Кожний з цих грізних повстанців радий був би заспокоїти жінку, тільки чомусь перед товаришами соромився цього людського почуття. І лише один з них у темряві кинув дотеп:
— Дай їй цицьки, Анничко, хай не плаче!..
Але Анничка й без того давно вже ніжно пестила княгиню Єву і заспокоювала, як мати заплакану дитину.
— Не плачте, панно,— просила тихо,— ніхто вам нічого злого не зробить. Ось мене приставив отаман прислужувати вам.
Стільки ласки було в її голосі, що княгиня Єва на диво швидко заспокоїлась, навіть міцно стиснула руку своїй опікунці.
Поки вийшли з лісу — розвиднілось. Були вже недалеко від Федорового стоїща. В кущах жерепу побачила вози зі зброєю, що прибули сюди годину тому. Біля них стояли вартові з рушницями, а спутані коні паслися в кущах, і здалеку чути було їхній хрумкіт.
— Тепер ми, братчики, не боїмося й тисячі королівського війська,— сказав Довбуш,— тепер ми можемо помірятись із самим королем.
У словах його почувалася така сила, така впевненість, що вірили опришки — так воно і є: коли й з королем зіткнуться, переможуть і його.
До стаї Федора Штоли отаман, з обережності, не заходив. Не хотів, щоб княгиня Єва і Анничка побачили, що зв'язаний зі Штолою. Пастухів відвів убік і, погомонівши з ними, відпустив.
— За те, що мені помогли,— я вам неодмінно оддячу,— сказав на прощання,— але зараз ще не маю чим, самі бачили...
Пастухи знов дякували йому за те, що взяв їх із собою. Для людей, які по півроку жили в горах, це було неабиякою розвагою, тим більше, що всі вони мали за що ненавидіти панів.
Відколи вернули пастухи з походу на замок — стоїще ожило. Тепер щовечора допізна горіла ватра перед ватаговою стаею і вони по черзі розповідали про свої пригоди та переживання під час Довбушевої виправи. Оповідачі здобули велику пошану в товаришів. Вони ж таки відбули похід із самим Довбушем. їм заздрили. Те, що вони побачили в замку, не всякому щастить побачити на своєму віку.
Але найбільше говорили про самого Довбуша.
— Такий все може!
— Він на це народився, аби нарід бідний визволити!
Оповідали з захопленням про красу молодої княгині. Були навіть такі, що нахвалялися піти подивитися на неї, коли б лише дізнатись, куди її Довбуш сховає.
Не забули, звичайно, в розповіді і про дивного коваля, що допомагав опришкам, і про Фоку, котрий ставав у їхніх розповідях могутнім велетнем.
Принесли пастухи й погані новини з долів — про утиски панів, податки, голод, смерть родичів і знайомих, принесли сумну звістку й нічникові, старому Юринзі.
Вівчар Микола Драгирук, стоячи з опришком Палій-чуком на варті коло касарні, довідався від свого брата, який служить у дворі за наймита, що жінка Миколина, Настуня, його зраджує.
Старий Юринга спершу не повірив, бо з нього часто отак жартували. Але на цей раз хлопці були серйозні.
— Того-м си не сподівав по ній,— западкував старий.— Я ж з нею шлюб брав, і присєгала мені... Не сподівава-м си...
Товариші співчували йому, але й дивувалися, чому він не сподівався того? Адже мав понад п'ятдесят років, а жінку двадцятип'ятилітню взяв, ще й красуню писану. Узяв її, правда, бідну, але й сам не був багатим. Ні багатим, ні молодим, ні вродливим. Повинен був зрозуміти. Проте старий розуміти не хотів.
— З ким же хоч спить? — питав, не дбаючи про те, що його запитання може викликати нові посмішки й жарти. Не бачив їх крізь заслону горя.
— Гум енний її контентує,— сказав гайдей Михайло.— За те вона менше панщини робить.
Цілу ніч ходив Микола полониною, курив люльку й думав. А вранці, коли ватаг прокинувся і зайшов до стаї, він почав просити, щоб той пустив його хоч на два дні додому.
— Лиш на два дні, ватажку. Заприсєгну її і — назад. Довго, бігме, не буду.
Федір розумів старого. Навіть не поспавши після безсонної ночі, той рушив у долину. Узяв у дзьобню 1 букату сиру, малая на дорогу, вложив за черес пістоля, в руки узяв топірець і за хвилину вже зник у жерепі за стоїщем. Ішов спершу навмання, скорочуючи собі шлях, по пам'яті, доки не дістався до знайомого пла-їчка, а там пішов швидше, перескакуючи що кілька хвилин через потоки, зупиняючись коло джерел води напитись, і тільки двічі сідав попоїсти. Всю дорогу укладав собі в голові план розмови з жінкою, чув, як вона просить пощади, обіцяє бути вірною, бачив її заплакані сині очі — і... опускалася занесена в уяві рука з канчуком.
Уявляв собі також свого суперника. Бачив, як той в'ється перед ним на колінах, не спускаючи переляканих очей з дула його пістоля.
Аж пізно ввечері опинився в сутках межи плотами — отже, був уже близько села. Тут тільки відчув, як втомився. Дорога була кам'яниста, згружена маржи-ною, часто доводилось перелазити через вориння. Тепер він уже насилу тягнув ноги. Усі плани помсти відійшли кудись набік. Хотілося тільки скорій виспатись. Але ось блиснула, мов живе срібло, річка Пістинь-ка. Був уже в рідному селі.
Перед вікнами своєї хати став уже пізно вночі. Привітав його старий котюга веселим гавканням. Одразу пізнав господаря. Микола підкликав пса до себе, погладив його і сів під вікном на призьбі, а пёс, скулившись, ліг в його ногах. Задумався старий. Хотілося увійти в
1 Дзьобня — торба.
хату і... боявся. Із-за груня виповз великий білий місяць і облив його всього своїм холодним світлом. Микола аж здригнувся, немов морозом з верхів потягло. Обернувся — місяць цілим потоком лив проміння до хати. Глянув крізь вікно. Ліжко купалося в калюжі світла, а на ньому тихо спала його жінка. Сама. Відразу стало тепло на душі, і Микола, радісний, постукав легенько пальцем у шибку...
Другого дня Микола все-таки з жалем переконався, що пастухи говорили правду. Як не клялася жінка, що "не заходит си з єнчим",— не повірив. Пішов-таки до своїх родичів, а ті ствердили в один голос те, що казали пастухи, та ще й від себе додали.
Прийшовши додому, Микола побив жінку. Вперше в житті. Правда, не сильно побив. А ввечері "заприсяг на вірність". Залишав її ще на кілька місяців саму, то мусив же дбати про свій душевний спокій. Старому нічникові і так дорого коштували ті дві ночі сумнівів. Він аж наче ще більше постарів за той короткий час. І сестра суворо наказувала заприсягнути Настуню і дала йому на те три тоненькі свічки. Давала й солі, та він сказав, що сіль має вдома.
Дочекавшись вечора, Микола сказав жінці затулити вікна подушками і роздягтися догола. Сам тим часом на грудці солі вирізував хрест. Упоравшись зі своєю роботою, чекав поважно й терпеливо, доки жінка порозплітала коси й скинула з себе одежу. Робила усе це без слова, покірно. Тоді підійшла до столу, де лежала грудка солі з вирізаним хрестом.
— Клєкай! — наказав Микола.
Жінка стала на коліна й поклала два пальці на хрест, мов на євангеліє. Микола підняв засвічену "трійцю" над її головою.
— Повторюй, сучко, за мною, що буду говорити:
Присягаю перед пречистою, Перед господом богом, Перед светим Миколайом і всіми светими, Що через цілий мій вік Не буду жити ні з паном, ані з Іваном, Ані з жадним чужим чоловіком, ріценим
і нерщеним, Лише зі своїм рідним чоловіком,— А екби-х ту присегу поломила, Щоби-х си розсітила, Єк та сіль, котру мечу у воду!
При цих словах Настуня, що повторювала все за ним, кинула сіль у цебер з помиями, приготовленими для корови. Не мала ж сіль пропадати!
І щоби-х так згоріла,
Єк ті свічки, котрі мечу у піч!
З цими словами кинула свічки у піч, а Микола підсунув їх кочергою глибше, щоб згоріли доконче.
Щоб мої кості потерло,
Щоб моє тіло франца і потеруха сточіла!
Жінка встала, а Микола іще дав їй від себе науку: — Пам'ятай собі,— сказав,— єкби-с тоту присєгу
поломила, то з богом собі зачепиш, не зі мнов!
Провели ніч після тої присяги, як першу ніч по
шлюбі.
Княгиня Єва довго не могла звикнути до нової обстановки, хоч опришки збудували їй окрему колибу, навіть з вікном, чого не мали в своїх колибах. Усередині влаштували вигідну постіль, вистеливши її ведмежими шкурами. Сам отаман не мав такого житла! У цій же колибі було друге ліжко, для Аннички. В кільканадцяти кроках від колиби стояв завжди вартовий з крісом.
Опришки залюбки йшли на ту варту, особливо молоді. Кожному хотілося хоч здалеку подивитися на "білу панну" і на її вродливу доглядачку. Підходити до колиби й розмовляти з жінками вартовим було суворо заборонено.
Перед колибою горіла завжди ватра, на ній Анничка варила для княгині їжу, пряжила молоко, що його приносили щодня пастухи з Дідушкової полонини. Носили без всякої плати, щоб тільки чим-небудь прислужитись опришкам.
Найчастіше носив молоко й інші продукти нічник Микола Юринга. Був удень завжди вільний, а до того ж сподобався пані своєю веселою вдачею і розповідями. Кожного разу оповідав їй нову історію, казку чи приказку, і вона завжди з нетерпінням чекала його приходу. А Штола передавав Довбушеві через Миколу новини, що їх приносили йому з долів мішанники, які іноді заходили на полонини, і пастухи, що час від часу в якійсь справі сходили з гір на доли.
Іноді жінки виходили на високу кичеру, що була за колибою, сідали над невеличким озерцем, слухали шум водоспаду і милувалися могутніми гірськими хребтами, що, пов'язані в один велетенський ланцюг, ішли в незнану гірську країну, яка не має обрію і зливається з блакитним небом та рожевими хмарами.
Тими синіми ланцюгами, побіленими снігом, понад бездонними прірвами, що їх заливали моря туманів, мандрувала не раз у думках княгиня Єва в казкову країну щастя...
А пізніми вечорами, коли цікавий місяць визирав з-поза верхів, а на синьому небесному полі зацвітали золоті чічки, Анничка й княгиня Єва сідали на порозі своєї колиби, перед ватрою, і мовчки заслухувались безконечної гірської тиші, яку тільки зрідка порушували звуки флояри в таборі опришків, крики нічних птахів чи писк кажанів, що безшумно пролітали над ватрою...
А часом розмовляли. Говорили про сонце, місяць, зоряне небо... Єва, як уміла, розказувала неграмотній гуцулці про всесвіт.
Одначе Анничка мала на все це свій власний погляд, і княгині не раз доводилось дивуватись з великої мудрості народної, часточку якої носила в собі ця проста дівчина.
Розмовляли не раз до пізньої ночі, а коли починав уже світліти край неба і у вікно тягло передранковою прохолодою, засинали обидві, як діти, міцним сном під щебет пташок, що прокидались у пралісі і радісно вітали день.
Так минали дні в неволі.