I
Уся сім'я Семенова Коломійцева ще спала, коли враз почувся голосний крик:
— Уставайте! Горимо! Горимо!..
Молодший з двох синів Семенових — Грицько почув той крик перший і зірвався з долівки, де спав.
— Лукіє, вставай: чуєш! — почав він жінку будити. Та, — йому на диво, — жінки не було там, де вона лягла звечора.
Ніколи було Грицькові про те думати, чого це її нема. Він, штовхаючи та сіпаючи, збудив брата та батька й вискочив з хати, кричачи:
— Уставайте! Горимо!..
Було свято, — тим ото хоч уже й світало, а Семенова сім'я ще спала. Як вискочив Грицько, то перше, що він уздрів при сірому ранковому півсвіті осінньому, то була його жінка, що стояла близько дверей.
— Горить! — крикнула вона й показала рукою.
Грицько глянув і побачив, що на маленькому хлівчикові, поблизу хати, вже вихоплювалося з-під стріхи полум'я. І тієї ж миті він помітив, що якийсь чоловік утікав од їх двору геть до слободи. Їх хата стояла сама собі на край села і від неї до слободи було з гони. Отим порожнім місцем і тікав чоловік і здався він Грицькові по знаку. Він і хотів був кинутися слідком за їм, та полум'я на хлівчикові дуже вибухнуло, — так він і метнувсь до колодязя, гукнувши:
— Рятуйте, хто в бога вірує!
Тим часом із хати повибігали Семен з жінкою, старший син Іван, його жінка та двоє-троє дітвори. Жінки й діти зараз почали голосити та кричати: "Рятуйте!" Не могли того сусіди не почути — і вже за малу годину Семенів увесь двір був повен людей.
Люди ті кричали, метушились, витягали воду з колодязя, носили її відрами, розтягали той хлівчик, що горів, та поливали його водою, а дві жінки — у їх сили вдвоє побільшало з ляку — вже викочували з хати високі на колесах скрині.
Серед усього того розруху впала Грицькові у вічі жіноча постать. Лукія не пособляла ні виноситься, ні гасити: вона стояла, прихилившись до стіни, притиснувши руку до грудей. Грицько, біжачи з відром од колодязя, скочив до неї. Вона була як біль біла, очі мов у божевільної.
— А чого стоїш? — крикнув Грицько. — Берись пособляти!
Він побіг далі, а вона й не ворухнулась і все стояла, бліда, раз у раз здригаючись. Вона дивилася туди, де горіло, та тільки нічого, мабуть, не бачила: її трусила пропасниця, що не давала їй ані бачити, ані розуміти.
Тим часом Семенова сім'я, гуртом з сусідами, встигла вже розтягти маленький хлівчик, не давши вогневі перескочити на хату. Двоє-троє ще перегортали уважно та поливали порозтягану пригорілу солому та дерево, боячися, щоб не заховалася де іскра. Інші вже тільки дивилися й розмовляли про те, з чого це воно сталося.
— Та звісно, з чого сталося: підпалив хтось та й годі! — казав один.
— А ти знаєш? — сперечався хтось.
— Вжеж знаю! Усі ж спали в хаті, і дівчини нема, щоб у повітці спала. Якби був наймит, то той міг би цигаркою підпалити, а то й наймита нема. Видимо, що чуже підпалило.
— Та я його й бачив, отого палія! — озвався Грицько. — Тільки я вискочив, а він просто від нашої хати біжить на слободу. Я й хотів гнатися за їм, так і вогню ж не кинеш. І такий він — наче мені по знаку.
— А на кого він скидається? — запитавсь урядник: він жив недалеко, то вже й прийшов на пожежу.
— Та хто його зна... так не вгадаєш... — вагався Грицько.
— Ну, а в чому він був? — допитувавсь урядник.
— Та він у чумарці був і без шапки.
— Без шапки? — озвавсь один з людей. — Стривай лиш! Оце чую я, кричить щось: "Рятуйте, хто в бога вірує!" А я вже встав і був у дворі. Кинувсь я на вулицю, коли дивлюсь — аж проз мене, біжить якийсь чоловік у чумарці і без шапки. І біжить так — з вашого боку. І мені наче по знаку здавсь.
— Ну, а хто ж то? — спитався знов урядник.
— Та хто його зна... Не вгадаєш сказати: а може, й не воно?
— Ну, та вже як там тобі здалось, так і кажи!
— Та здалось так, наче на Андрія Тищенка скидається, а втім, хто й зна...
— На Андрія Тищенка? Ну, це такий парубок, що він того не зробить, — сказав хтось.
— Хто його зна — не вгадаєш... — якось непевно зауважив чоловік, що бачив утікача. — Всякого буває...
— Ви кажете, що Андрій Тищенко? — загомонів до його Грицько. — Отже, й мені так здалося... — і Грицько через віщось несамохіть глянув туди, де стояла його жінка.
— Та хто у вас перший побачив це? — спитавсь урядник.
— Я перший почув, що кричало: горимо! — почав розказувати Грицько. — А хто саме кричав, того до пуття не розібрав. Вискочив я з хати, дивлюсь: моя жінка стоїть серед двору й кричить: "Горимо!" Мабуть же вона перша й побачила.
— А де ж твоя жінка? — сказав урядник. — Ось ми її спитаємося.
— А он вона, — показав хтось із людей на Лукію, що й досі ще стояла, прихилившись до стіни.
— А йди лиш сюди! — махнув їй рукою врядник.
Лукія не ворухнулась.
— Та йди ж, коли тобі кажуть! — уже крикнув урядник і, не діждавшись, поки вона прийде, сам підійшов до неї. Люди й собі потовпились ближче до молодиці.
— Ану, скажи: ти перша побачила, що горить? — почав урядник.
Помітивши, що всі на неї дивляться, почувши, що в неї питаються, Лукія враз мовби прокинулась зо сну; але відмовити змогла аж як удруге врядник спитався.
— Я... — вимовила вона, спокійною силкуючись бути, а сама вся тремтячи.
— Ну, то й що ж ти саме побачила? Як ти побачила? Як воно було? — розпитувавсь урядник.
— А це що? — крикнув несподівано один чоловік з тих, що обгорілу солому розкопували та поливали: він витяг звідти жіночу хустку і показав її всім.
— Хустка, хустка! — загомоніли округи.
— Чи ти ба! А чия ж це?
— Та це Лукіїна, — скрикнула старша Семенова невістка.
— А й справді, наче її, — згодилась її свекруха.
— А давай лиш сюди! — сказав урядник і взяв хустку.
— Ану, кажи, — вдався він до Лукії, — твоя оце хустка?
Молодиця відмовила не зараз:
— Це... це не моя хустка... — ледве вимовила вона.
— Не твоя? А чого ж твої кажуть, що твоя? — наполягав урядник.
— Не знаю... Може, й моя... — плутала молодиця.
— А коли твоя, то як же вона сюди потрапила, га? — допитувавсь урядник.
Лукія мовчала. Все її бліде обличчя з червоними очима, з тонкими тремтячими губами, виявляло велику борню душевну.
— Та кажи ж! — підгонив урядник.
— Я... — почала молодиця і спинилась, мов щось їй горло здавило відразу; та вона перемогла себе й почала казати далі: — Я... сама підпалила хату... удвох з Андрієм Тищенком... а хустку впустила...
Усі відразу стихли. Он воно що! Про Андрія та про Лукію всі знали. З їми трапилось таке, як звичайно трапляється. Вони покохались, а батько думав інакше й оддав Лукію за нелюба Грицька: мати не оступалась. Лукія прожила з чоловіком з кінця зими до осені та й зосталась чужа й чоловікові, і всій його сім'ї. Була вона весела та жвава колись, а то стихла. Хоч як свекруха або старша невістка дошкуляли, — вона все мовчала. А тепер ось виходило, що, мовчачи, ховала вона в душі далеко більше, ніж люди думали.
— Ти підпалила? Ти? — спитався, дивуючись, урядник. — А нащо ж ти це зробила?
— На те... на те, що мені життя нема, що світ вони мені зав'язали — хай же й вони знають горе... Спалити їх хотіла!..
Усе це вона викрикнула голосом, що раз у раз їй перехоплювався. Тоді, знесилівши — після всього, що витерпіла — з цього останнього вибуху, вона відразу впала на приспу, затулилася руками та так і заніміла.
— Візьми її у волость: там допитуватиму! — звелів урядник соцькому. — Та й по того, по Андрія треба послати.
Соцький підійшов до молодиці й торкнув її за плече.
— Ходім, Лукіє!
Вона, здавалося, не чула.
— Чуєш, ходім! — і він штовхнув її дужче.
Вона підвела голову й повагом устала. З обличчя була мов зовсім спокійна.
— То й ходім! — якось за малим не весело сказала вона, устала й сама перша пішла. Люди мовчки дивилися на все це: і вже аж як Лукія відійшла далеченько, почали потроху гомоніти; усіх те, що скоїлось, уразило, всі по-своєму силкувалися його вияснити. Тільки Грицько нічого не казав. Мовчки та непорушно він стояв і дививсь услід жінці...
II
А Лукію приведено до волості і, поки слідство, посаджено в холодну. Молодиця не довго просиділа сама в тій темній комірчині. Трохи згодом двері в холодну відчинилися і туди вкинуто нового рештанта. То був Андрій.
Ледве вздріла його Лукія, вискочила з темного куточка, де сиділа, й кинулась йому назустріч. Вона вхопила його за руку й потягла в той темний куток. Там ніхто не міг їх побачити крізь невеличку дірочку, що була прорубана в стіні з холодної в сіни і що ставала замість вікна у рештарні. Та й дивитися не було кому, бо всі зараз повиходили з сіней, скоро замкнено холодну. І сидячи в темряві, пригорнувшись до Андрія, почала вона палко, пошепки, щоб хто не почув:
— Андрієчку, любий, ох як страшно було! Як я боялася, що хата займеться, що не поспіють погасити завчасу. А потім, — ох!..
Вона вхопилася руками за голову, та зараз спустила їх і казала далі:
— Вони таки знайшли хустку, що я там кинула: так я й думала, що вона не згорить. Вже й не знаю, звідки в мене та сила взялася сказати, що це я з тобою підпалила. Ой, боже! Скільки сорому, скільки ганьби — підпалила!
Вона спинилася стурбована, а може, сподіваючись од його якого слова, що додавало б їй відваги. Але він мовчав, сидячи непорушно та дивлячись у темряву. Вона почала знову:
— Та вже найважче відбули. Тепер уже що буде, а нас ніхто не розлучить.
І вона обняла Андрія за шию рукою й притулилася щокою до його щоки. Він усе мовчав.
— Андрієчку, чого ти мовчиш? Скажи що, повесели мене!
Він помовчав ще трохи, а потім почав повагом:
— Та нема чим веселити... Не знаю, чи гаразд ми зробили?.. Бо воно ж гріх! Та й сорому скільки зазнали та ще більше зазнаємо.
Він змовк на хвилину. Вона теж мовчала, дожидаючися, що він ще казатиме.
— Це воно тільки казати легко було так, як ми казали: відтерпіли та й край! Якби тілом терпіти, то воно б нічого. А то ж сорома, ганьби скільки! То люди як люди були, а тепер острожники, каторжні!
Дедалі він казав, вона все дужче відхиляла своє обличчя від його і, врешті, зовсім пустила його шию. Вона обхопила руками свої коліна та, стиснувши пальці, що вони аж затріщали, й сказала:
— А ти ж не так тоді казав!
— Еге... тоді... — почав був він.
— Стривай! — не дала вона йому казати. — Ти тоді казав, що любиш мене так, що хоч і на Сибір ладен піти, аби зо мною.