1 Весело, грайливо. Музична п'єса, що виконується у швидкому
темпі (італ.).— Ред.
...Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці — пустинь Китаївська
і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед криничного узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє
і зупинятися не хоче...
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої молитви
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють, не доклюються
і солодко співають, сон розказують.
А сонце скрізь у всі кінці,
мов над главою Моїсея,
послало сяючії роги —
і дзвонить, і гуде,
і світ[л]ом землю наповняє
щедро, щедротно.
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає —
О господи, як ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
І мир, і злагоду, й любов,
я більш нічого не бажаю,
О всеблаженний!
І всеблаженний знову десь почує,
і Сковороді
такий мир у серце ввійде,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за все!
Тим часом дзвін із-за тополь
Дивіться також
- Павло Тичина — Одчиняйте двері
- Павло Тичина — Енгармонійне
- Павло Тичина — Цвіт в моєму серці
- Ще 115 творів →
І бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі —
один по одному,
попід оградою,
мовчки...
І спиниться Сковорода
(не може не спинитись!) —
він бачить, як вони уже аж перед самим
храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко
осуждають,
що гість отця Іустина
до храму невхожий.
І гірко стане на душі.
Замість гармонії пійдуть зітхання,
і думи тяжкі поженуть
у поле, на край світу...
Поле, поле!
Яке воно кругле!
Яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає.
Отут,
тут справжній ключ до душі.
Колос зігнувся і дивиться в землю —
пізнай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюеться —-
пізнай себе самого.
Дніпро у тінь пославсь, а повен перебігу —
пізнай себе самого.
Се ж бо єсть:
бренне, текуче і безконечне,
немов фігурний триугол, в якому і три,
і два, й один —
одно і те ж.
Одно і те ж старого городища сум —
пізнай себе самого.
І понад гречкою бриніння бджіл,
а ще отари понад лісом,
і Києва далекого торжественність нагорна,—-
усе, усе в природі каже:
пізнай себе самого, пізнай.
І знову сповнюється миру
душа Сковороди.
І тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,
і пізнавать себе самого научив.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу, на жита,
прозоро над Дніпром тріпоче,
до всіх просторів признається
і повертається назад, немов голубка
з маслиною в дзьобу;
мир, мир душі твоїй,— сказав Всевишній,—
мир.
І слухає Сковорода цю відповідь,
нової пісні починає,
очі заплющені,
хитається в ритм —
подяка богові за все.
Найперше ж:
за те, що потрібне зробив нетрудним,
а трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
єднай свою хисткую волю
з волею творця.
Подяка богові за все.
Грає, грає Сковорода,
а день вже хмариться назад
і якось хилиться, як колос,
в землю.
Іде отара од води,
і дівчина-пастушка послухать зупинилась.
Чернець, подумала,— а не чернець:
безвусий, безбородий,
і дудка не проста.
Почув Сковорода невинний погляд,
очі розплющив.
— Маріє!.. Ти?..
— Е ні, зовуть Маринкою,
а почім ви мене знаєте?
— Маріє, Маринко...— без ліку повторяв,
і брав її за руку, і дивився
довго-довго.
Такії очі були
у його учениці у Марії,
коли в знайомого він жив на пасіці.
Вже стільки літ пройшло,
а він забуть не може
її ласкавість, і красу,
і повнолітній голос...
— Маріє, Маринко...— без ліку повторяв.
Маринка сіла.
Спідничкою закрила ноги,
в долоні всю голівку узяла,
говорить.
— Чиї вівці пасе?
Хіба це не 'днаково, чиї?
Колись я думала, що можна жить працюючи,
аби земля родила.
Тепер — ні.
Бо батько й мати горби понаробляли,
а все панові, бодай йому не дихать! —
Ще більше голівку заховала,
щоб сліз не видно.
А сльози, сльози, як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
А пан на ніч сказав мені зостатись,
грозив ножем і мордував,—
та не далася я,
втекла.
А ці ченці,—
О господи, пройти й у церкву не дадуть!
Та що казать...
Помовчала Маринка...
Й день затих.
То хмари все хмаріли,
а то у тучу всі зійшлись
1 звідти
ціляли в блиск розколотого неба,
в Дніпрі одбившись...
У купу вівці збились.
Немов із холоду,
ягнятко на руки полізло.
— А вам, напевно, весело живеться,
що ви все граєте?
Я бачила й учора вас.
А брат мій у повстанцях,— та й зразу
схаменулась.
Взяла ягнятко й понесла.
А вітер їй заходив збоку
і рвав спідничку і кісник,
аж поки з вівцями в яру вона не зникла.
А вітер все заходив збоку.
Сковорода на бистрі ноги встав,
хотів її догнать, обнять, потішить,
утерти сльози недитячі,
та тут
повз нього карета, закрившись курявою,
на Київ покуріла.
І довго пан з вікна дивився,
який то юродивий
очима доганяв його, а мо й словами:
простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву,
бурі серця великого
говорить не дають.
"Напевно, весело живеться".
Ніколи блискавка отак не била, не палила,
як душу його
ці слова.
Справді.
Чого прийшов він в цюю пустинь?
Хіба не на те, щоб пожить?
Щоб мир знайти і спокій
і бога щасливого в собі відчути, у натурі
бога, якого і Сократу не вдалось побачить,
гармонію душі?
А бог один,
і, може, там якраз,
де ту гармонію розбито.
І як я смів подумать,
що вже зробив щось для людей,
коли безвинні ллються сльози кругом,
кругом, а я од них тікаю!
Чи друзями були мої друзі, в яких я жив?
Чи справжня була моя проповідь, яку
я підносив?
І вперше усумнивсь Сковорода.
І вперше очима іншими поглянув
на небо, на землю, на себе.
Хмара ще ширше сиві краї свої закотила
і звідти так само ж, здавалось,
ціляла в брязк розтріснутого неба,
потріскуючи у Дніпрі...
Але за цим
такий орган гримів і грав простором хором
понад хором,
що аж земля під низом стугоніла,
трепещучи...
Дививсь Сковорода і думав:
А се ж бо єсть вже інший триугол:
.земля — огонь — вода.
Земля, що правди прагне, права.
Огонь, цей гнів, що сам рождається з землі
в задуху, в спеку, у туман.
Також вода — душа людини,
що все — не тільки радість! —
що все одсвічувать повинна.
А се ж бо єсть вже інший триугол.
Надходив вітер з вітерками,
і на одній нозі пісок за яром закрутився.
Закрутився пісок
і з вітерками вітер...
І думав Сковорода:
Гармонія неіз'яснима.
Налився всесвіт повноти
і споглядає сам себе.
Але й його чиясь рука на два пересікає:
на світ вгорі
і світ внизу,
і другий — завжди рабство.
Чи друзями ж були мої друзі, в яких я жив?
Чи справжня була моя проповідь,
яку я підносив?
І думав:
Шляхту,
шляхту бачив я, а не народ.
Панство просвіщав, а не голоту.
У ній,
лише у цій останній я мир собі знайду
і боротьбу замість спокою.
Бо мир не просто правда,—
мир е справедливість,
за всіх пригноблених піднятий меч.
Вже дощ стіною рівною підходив,
як Сковорода
у пустинь поспішив.
GRAVE 1
— А ти все сам з собою? —
зустрів у брамі Іустин.—
Іди, стоїть твоя трапеза,
і братія поговорить прийшла із Лаври.
— Чого тій братії?! — та й змовк.
В душі боролись два боги:
гармонія і справедливість.
І першу заливала лють,
бо де ж гармонія,
як справедливості нема?
— ...я тут, тут, тут,—
затріпотіло в листі, скотилось по даху.
— Ходім на ґанок (свят! свят!).
Ходім на ґанок: гряд.
— Р-раб!—ударило над ними й завалилось.
І довго блискавку сікло, сікло
і повторяло десь внизу октавою:
бруд, брудом бруд...
А гряд од стін і від землі одскакувать
пішов,
мов стукотом підкований,—
у шумі, в бризках, в бризкошумі,
мов стукотом підкований.
Присмерк,
як після семидесяти літ,
уже доріг недобачав.
Тікав під дерева, в кутки, в долинки.
А за ним, мов неминуча старості сивина,—
водяна курява,
Поважно, урочисто (італ.).— Ред.
кипляча, свіжа, холодна...
І над усім вгорі просторами ридання,
душі великої здригання:
де ж гармонія,
як справедливості нема?
— Григорію, ось слухай:
ти, бачу, щось замислив,
немов тікать із пустині надумав.
Останься, поживи!
Ти бачиш, як тебе ми поважаєм,
як в кожне слово твоє вірим
про бога вічного.
"Не мечіте бісеру",— Сковорода подумав.
Вийшла братія.
— Останьсь, останься! — почали
вмовлять.—
Ще не набридло по світах?
Пора подумати за пристань.
А пристань тут твоя —
У нас,
у Києві, у Лаврі.
Ми знаєм всі твої таланти,
ми знаєм розум твій і святість.
Стовпом істини ти будеш в нас
і церкви окрасою на Україні.
Затремтів Сковорода, мов пламенем
об'ятий:
— Ой, преподобнії!
Яких ще вам стовпів у церкву треба?
Доволі й вас,
стовпів неотесаних!
Ви ж церкву завалили,
що й за сто літ вона не встане! —
Іустин тихо:
— Григорію, ось годі,
не ображай лаврських отців.
Вони ж прийшли прохать тебе у ризу.
Затремтів Сковорода, мов пламенем
объятий:
— Ризо! ризо!
Не багатьох ти преподобними зробила,
але премногих вчарувала.
Окаянствуйте!
Окаянствуйте, поки не встав спаситель
церкм
А він як встане —
то перший же на вас!
— Ти гніваєшся, вчителю.
Скажи ж хоч на прощання:
де наше щастя,
кудою йти? —
Сковорода:
— Всяк єсть там, де серцем сам.
— Ах, ми завжди раді ближньому
служить!
— Покиньте рясу, пахать ідіть!
Замовкла братія.
Потиху
посунула назад.
Пішов і отець Іустин із ними в келію.
Ще довго там світили свічку,
ревли молитву по вечері
і, наревівшися, лягли.
Зостався сам.
Один у темноті,
у думах.
Дзвіницю хмари обганяли,
і бунтувалися вгорі тополі,
турляючись на схід...
Гроза часами затихала,
й тоді
другу грозу із Києва чуть було.
А що саме —
не розібрать.
Зашуміла шовковиця,
оріх затрепетав.
І дзвіниця підскочила в малиновім огні.
— Грязь!
— Гробокопателі!
— Хромії! — розгнівавсь з глибини,
потряс вітрянку хмар, і загримів,
і довго шар важкий розкочував,
щоб знов жбурнуть на землю.
(Шибки
дзиском розгонистим
у темноту в'їхали.)
Перевів дух вітер —
і зразу у всі ворота розігнавсь!
А зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
грязь!
Злякалися ченці,
і засвітили свічку в келії,
і заревли до бога грізного, до Саваофа:
— Свят! свят!
Ми чистії, ми духом нищії —
помилуй нас...—
А зверху дощ,
а зверху блиск —
грязь!
В саду під деревом
курінь соломою накритий.
Там спав Сковорода
годин чотири на добу.
А все ж останнє врем'я
молився.
І зараз він прибіг
не від дощу сховатись —
молитися, молитись!
Гарячі руки простягнув —
і попливла земля,
а сам возноситись почав
все вгору, вище, вище...
І бачив землю,
всю її неправду, неначе вдень,
так ясно.
...На землі
зв'язана
лежала Маринка.
Царі ж, вельможі і пани
скорпіонами її катували.
І наче то вже не Маринка,
а його мати, мозоляста чорна чернь.
Голову звернула до нього,
здавалося, кричить,
а крику не чуть було.
Тільки рукою показує:
Туди! Туди!
Ченці ж стояли оддалік
і всі співали:
"Спаси, господи, люди твоя".
І наче сам він стояв десь недалеко
од ченціь І
і теж співав:
"Блаженні милостиві, яко ті помиловані
будуть".
А пани, слухаючи божественного співу,
ще більше милували чернь,
аж поки вона справді кров'ю не зчорніла
і не перетворилась в грязь.
— Грязь! — розбило сон над садом,
і Сковорода прокинувсь.
Ніч переснилась,
і дощ одшумів.
Спішили хмари обсушитись,
а небо від краєчку —
мов антимінс, посиніло...
Ніч переснилась,
і дощ одшумів.
І тільки з Києва грозу ще чуть було,
а що саме —
не розібрать.
На столі лежала розкрита Біблія,
і риба на блюді, і хліб.
Не доторкнувся до трапези.
Пора!
На устах рішучих
новая радість виросла —
пора!
Укинув Біблію у торбину,
згадав рукою флейту коло пояса,
вклонився тричі ранку, саду
і бистро-легко
пішов на схід.
шэоьито1
На небі засвітали
зарі!
зарії
Кого там ще убили,
зарі-
зали?
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.
Пройшов чи ще проходить?
Замість відповіді
Маринчин брат з туману виступив
і розтуманився за вітром.
Чого?
Ніколи він його не бачив,
а от же ясно запримітив:
рукою в землю вкрючивсь...
На небі засвітали
зарі!
зарі!
Кого там ще убили,
зарі-
зали?
То не березовий-бузовий
солодкий сік,
по всій землі, по всій землі
пройшов головосік.
Твердо, рішучо, могутньо (італ.).— Ред.
Отак козаччина пройшла,
а ми немов не чули.
Собі шукали миру, коли там кров лилась.
Нащо, нащо?
К чому цей мир,
до чого ця проповідь висока
і приоздоблені в герби словесні премудрі
алегорії?
К чому усі його протести,
коли вони м'які, коли вони тендітні?
"Блаженні милостивії" — сказать катам?!
Ударить так, щоб аж заграло!
щоб пронеслося над хатами,
над бідними усього світу!
щоб пробудилися незрячі,
щоб стали зрячими раби,
раби, ця сіль землі майбутня,—
ударить! вдарить!
За думками не помітив,
як ліс пройшов,
сумний, перестарілий ліс і Голосіївську
сонну пустинь.
І сам не знав,
чого це лісом він пішов, не берегом,
і куди спішити мусить.
Зайшло невиспанеє сонце
і в хмарі досипляло
жовтаво-жовто...
День хирявий, хмурий, хмаристий
заледве кидав тіні
од сосен на дорогу.
Уже виднілось передмістя,
і Київ із туману
грязею виблискував...
і
Спинивсь в яру, щоб виламать собі ціпочок,
і затремтів з нестями,
закричав!
1 Тут і далі двома рядками крапок позначено пропуски в руко-
пись— Ред.
Чиясь невидима рука його тягнула в рів,
і він, іще не бачачи нічого,
уперше світ клясти почав
і тих, що світ ведуть у тьму
і поливають кров'ю.
Закричав! —
На дні,
звернувши голову до нього,
лежав козак і теж кричав, здавалось,
та тільки крику
не чуть було.
Однією рукою в землю вкрючивсь,
а другу мов на схід сонця простягнув,
показував: туди! туди!
"Маринчин брат!" — проблисло.
І заридав Сковорода.
Зверху дуби
шуміли — не шуміли,
без вітру гомоніли:
найшов, найшов, найшов...
І справді найшов.
Знайшов Сковорода нову гармонію,
в якій замість любові
щось інше зазгучало.
Очі, повні ненависті,
метнув у небо він —
та й зразу засміявсь:
почув навіки,
що всеблаженний не дає йому вже
заспокоєння,
як і віднині він —
всеблаженному спокою не дасть.
Зря до бога мертвого взивать
і потрясати душу перед істуканом,
зря.
І в тон йому голодний ворон над ярами:
зря! зря!
А по дорозі люд тікав
і криком кидав, як ножами:
тікай і ти, чоловіче, тікай!
Стояв Сковорода і ждав.
За ними ж нічого не було.
Тільки жінка в сірому
за ярами прокрадалася, як злодій,
та карета, поблискуючи, мчалась живо-живо,
а пан, блідий як крейда,
нагнувши голову з вікна,
блював...
Десь, певно, на бенкеті
за труд, за піт, за долю України
всю ніч він нажирався
й додому їхав снідать...
І це бачить бог?
Та й знову засміявся.
— Ббог? — ревнуло ревище десь за горою
і, сколихнувши воздух, вгорі
занило-погуділо.
А потім —
хлоп-хлоп! — озвалося за лісом.
— Не хлоп, а людина,
безщасний громадянин всього світу!
Але кому ж ти кажеш?
Усім, усім скажи, а не собі!
Зря виховувати душу в правді
і туркотіти голубом,
коли кругом насильство — зря!
І в тон йому голодний ворон над ярами:
зря! зря!
І зрозумів Сковорода:
повстання.
Лише повстання знайдуть язик і мову,
якою б можна
до панів промовлять.
І зрозумів, яку грозу вночі він чув
із Києва
й куди його так тягне.
На села, на села скоріш!
Хай піднімається земля!
Отам його гармонія:
душу свою
з суспільною з'єднать —
на села!
Заспішило серце, заспішило,
і душа перестала мовчать
і дзвінко-тріско розлетілась,
немов суха ікона під сокирою —
на села!
Зверху дуби
шуміли — не шуміли,
без вітру гомоніли:
прощай, прощай...
Пішов Сковорода в ненависний туман.
Гарячіла непокрита голова,
і свитина полами маяла і доганяла його,
мов прокажені пророка...
Нехай собі да й шумлять дуби,
шумлять дуби, де глибокі рови.
Понад ровами бур'ян-будяк.
Упав козак — одкрасувався навік,
Ніхто ж йому тепер смерті не звидить —
тільки рука лягла, де сонце сходить.
Чи там мила серце печалить,
чи до вікна матінка припадає?
Ой не мила, не матінка вбога,
то до волі шлях-дорога,
шлях-дорога, козаки з прапорами —
не жить, не жить нам ніколи з панами!
Не помічав ні люду, ні вулиць;
ні Либеді бистрин прозорих;
що довго його все проводжала, вербами
заводячи сюди, туди в байраки;
не помічав ні крику крамарів, ні суєти
міської,
ані співу старців —
одна тільки думка кипіла в голові,
один шумів гарячий спів:
не жить, не жить нам ніколи з панами!
І хоч він знав, що не йому піднять
безщасних,
не йому, що вже під п'ятдесят нахмарило,
що й мови народної по академіях забув —
душу розвиднювала
далека радість,
її ще очі не бачили,
її ще слух не чув,—
але духом розумів,
як розумів і те,
що зараз, зараз же підготовляти день
той треба,
зараз!
* * *
Отак прийшов до того місця,
де Київ із гори, мов світ предивний.
Хотів із ним він попрощатись —
учився ж там і жив.
Глянув униз —
і заходила гора, мов корабель у бурю.
— Охляв! — проблискло в голові,
і спокушаюче перед очима пропливла
риба на блюді і хліб.
Та тут
могутній дух його підняв
і пелену майбутнього розкрив в тумані
перед ним.
На мить
заблискло все кругом:
побідні прапори, і крики,
й робочий люд.
А з міста нижнього, димами вигинаючись,
трупний смрад пішов, як по великому
побоїщі
(ще й гайвороння чорне),—
і знов закрилось.
— Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю,
уся ти в неволі чорна у білих,
чорна земле.
Несвідомо оглянувсь.
З-за дерев
мовчала до нього жінка в сірому:
пізнати чи не пізнать?
І, не рішивши,
кущами подалась під гору.
День хирявий, хмарний, хмаристий...
Поділ розсипавсь при воді,
і торгував, і сонно метушився.
Дніпро ж немов стояв на місці —
сліпий-сліпий та більмастий.
Не знав, куди сльози, куди скарги свої
посилати:
чи до моря, моря всесвітнього,
чи до Катерини в Москву, до Малоросії
любительниді...
Як став Сковорода —
усе забув од горя.
Стояв так не годину.
Все поривався говорить:
простягне руки до Дніпра
та й знов тремтячі одведе,
немовби воздух тихо прийме.
Сльози гніву,
бурі серця великого
говорить не дають.
Стояв отак не годину.
Аж загудів гладкий далекий дзвін,
карнавками плакучими Поділ забрязкав,
а там ізліва, справа, всюди, скрізь —
плакучі, слізні та єлейні...
Забув Сковорода неділю,
забув себе, годину й час.
Лише в лиці своїм мінився,
мов дзвони ті —
то вороги були
і били його, били,
догматами сухими
забивали.
І що дивніше —
перша
вдарила Софія.
Древнє своє ластовиння туманом
попудривши,
вона
підперлася оградою
і сіла між церков старих, що хрестяться,
ой боже мій, все хрестяться.
— Нум драти пір'я, а я вам розкажу,
як дівувала я колись.
Бувало, підуть дзвони у танець,
візьмуся в боки —
так тільки Десятинна поглядає.
До Візантії чуть було, як підківками
одбивала!
Що тих гетьманів я міняла!
А от же кожен руки цілував
і присягав на вірність.
Бо треба було
народ держать.
Не витерпів Сковорода:
— Софіє, не бреши!
Народу цим не вдержиш.
Прийдуть зо сходу,
зрівняють всіх і рознесуть
і на твоїх руїнах нову премудрість
проголосять,
та не по-темному, а просто.
А ген за полем, за горою
Лавра богобоязлива
перстом у небо указує,
навколо гордо позира.
Хрестом вона черкнутись хмари хоче.
Ну, як черкнеться, то вже що? —
Воістину фортеця чванства і покори,
дум темних властителька.
— Дум...