Дозрівають довгі дні, як ярі яблука,
лине листя з лип,
плине воза скрип,
коло лісу колом ллється вигук зяблика.
Палиться під захід сонця неба палуба,
от отара в отаві,
сизі мряки сиваві,
в яслах яру ясний ястер ятрить яструба.
П'яне піано на піаніні трав
вітер заграв.
Спіють дні все менші, нерівні,
піють по півночі півні
і
ості, осокори,
рій ос
і ось
вже осінь
і
о
осінь
інь
нь.
2. ПЕРШИЙ СНІГ
Осінь переїхала по полі возом золотим.
Понад кучугури кучерява мряка – срібний дим.
Сонце з батогом проміння вогняний погонич.
На куделі верховіття сиве павутиння.
Підпирається гори рукою далеч синя.
Вітер жовтий лист з дерев змітає помелом,
в гущині сухе гілля гуркоче мідяний псалом.
Білі квіти впали заповідь майбутніх січнів;
перший раз тоді поцілувала землю вічність.
3. КОПАННЯ КАРТОПЕЛЬ
Поволі, поволі
по синім полі
дими кружляють
на вільній волі.
Короткими днями
цвітуть вогнями
Дивіться також
- Богдан-Ігор Антонич — Суворий вірш
- Богдан-Ігор Антонич — Дім за зорею
- Богдан-Ігор Антонич — Пісня про незнищенність матерії
- Ще 131 твір →
немов квітками.
Багато багаття,
червоне шмаття,
а часом жовте,
немов латаття.
Обличчя веселі,
імли куделі,
а подув з броду
п'яніє в хмелі.
Вже літа є досить,
угору осінь
хустини білі
хмарин підносить —
знаки німі,
що піддається
зимі.
4. КОЛОМИЙКА ПРО ПРОВЕСНУ
Віє вітер, віє буйний, віє за горою,
мороз ходить, мороз бродить під руки з весною.
В річці риби, в полі скиби дощу з неба просять,
роси росять, хмари хмарять небо в барву проса.
Помазала шляхи злива розкислим болотом,
плуги риють плай, мужицьким пахне поле потом.
Сірий ранок ніч розколе, згасне сон на квіті.
Сірий труд виходить в поле й грає на трембіті.
5. ПІД ДАХОМ ЛІСУ
Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь тінь.
Піднесуться дерева угору, угору,
і на землю впаде далечінь.
Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на сонце крізь сон.
Попливуть мої думи угору, угору,
ліс і сон зашумлять в унісон.
Ой піду я до бору, до бору,
подивлюсь на смереки крізь смерк.
Піднесеться вже вечір зі звору, зі звору,
щоб лиш день, наче пень, геть померк.
Ой піду я до бору, до бору,
подивлюся на вітер крізь віти,
як пливе він у ліса комору, комору.
Буде в лісі сон, в сні ліс шуміти.
6. НАД ВОДОЮ
На березі білі берези напнуті, мов струни.
День вітром по них потягає, неначе смичком,
і шепотом падає в хвилі, як зерно до клуні.
Ріка обіймає цей шум, мов раменами, дном.
На плесі являються піни білясті бруньки,
розхлюпані бризкають, спір між собою завівши.
На березі там я берези пень гладжу липкий
і кидаю сам до води свої мрії та вірші.
7. ТОВАРИСТВО
Під тихий вечір,
як вітер хмари пожене на сон,
немов табун овець до водопою,
й луна над лісом стане золота,
і зашумлять дерева в унісон,
у гай піду та сяду під вербою,
а коло мене
моя самота.
Тоді всі речі
покриє сірина. Дерева бгачко
спинають небо й землю, наче спряжка.
Над нами віком ночі ліс накритий
й зі собою заведемо балачку
про те, як тяжко в світі є, як тяжко
без друга жити.
8. ІДИЛІЯ
На побережжі ріки отара овець білосніжних,
вітер торсає хмарами, білою гривою неба,
поки сивої мряки туманів, мов жито, не вижне;
облий облак на облаз гори присідає, мов лебідь.
Плоский горбок, злотолускі рибоньки плюскають в рові.
Де є дійсності грань, де уяви є світ non est certum:[46]
в Тускулюм добрий Горацій на рундуку мармуровім
пише поему до грацій і слухає… радіоконцерту.
9. ОЖИДАНИЯ
У далеч встромляю розгойдані очі, неначе гарпун:
на обрії сивім, де небо з землею зішите нитками дерев,
таємний рухливий підноситься пункт,
на півгоризонту мотузку тонку роздере.
Уже наближається, скоро підходить.
Момент ще один, ще хвилина остання.
Не знаю: це віз чи туман, пішоходи:
у серце вбиваються гострі, залізні гаки – знаки питання.
10. СОБАКА Й МІСЯЦЬ
Втомлений лоб покладеш на пахучому сіні.
Досить вже, досить на долю собачу ти вив.
Чорна обкутає ніч соломою тіней,
тихо забудеш своїх незбагненних кривд.
Пахощі чуєш світанку; година вже третя,
очі, як вугілля, в темряві блиском горять.
Довго й даремно на шиї шарпаєш кетяг.
Вистрілить оклик півня, мов ранішній ряст.
Вітер торгає листя, мов струни на лютні.
Жовт накипає у серці, аж випаде з меж.
Ні, так далі не може вже бути; із люті
місяць зубами, немов маслака, розгризеш.
Гімн життя
Іди вночі, мій друже, іди вночі на грунь
і серце, що в утомі, ти приложи до хвої,
по місяця чолі рукою пересунь,
а може, тиша тугу поволі в тобі вкоїть.
Усі твої маріння, усі думки замовкнуть,
вже бур’яном для тебе не є рудий храбуст,
уже глядиш інакше на рунь гірську, пожовклу
і заспіваєш гімн життю – мовчанням уст.