І якби Мар’яна не чула, що його називають Яшкою, що він до них обзивається жидівською мовою, то думала б, що афганський белудж розмотався із своїх білих завоїв чи небомешканець впав у цех манометрів просто з зірок.
Справді, можна дивитися на нього цілими годинами, як на мистецький витвір. І шкода Мар’яні, що вона бачить його не на екрані чи сцені з глядацької залі. Тоді це споглядання було б безкарне.
Чи це лише досконала пропорційність рис обличчя з великими очима, — чи й справді за тими вабливими чарами криється щось дуже й дуже цікаве?
Мар’яна цього не хоче знати. Їй здається, що вона от ішла безконечні віки довгими давлючими темрявними коридорами, лябіринтами без виходів, — і раптом опинилась у неозорій залі. Неосяжна оком у глибочінь і височінь, ще побільшена грою самоцвітів, заля та сповнена фантастичних видив і марень. Ах, дай їм волю, Мар’яно, це ж єдине, доступне тобі! Чому безкраї гнітючі склепіння — для тебе, а ось ця мить, оце сліпуче видиво залі — не для тебе? Прийшло щастя, п’яній від нього, розкошуй!
Біда тільки, що безкарно цього не можна робити. Жан Кристоф (чому надала йому ім’я Ромен Роллянового велетня?) не був ні картина, ні кінокадр, він швидко помітив Мар’янине сновидне розглядання його та, здається, і її саму.
То були мовчазні фіялкопрозорі палахкотіння, протуберанці на сонці. Лише тому, що в цехові був той, кому Мар’яна ніколи й слова не скаже, кого відчуває, не глядячи, з ким назавжди роз’єднана умовностями, умовностями, умовностями…
Обережний, напружений, допитливий погляд. Тоді Мар’яна уриває свій і поринає у п’янке марення, у емоційну екстазу, де нема ні думки, ні образу… ні слів, щоб її переказати. Нагірня легкість у промінні сонця чи може почуття духа, що звільнився від оков тіла?
Образ артиста, міраж світлотіні екрану володіє дві години закоханою в нього душею. Цей образ володіє день і ніч, Мар’яна не насититься цією владою над нею.
Але от герой поруч. Усміхається, говорить, шукає відповідних легкому знайомству слів, — і де поділася його влада? Герой хотів би скласти Мар’яні компанію після роботи, та мусить бути на зборах активу цеха. Ні, не тому, що він дуже боліє проривами заводу, а для того, щоб у начальника цеху бути "на доброму рахунку".
І при цьому — запобіжлива, вибачна, люб’язна посмішка. Ні, борони Боже, він не кар’єрист, він завжди тримається золотої серединки.
За п’ять хвилин біля трамвайної зупинки Мар’яна помічає його поруч. А збори активу? Чорт з ними, із зборами, він відмітився й непомітно вислизнув. І Мар’яна від цих слів чомусь відразу зів'яла, спорожніла, вкрилася попелом безсильної втоми та безконечного розчарування. Хоч, здається, слід було б навпаки…
Чи не краще було зоставатися в синьозорих палахкотіннях сонячних протуберанців і не доторкатися рукою міражу? Снігова зимова дорога в безконечність, поруч цей Януш із таїнними тугами сінайських пустель у очах, оця довершеність краси без самозакоханого апльомбу вродливих дурнів. Аж страшно, що герой зійшов з екрану й іде поруч. І ці пласкі розмови! Це — дві людини, справді дволикий Янус. Одна Мар’яну заносить у позасвіти раювання, а друга прибиває до твердих площин згірклої буденної нудьги.
Не сказати б, що не було їм дорогою про що говорити. Але все говорене було штамповане, обняте обручами незначної малоінтересности. Людина все знає, нічим не захоплюється, нічим її не здивуєш, себе не перецінює занадто…
Який розрив, який незнаний досі розрив між маривом і дійсністю! Ще ніколи не підносилась Мар’яна до такої буйної гами почувань, і ще ніколи не побивала її така недоля нудьги удвох. Яка обманна, яка обманна зовнішність!
Їй хотілося б завернути назад усе, бути незнайомими, що цілуються поглядами. Навіщо він приходитиме узавтра?
II
Яка безмежна втома! Неспромога навіть чогось бажати. Де ти, всемогутнє окрилення від повноти кохання? І в чому знайти рівновагу, коли не хочеться рухнути пальцем, ні думкою, щоб шукати її? Мар’яна знає, рівновага прибула б, коли б тут був Януш, але не похітливий семіт, а такий і душею разючо скромний та многогранний, як зовні.
То — марення, мариво!
Янушем не можна навіть його назвати, він — Яшка. Виразник поширеної в наш час "моралі": "Хапай, що можеш!" "Коли б до всього підходити з повним серцем, то… пішло воно к чорту!" Отакий то стиль у Мар’яниного гостя з зірок. "Ні, я боюся з тобою зв’язуватись! Ти надто гостро переживаєш, ти якась дика, а я — нестійкий!" Не бійся, Януше, з Мар’яною зв’язуватися! Цикл завершений, вона вже знає тебе, ти кращий здалека, в ролі героя на полотні екрану. Тобі й не доведеться випробовувати свою вольовість.
Це правда, в навалі емоцій Януш такий, як і його очі, — здібен на найшляхетніші вчинки. Але емоції відхлинуть — і за годину він не зробить нічого путнього.
Януш і не помітив, що Мар’яна покликала його прийти, якщо він "ентузіязмом ще не згас", тим поривом, що великою робить людину. Прийшов він без нього, позавчорашній плаский Яшка "без черемухи". І наче не було Мар’яниного розпачливого листа, його відповіді покаянної, просвітленої, чудесної. Був він позавчорашній, неприкрашено змисловий, виключений із сфери людського палахкотіння.
"Чому ти такий?" — "Якби я не був такий, то ми й рік були б лише знайомі, а не такі до краю близькі". От відповідь! А тому Мар’яна хоче негайно з Києва, навіть не побачивши Януша.
Сьогодні краса його без чарів, нема й тієї містичної любови, сонячних фіялкових спалахів, хоч цілий день, цілісінький вихідний день про нього тільки думки. Думки, — помічає Мар’яна, — вловлені у слова, а ще більше їх невловлених, невилущених із власної повноти. І Мар’яна не знає, що щиріше: в словах, чи поза словами…
Може й правда його? Нащо глибина переживань і складний підхід? Чи краще гинути від стратосферної порожнечі, гордуючи випарами землі?
А хіба ці досвіди заповнюють порожнечу? Чи вони не сама порожнеча? Вже краще гасло "або все, або нічого", ніж якесь там "хапай, що можеш". Та ще й тремтіти, щоб воно від тебе не втікло. Негайно з Києва! Чи не більше тебе окрилювало обожнювання нелюбого Василя, ніж отаке, з дозволу сказати, "кохання"?
Така порожнеча! Така душевна втома!
III
Рівновага прийшла. Прийшла вона раз увечорі. Під деревом стояла, сховалася від дощу. Бачила, як схилялися одне до одного самці й самиці, як реготалися чотири дівки, охоплені хіттю, як три рази діловито за руку прощалися із партнерами, як розходилися, задоволені одні одними.
Знати й розуміти кожен рух, і почуватися, що всього цього ти не потребуєш, що ти переповнена вищістю екстази — більшої рівноваги, більшого щастя нема.
Це приходить після грізних буреломів, після нестерпних лих. Те запаморочливе заглиблення у власних горях підносить на ці висоти. Гіркі недогоди очищають людину, випалюють вогнем зайвину
Януш навчив Мар’яну одної правди. "Ти все хочеш якихось вічних істин". Так, вічних істин нема. Все — велике і все — мале, залежно від того, якими його роблять власні очі. Особливо вдумуватися в життя, заглиблюватися — зайве, краще приймати все злегка. Все виправдувати й нічого не засудити, бо ж нічого не взяти до серця. При такому підході нема підлот і гидких вчинків, їх менше, принаймні, бо багато перестають бути ними. Яка гнучкість цинізму!
А от не закинеш цьому хлопцеві безчесности, бо він її не робив. "Тобі тільки здається, що я — надзвичайний. Я такий, як і всі, тільки я не прикриваю кольоровим пір’ям своєї звичайности". І Мар’яна оцінила Януша за те, що він ткнув її носом у таку дійсність, яка є. А не уявлену. Не можна безкарно бути окутаною хмарами власних переживань. Тому так і забилася, як упала на твердий ґрунт дійсности.
Єва спізнала смак яблука з дерева пізнання Добра й Зла. Воно не кисле й не терпке, а таке, як належиться райському. Тільки Єва чогось хоче. Ах, хай би Мар’яні хто сказав — чого саме!?
IV
Так, як Мар’яна хотіла, сталося. Висилали людей на прорив у сільському господарстві і вона була серед тих, кого фабрика дала в рознарядку. Цілих два місяці не в місті, не на фабриці. Та це ж воля! От, якби на фабрику вже й не вертатися!
То так тільки зразу видається приманливо — вставати день-у-день поночі, бігти… Без годинника в хаті, боїшся спізнитися. Кілька разів уночі вибігаєш на вулицю, прислухаєшся, вгадуєш, котра може бути година, а зрештою прийдеш після третього гудка. На роботі — одноманітна операція і нічого, крім засмоктливого, зовсім нецікавого оточення, самих Мур і Валь.
І село теж — примітив, але там людина інтимніше зв’язана з природою щохвилини, щомиті. Сільський примітив будив у Мар’яні багато її власних емоцій, а в цехові, ну, далебі ж, ніяких! Може тому й Януш так вразив її на цеховому тлі?
Так от же у селі, щонайінтимніше зв’язана з природою, Мар’яна ще більше окуталась густою атмосферою марень. Справді, можна стати глухою й сліпою до всього світу, як у тебе повно на душі. Якісь збори, наради, якась сівба, якесь соцзмагання в проривних бриґадах якогось радгоспу Мар’яну аж ніяк не обходили, хоч була вона там скрізь.
І було це тим дивніше, що не виливалося в якісь слова, чи спогади, чи бажання. Ні слова не могла б вона сказати комусь про Януша, хоч би й самій Васанті. Мабуть би й самому Янушеві. Написала йому листа в своїй душевній повноті, а він відписав: "Дуже зрадів, як дістав твого листа, але я там ні слова не зрозумів, як не намагався".
От! І кажи, що людська душа не самотня. Там було може найбільше, що Мар’яна могла коли йому сказати.
Та такою для щастя їй і треба бути.
Втім, казати, що вона на селі, було б не зовсім точно, їх проривна бриґада осіла не в селі, а в полі, у радгоспі. Там була довга стайня, її почистили, настелили соломи й сіна, і ото там ночувало їх людей зо сто — робітників заводів та фабрик, службовців установ.
То нічого, що із стріхи летить у очі потеруха, що чиїсь ноги лізуть тобі на голову. Зате вранці вставши, ще тільки сонце бризкає з-за обрію, біжиш до яру, в річечці умиваєшся. Тоді росяними травами, — ноги мокрі, поділ, як хлющ, — біжиш на бурякові плянтації, чи пак на "прорив", як казали вони з Галиною. Одна одну величали вони "товаришко представничко", бо їх усіх так називали селяни. Тепер кожен із міста — "представник".