Старшого сина назвали Віссаріоном на честь Бєлінського; в домі відбувались літературні вечори — читали, співали, декламували брати і сестра Марія.
Мати раділа, що діждала щастя бачити всіх живих і здорових в одній оселі. І все було добре. Та чорна хмара вже нависла над краєм, над світом, хмара, з якої грім мав зруйнувати не одну оселю, не одні ясні надії. Це була війна 77 року, що забрала на шипкінські висоти багатьох юнаків, і урядова заборона всього українського на Україні, що сталася 1876 р.
А коли на "шипці" все заспокоїлось, коли війна "кінчилася і син Микола (Садовський) живим повернувся до сім'ї, коли той страшний циркулятор 76 року був частково забутий і український театр почав відроджуватись, спочатку в аматорських виставах та українських виставах російських труп, коли стало легше дихати, тоді знову в родині Тобілевичів склалося не все гаразд. Насамперед у службовій діяльності Івана Тобілевича: начальникам і співробітникам не подобалось його бажання допомогти людям, бути оборонцем і заступником покривджених.
Його любов до українського театру теж викликала обурення. В кінці-кінців за діяльність, що "підриває державні устої", Івана Тобілевича звільняють з посади секретаря правління. І це, здавалося, був ще дуже щасливий вихід, бо приятеля його доктора Міхалевича і брата дружини вислали на сім років до Сибіру.
Тоді ж стались і інші тяжкі нещастя. Спершу занедужала стара мати і померла. Потім майже одночасно захворіли донька Галя і дружина. Незабаром дружина померла. Щоб лікувати хвору доньку, треба було везти її до моря на лиман, але й це не допомогло дівчинці — Галя померла, і Іван Тобілевич лишився сам у хаті з маленькими дітьми і старим батьком, що вже нездужав працювати.
Сумні настали часи, про які не любив він згадувати... З тої безодні горя збудив його лист друга —Марка Кропивницького і брата Миколи Садовського, в якому вони сповіщали, що заборону з українського театру знято, що вистави починаються, і вони просять його негайно до свого гурту.
Це врятувало життя і майбутнє всієї сім'ї. Іван Тобілевич, знесилений зруйнуванням свого рідного гнізда, свого щастя, попрощався з батьком, з дітьми, З дорогими могилами і поїхав туди, де ждала його здавна укохана жінка — сцена.
Так закінчився перший етап життя Івана Тобілевича.
Важко оцінити той вплив, який гнівна муза Шевченка робила на різні верстви громадянства шестидесятих років, починаючи від бідної хатини кріпака аж до затишного кабінету міського інтелігента, ученого-народолюбця.
Творчість Шевченка була, є і буде невичерпним джерелом натхнення і революційного громадянського пафосу.
Про це будуть написані цілі томи.
Недаремно боровся і страждав поет: його натхненні, пророчі слова, його літературна спадщина, життя, повне муки, і передчасна смерть — будили свідомість народних мас, закликали до боротьби проти деспотизму і разом з творами і життєвим прикладом інших геніальних поетів і письменників, імена яких дорогі серцю нашому, ростили і виховували сміливих лицарів, відважних борців за правду.
Недаремно боровся і страждав Тарас Шевченко, співець горя народного і могутньої сили народної. Кожна гірка сльоза, що відбилась у його безсмертних творах, викликала в серцях мільйонів протест проти зла і рішуче бажання боротися з ним.
Перед тим величним пам'ятником, що збудували вдячні нащадки кобзареві України, я разом з усім народом низько схиляю своє чоло і до ніг його клад своє серце, повне любові.
А разом з тим, поки ще не ослабла стара моя пам'ять, я хочу поділитися з молодим поколінням читачів деякими фактами й відомостями з життя близьких мені людей, на яких відбився вплив творчості великого поета, фактами, які може й не дуже відомі широкому суспільству. Я хочу сказати, що той вплив, який робили твори Шевченка на все суспільство, не оминув і сім'ї Карпа Тобілевича, його сивів — Івана, Миколи і Панаса та дочки Марії. Батько їх і мати знали напам'ять багато віршів і пісень Шевченка, і вони були першими учителями своїх дітей, прищепивши молодим серцям гарячу любов до поета.
Мати була неписьменною і коли діти почали вчитись у школі, то найбільшою радістю для неї було слухати, як сини читали або декламували твори Шевченка.
З раннього дитинства ім'я поета було рідним і близьким всій сім'ї і саме під впливом тієї гарячої любові збудилось і виросло в юнаках бажання щиро послужити своєму народові.
Коли вся сім'я переїхала з села до Єлисаветграда, то там, в помешканні старшого брата Івана, збиралась щосуботи молодь на літературні вечори, і обік творів Гоголя і Шевченка, які користувались найбільшим успіхом, читались твори Пушкіна, Некрасова, твори Чернишевського, Герцена та інших революційних письменників.
Ці вечори розширяли політичний світогляд молоді, роз'яснювали питання економічного і соціального ладу і урядової політики післяреформеної Росії, з усією, її класовою нерівністю, неволею і темрявою. Тут ще більше в душах молодих ентузіастів закипало бажання вибрати собі такий життєвий шлях, таку діяльність, щоб "хоч трохи поменшити ту біду, яка на селі панує". І такий шлях знайшовся. Такою діяльністю, що задовольняла моральні потреби братів Тобілевичів і Марка Кропивницького, став український народний театр.
Першим кроком на цьому шляху були аматорські вистави, організовані за приводом і з ініціативи Марка Кропивницького. У тих виставах брали участь Тобілевич, сестра їхня Марія і дружина старшого брата Надія.
До артистів того колективу належали чиновники, працівники різних установ міста, учителі, учні різних шкіл, юристи. Весь цей гурт був об'єднаний однією спільною метою, одним бажанням служити рідному ділу, справі освіти темного, замученого неволею українського народу.
Однією з перших вистав був "Назар Стодоля" Шевченка, любимий твір артистів і публіки, в якій Іван Тобілевич грав Назара, а його дружина — Галю. До речі тут буде сказати, що, як доказ любові Івана Карповича до пам'яті великого поета, дітям своїм він дав імена героїв п'єси: Назар і Галя, а другу свою дочку назвав Іриною —іменем героїні з поеми "Невольник".
Театральним псевдонімом для своєї акторської діяльності Іван Тобілевич теж таки взяв ім'я одного з головних персонажів "Назара Стодолі" — Карого, роль якого після Кропивницького він виконував з великим піднесенням і щирістю.
Тоді ж Іван Тобілевич написав драму "Чабан" ("Бурлака"), в якій він відобразив тяжке становище селян під утиском царських посіпак і здирщиків.
Вся наступна літературна творчість Карпенка-Карого кристалізувалась під впливом революційно-народницьких ідеалів 60—70 рр., під впливом кращих творів російської демократичної літератури та Шевченкової музи. Згадаймо такі твори як "Безталанна", "Наймичка", "Не так пани, як підпанки", що малюють тяжку долю жінки українки в темряві, в злиднях і неволі.
Матеріалом для решти творів узяті були гострі теми епохи визиску і експлуатації людини людиною, бажання чинів, дворянства і жадібне стремління до збагачення, зростання сільських багатіїв.
Під впливом благородних стремлінь, під впливом творів великого кобзаря вибрав свій життєвий шлях і М. Л. Кропивницький, який, бувши забезпечений матеріально, залишив усе для непевної і хиткої кар'єри українського артиста. Цим шляхом пішли і брати Тобілевичі — Микола Садовський і Панас Саксаганський. Хто виконає з таким вогненним почуттям музичне соло з кантати, написаної на слова Шевченка "Б'ють пороги", як це робив артист Саксаганський! Хто в драмі "Невольник" зіграє так роль сліпого Степана, як це робив артист Садовський, хто заспіває так Степанову "Думу"!
Вистави цього аматорського гуртка були невичерпним джерелом радості і для артистів і для глядачів. Тут виставлялись твори Шевченка, Котляревського, Островського, Гоголя, Квітки-Основ'яненка. У мене збереглася рідка фотографія Івана Тобілевича в ролі Назара Стодолі, його першої дружини — в ролі Галі, та ще ціла група того гуртка з Кропивницьким, Садовський і Петром Ніщинським, учителем грецької мови, який написав популярні "Вечорниці" до другої дії "Назара Стодолі".
Діяльність цього гуртка, в якому молодь шукала морального задоволення і забуття тяжкої, гіркої тодішньої дійсності, була раптом припинена 1876 року циркуляром міністра Валуєва, який твердив, що нічого українського "не было, нет и быть не может". Цей жорстокий циркуляр надовго припинив діяльність людей, які готові були віддати всю душу культурно-освітній справі. Вони залишились, як бурею розбиті мореплавці, без керма і без вітрил. Тільки таємні щосуботні вечори в помешканні Івана Тобілевича, де під прикриттям танців, співу і музики відбувались все-таки літературні зібрання, задовольняли в деякій мірі тугу молодих товаришів за сценічною діяльністю. Тут читались твори всіх видатних російських публіцистів-революціонерів і закордонні видання: "Земля і воля", "Колокол" Герцена, перші марксистські твори, перекладені на російську мову. Це був наче університет надому.
Іван Тобілевич переклав тоді "Подлиповцы" Ф. Ре-шетнікова12 і трохи згодом, в часи арештів і трусів, цей твір закопали в садку, разом з іншими забороненими книжками, серед яких був і "Кобзар" Шевченка.
З того часу минуло довгих шість років. Багато води утекло в море за той час, багато сліз і крові пролилось на Балканах під час російсько-турецької війни. А коли затихла буря і солдати вернулись з бойового походу, а разом з ними і Микола Тобілевич (Садовський), тоді знову закипіла театральна діяльність розпорошеного гурту, бо саме в той час були зняті кайдани з українського слова і пісні і було дозволено українським акторам на сцені говорити рідною мовою.
Під керівництвом громадського діяча і письменника М. П. Старицького, з участю М. Л. Кропивницького був організований справжній український народний театр, який згуртував навколо себе всіх визначних аматорів і артистів з усієї України. Кропивницький, Садовський, Саксаганський, Карпенко-Карий, Заньковецька, Садовська, Затиркевич, Вірина, Грицай, Максимович, Манько та багато інших складали це товариство.
М. П. Старицький не жалів ні коштів, ні старань, щоб створити художній ансамбль і всі сприятливі умови для його існування і дальшого розвитку. Йому багато в цій справі допомогло те, що всі артисти, за малим винятком, були ідейні люди, переконані художники й народники, гарячі прихильники високих ідеалів Тараса Шевченка.