ось це. Воно не призначене для вас, але я вважаю своїм моральним обов’язком…
Васанта взяла в руки папірця, що ним так довго грався кучерявий дженджурист, і почала читати. Не дочитавши, поклала на стіл. Вона його не могла дочитати. Та й не було вже потреби. І так ясно. Але чому цей кучерявий тип показує їй таємне листування двох установ про її особу? Ще більше "чому" — чому в Наркомосі опинилася копія листа Інституту Мовознавства до видавництва про те, що Васанту Чагир виключено із складу співробітників інституту?
— Як це розуміти? — запитала, почуваючи, що кінці її вух палають, аж горять.
— Це означає, що вам більше у видавництві роботи не дадуть. Можливо, що й замовленого не приймуть, — непорушно холодно проказав кучерявий тип.
І що Васанта оніміла, то казав далі:
— Мені здається, що, шануючи пам’ять моєї вчительки, я можу дозволити собі зробити цю послугу її сестрі. Раджу вам щиро — шукайте відразу якоїсь іншої роботи. На поновлення в інституті будете тільки витрачати час, і все це — ні в кут, ні в двері.
Кучерявий згорнув докупи папірця, вперше посміхнувся і додав:
— Я навмисне викликав вас у таку ранню пору, щоб ми мали змогу без перешкод поговорити кілька хвилин. Якщо дозволите, я зайду до вас додому цими днями.
XIX
День відпочинку, день пустелі мовчання. А ти, Мар’яно, чого бунтуєшся проти долі, вивершеної власними руками?
Отже, Мар’яно, неприкаяна чернице в манастирі своїх нездійснених жадань, поспішай, поспішай на роботу, на гудки. До трамваю чіпляйся, вбігай на останній гудок і січи-ріж, ріж свої штифти, робітнице першого розряду. В цьому — єдиний сенс, а завтра — може помреш… Ні, даремно, безслідно не маєш права прошмигнути в цьому житті!
Як виходила надвір вдосвіта, — чепурна вулиця кликала: "Не вертайся в мури, я така гарна!" Поспліталися тонкі віти лип у ажур… І бережки білорівні на виступах-площинах домів, і біловипрані рядна пухкі на всьому. А місяць по-картинному світив, і десь збоку причаїлася сама бабуся Зима-чарівниця.
Покинула в хаті холод-пустку, чадний дух примусу. Та проте в душі її не було.
А по роботі, в лютий мороз ішла-ішла й не хотіла додому, бродила за всілякими вигаданими й окупованими покупками. Звільняєшся від себе в роботі, в масі. Так відчуваєш душу маси на зборах, у театрі, в цехові. Це — одна істота, надхненна простим фактом згуртування.
І вчора в найбільший мороз запахло весною, тими бадьорими ранками, коли звільняєшся від почуття старої дівулі, а стаєш давньою Мар’яною, якій чогось від усього нестерпно радісно.
Тільки ж… Маса, дух весни в найлютіші морози — добре. А недобре — люди. То тільки кажуть — робітничий побут. А придивишся, — він далеко не втік від міщансько-обивательського. Ті самі розмови про "квартири", ті самі мрії про панчохи "фільдеперс"… Ну, і ті самі черги за хлібом та обідом. Місто убогих, малих людей і примітивних думок.
Так напевно думає людина, відзначена печаттю смерти, коли ніхто, крім неї одної, не знає про це. Нічого не жаль, з усім попрощалася, з усім помирилася…
Не вдалося, ні, не вдалося життя. Отаке собі химерне, й хмурне, й неспокійне. За чим жаль? А все ж жаль…
Жаль, що так воно склалося. Прийти додому, у самоті перебути безтворчий вечір. І нема більш нічого сказати.
А чого, власне, хотіла ти, людино? Засмоктливого жіночого, чи селянського? Йдеш вулицями — чи тобі шкода їх кидати, ці вулиці, кручі, вітрини, чужі убори, дзенькіт трамваїв? Ти ж чужа тут! Де б могла ти оце зараз бути? Квочку підсипала б, а от стоїш біля груби, звела очі догори й застигла. Ні тут, ні там, ніде в світі.
Це, мабуть, у природі людини є певна доза незадоволення. В одному його більше, в другому менше, але є. І в яких би станах ти не перебувала — воно буде.
День відпочинку — день пустелі мовчання і тупости. Краще б уже гудки, штифти, маса, ніж стояти біля груби, очі звести догори й питати встонадцяте: що ж далі, що?
Сьогодні без гудків ясно: ходиш ти на роботу, почала англійську мову, — але душа спорожніла, треба її наповнити живим соком.
Справді бо: люди турбуються за кусінь, люди знаходять тут свої радощі, своє горе терплять, люблять і ненавидять, тішаться життям і проклинають його. Ти не мала нічого свого й поважилась жити чужим. Чого ж так втомилася? Чи може таки свого хочеш? І тому відвертаєшся від життьового потоку, бо він таки, врешті, чийсь. Ти ждеш. Ти прислухаєшся до кроків ззовні, але всі кроки, всі стуки, всі дзвінки — не до тебе.
Подивись навіть у дзеркало. Ніхто не вподобав тебе нині. Ніяка радість не розбурхала тебе. Ти спиш олов’яним сном і силкуєшся визволитися.