Євген МАЛАНЮК (1959)
МАЛОРОСІЙСТВО
І.
Поняття малоросійство, в тім сенсі, в якім тут ужито, не мало б обмежуватися українським лише світом.
Кожна многонаціональна держава, не виключаючи найбільш навіть національно-упорядкованих імперій, в процесі свого історичного існування витворювала своєрідний пересічний тип імперської людини. Згадаймо ще донедавна пам'ятний нам тип, наприклад, австрійця, який, без особливих перешкод, міг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем. Політична мудрість старого Риму, який очолював світову імперію, але ніколи не "романізував" своїх колоній, як би ще дотлівала в устрою віденської імперії Габсбурґів. Правда, протягом XIX ст. в бувшій Австро-Угорщині проривалися тенденції до адміністраційного, якщо вже не німчення, то, принаймні, вживаючи зловісної назви недавнього минулого, гляйшальтування (вирівнювання — Л. К.). Але такі намагання були випадкові й ніколи не носили характеру чогось упланованого. Тип австрійця, цебто — поміж— чи понаднаціональний тип громадянина й мешканця наддунайської монархії — формувався автоматично, хоч і досить зовнішньо, розуміється. Більш ускладнені; але все ж подібні процеси в'язалися з виникненням типу бритійця або колоніального (а раніш і метропольного) француза. Вже досить відмінний характер носили аналогічні явища на терені германськім, особливо — германо-прусськім, отже вже східноєвропейськім. Але засадничо інакший образ бачимо на властивім сході Європи.
На теренах, що офіційно називаються нині СРСР, а зазвичай, просто "Росією", процеси не так творення, як роблення загальноімперського типу — мали характер радикально відмінний вже хоча б тому, що державний устрій московської, згодом петербурзької, а від сорока літ знову московської імперії — не знав, не знає і знати не хоче жодної особовості: ані особистої, ані суспільної, ані національної, ані навіть регіональної чи класової. Тому процес формування в Росії типу імперської людини — "росіянина" — не був ані процесом історичним, ані процесом взагалі (1). (Примітки див. наприкінці публікації) Це був брутальний, масово-механічний в и —р і б, виконуваний терористично-поліційною машиною тотально-зцентралізованої держави. І, власне тому, що був то механістичний виріб, цебто акція видирання з живого організму підбитих і обезвладнених націй — окремих їх шматків, — імперський тип "росіянина" не постав. В умовах характеристичної мішанини понять "нація — етнос" і "держава — імперія" державна машина в практиці механічно нагинала старі національні організми під етнічний рівень московської маси з метою, розуміється, творити єдинонеділимий нарід — русскій, російський чи совєтський, вірніш, "народ" — в специфічно-російськім розумінні цього слова.
Результатом такої наполегливої й планової чинності державної машини було з'явлення типу не росіянина, а лише: малороса, малополяка, малогрузина і навіть малосибіряка.
До речі, щоб це не звучало парадоксом, пошлюся на недавнє минуле суспільства польського, в якім тип польського малороса був безперечним соціологічним фактом. Духовим виразом і як би сублімацією цього факту був, наприклад, Роман Дмовський як політик та ідеолог, і ціла дмовщизна т. зв. демократії народової, що саме своїм малоросійством отруїла в зародку новопосталу Польську державу і в львиній долі спричинилася до її упадку (2).
Що ж таке малорос?
Це — тип національно-дефективний, скалічений психічно, духово, а — в наслідках, часом — і расово. На нашій Батьківщині, головнім історичнім родовищі цього людського типу, він набрав особливо патологічного і зовсім не такого простого характеру, як, на перший погляд, здавалося б. Завдяки такому, а не іншому, перебігові історичного процесу на нашій землі, тип малороса ставав (принаймні, по містечках і містах) масовим, а що найгірше, традиційним. І треба припускати, що способи, так би мовити, малоросійського виробництва вже на Москві були розроблювані протягом не одного століття, а система тієї продукції не віднині має під собою солідну, сказати б, наукову базу. Сучасні совєтські специ, хоч як озброєні терором і модерними здобутками науки Павлова, безумовно дуже уважно перелистують і вчитуються в історичні документи багатющих архівів Посольського (й Питошного) Пріказу ХУІ-ХУІІ ст., Малоросійської Колегії XVIII ст., III Отдєлєнія та Охранки XIX ст.
У нас фатально закорінилося майже переконання, що малорос — то, мовляв, неосвічений, примітивний, недорозвинений українець без національної свідомості, словом, як то кажуть, темна маса. Вистачить, мовляв, його при помочі "Просвіти" просвітити, переконати й усвідомити — і справа полагоджена. Але кожен, хто давав собі труду зупинятися на цій проблемі, знає, наскільки вищеподана схема далека від дійсності.
Малоросійство, хоч явище часте і кількісне, — найменш дотикало основну нашу національну масу — селянство (що нас не мусить особливо тішити, бо не маса творить історію). У нас малоросійство було завжди хворобою не лише пів-інтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації.
І в цім— суть проблеми.
І тут одразу ж треба виключити той тип простолюду, який любив повторяти "моя хата скраю", або при польських конскрипціях називав себе поліщуком чи тутейшим, як при совєтських переписах записує свою національність "русскій": то є лише мімікрія і самооборона, за якими тягнуться віки гіркого досвіду. Скажемо коротко і забігаючи наперед: проблема українського малоросійства є однією з найважніших, якщо не центральних проблем, безпосередньо зв'язаних з нашою основною проблемою — проблемою державності. Що більше: це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. І ще довго, в часі тривання й стабілізації державності, та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності — грізним мементо (нагадуванням).
Малоросійство-бо — наша історична хвороба (В. Липинський називав її хворобою бездержавності), хвороба многовікова, отже, хронічна. Ні часові застрики (уколи — ред.), ні навіть хірургія — тут не поможуть. її треба буде довго-довгі десятиліття і з ж и в а т и.
II.
Намагаючись викладати цю тему мовою стислою, з нахилом навіть до академізму, все ж відчуваєш труднощі при формулюванні думок, щоб вони були легко-схопні, дохідливі. Випливає це з самої скомплікованої (складної — ред.) істоти теми. Тому звернемось до ілюстрацій, взятих чи то з історії, чи то з літератури.
Не сягатимемо аж до праісторії. Зазначимо лише, що малоросіянству, певно, віддавна сприяли природні багатства і щедре підсоння нашої єдиної на світі Батьківщини. Плями майбутнього малоросійства, помітні вже в нашім Середньовіччі ("люди татарські"), яскравіють в добах литовській та козацькій. За гетьманування Виговського і в наступній Руїні — малоросійство українське стає вже чинником політичним і виходить на арену історії. Переяслав р. 1654 той чинник як би залегалізував, і він, бувши спочатку чисто чуттєвою й психологічною вадою, об'єктивно дає пізніш очевидний параліч національно-державній волі, а дедалі — агентуру й п'яту колону Москви. Брюховецький — з одного боку, Тетеря — з другого: ось два обличчя малоросійства за Руїни. Але ще Мартин Пушкар, полковник полтавський, встає зловісним символом малоросійства похмельниччини, символом знівечення перемоги під Конотопом, символом, що веде хід нашої історії аж до полтавської катастрофи, бо Кочубеївщина — то був плід довгих десятиліть. Якщо колись з'явиться історія Українського Малоросійства, то автор її саме Мартина Пушкаря, правдоподібно, проголосить батьком малоросійства. Бо, повторюю, всупереч популярній у нас думці, малоросійство — то не москвофільство і не ще яке-небудь фільство. То — неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне. Це — національне пораженство. Це, кажучи московською урядовою мовою XVII століття, — шатость чєркасская, а кажучи мовою такого експерта, як цариця Катерина Друга, це — самоотвер-женность малороссійская. Отже, є то логічне степенування: хитливість, зрадливість, зрада і агентурнісп?. Аж до часів наступних і нам найближчих. Москвофільство чи інше фільство (їх було кілька в нашій історії) — то є можливий напрям нашої національної політики, і в цім сенсі був "переяславський" момент москвофільства в політиці Богдана Великого, як москвофільськими були цілі десятиліття національної політики великого Івана Мазепи. Як туркофільство Петра Дорошенка. Як змушене полонофільство Виговського чи — на наших очах — Петлюри.
Всі ці приклади — то політика чи тактика. Але малоросійство — це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм. Москвофільство (як всяке інше фільство), перепокладає власну контрольовану волю, отже, теоретично кажучи, може міститись в границях національної чи, тим більше, державної політики, але малоросійство, як яскравий прояв паралічу політичної волі і думки, завжди є поза межами якої-будь раціональної політики — взагалі. Діячі Центральної Ради малоросами не були. Вони були здебільше тими, що їх окреслюється виразом "свідомі українці" (р. 1918 досить двозначно казали "переконаний українець"). Але майбутній історик не зможе політику Центральної Ради пояснити інакше, як присутністю в ній політичного малоросійства, яким були люди того покоління отруєні: брак найелементарнішого національного інстинкту і параліч політичної волі — були наявні. З коротеньких спогадів генерала Врангеля, який в імперській гвардії був підлеглим Скоропадського, видно, що гетьман роздумував навіть над історіософією України (3). Але ці роздуми відбувалися літом р. 1918 — отже, були і спізнені, й абстрактні: історію треба було тоді вже творити, владу, якою б обмеженою вона тоді не була, — здійснювати щохвилини, бо час був рахований. Гетьман Павло Скоропадський під багатьма оглядами стояв неспівмірно вище від більшості лідерів Центральної Ради, але й він був і сином доби, і ровесником покоління. Якщо не комплекс малоросійства, то напевно "комплекс Гоголя" — тяжів і над ним. Павло Скоропадський залишив нам класичний приклад українського політичного гамлетизму, який, до речі, тісно зв'язаний з традиційним малоросіанством.